Ізмір: маленькі кроки назустріч

Виходжу з потяга Хюндай у турецькому метро – два ескалатори піднімають із темряви до сліпучого світла – опиняюся на вулицях Ізміра. Напроти виходу бачу вокзал Басмане, левантійський спадок 19 століття, як з картинки, але зразу біля сходів у кущах сплять два смаглявих чоловіка на клунках із пожитками. За два кроки від вокзалу квартали з сирійськими біженцями. По дорозі минаю забігайлівки, ятки зі шкарпетками, вуличних торговців з фруктами на широких тачках – усе тут удвічі-тричі дешевше, ніж у інших частинах міста. Врешті, проходжу повз нічний клуб “Kapilar”. Турецькою “kapilar” означає “двері”. Так само називається сусідній будинок волонтерів, але заходи там відбуваються вдень.

Сирійців у Ізмірі не зустрічали з відчиненими дверима ні п’ять років тому, коли в Сирії почалися конфлікти, ні тепер, у розпал війни. За старі напівзруйновані помешкання вони сплачують ренту. Зрештою, ці будинки також були свідками конфліктів та багатьох приватних трагедій: біженцями у 1922-му були англійці, французи, голландці, німці, греки… Щоправда, тоді, у пожежі, яка спалахнула з  приходом турецьких військ, загинуло багато грецького і вірменського населення. Європейці ж спостерігали за цим з іншого ракурсу – з палуб військових кораблів, які, за домовленістю з турками, не втручалися в конфлікт. Тепер греки депортують сирійських біженців до колишньої Смірни за вказівкою європейської співдружності. Історія не вчить і повторюється з певною періодичністю. Тим ясніше видно, що міграційні катастрофи – це політичні помилки та поганий менеджмент.

Оточення досить непривітне до сучасних біженців у Ізмірі. Пересічні турки намагаються їх не помічати, а до сирійських кварталів вони бояться навіть заходити. Сирійців також рідко можна побачити за межами їхнього вимушеного гетто. Тільки дітей, які жебракують: на монети вони обмінюють паперові серветки. Адже стояти з простягнутою рукою мусульманам забороняють релігійні переконання. Зубожілі турки і курди, що живуть із сирійцями по сусідству, почуваються трохи впевненіше, але кожен живе відособлено, своєю комуною.

Можна було би подумати, що це лише ізмірці не сприймають біженців через якісь побутові незручності, або через те, що на їхнє утримання йдуть податки. Але місцева влада насправді також закриває очі на проблеми біженців. Врешті, офіційні державні табори для сирійських переселенців розміщуються на сході Туреччини, а в Ізмірі біженців не має бути. Їхні права не захищають великі громадські організації, адже майже ніхто не працює у цьому регіоні. Дивно, чи не так?

Я спробувала погуглити волонтерські вакансії, пропоновані міжнародними правозахисними організаціями для Ізміру. Але більшість посад по роботі з біженцями, за винятком ООН, стосувалися сходу країни або центральних офісів у Анкарі та Стамбулі. Розкопуючи цю тему далі, наштовхнулася на коментарі керівника Асоціації солідарності з біженцями Танера Килича, що Туреччина взагалі довгий час не дозволяла діяльність будь-яких правозахисників-міжнародників навіть на сході біля кордонів з Сирією. Туреччина аргументувала це тим, що власними силами здатна врегулювати ситуацію, а допомогу приймає тільки фінансову. Попри це державні табори нині переповнені, там неможливо нормально жити, особливо зважаючи на довгострокову перспективу. Саме тому багато біженців по можливості тікають далі на захід і самостійно створюють нелегальні табори.

Фото: Катерина Міщук

В Ізмірі минулого літа, коли був пік переселень, за неофіційними даними нараховували близько 500 тис. біженців. Якась кількість із них – а це ті, хто зміг зібрати по 1500 доларів і вижити – у пошуках кращого життя втекли морем до Греції, або, якщо щастило, – далі в Європу. Але чимало багатодітних знедолених родин лишилися в Ізмірі, й через близькість до грецьких островів турецький уряд сприймає їх як потенційних утікачів. Можливо, це одна з причин, чому громадські правозахисники не можуть вести діяльність у регіоні, адже влада й статут таких організацій не дозволяють допомагати нелегалам та правопорушникам.

Малазійський блогер Харіс, що полюбляє готувати, одного дня просто купив квиток і приїхав на острів Лесбос минулого літа у розпал трафіку біженців, щоб організувати там польову кухню. Оскільки громадські організації не могли допомагати нелегалам, щоб не заохочувати їх до порушення кордонів, такі волонтерські самостійні одиниці, як Харіс, приймали на себе всю відповідальність за побут утікачів від війни. Неймовірно, але зібрати гроші через Фейсбук, знайти команду помічників, контролювати закупівлі продуктів, готувати та писати про це репортажі може одна енергійна людина. Це доводить, що хороші стратеги бувають не тільки у великих корпораціях, але й у волонтерських міні-проектах. Завдяки їм під час міграційної кризи знаходиться місце для людяності.

Говорить волонтер Зак ДеФріско: “Я приїхав волонтерити в Ізмір за власною ініціативою, без допомоги громадських організацій. Просто знайшов у Фейсбуці волонтерські групи, з якими зараз співпрацюю. Обрав саме Ізмір через те, що це один із найбільших хабів біженців. Я би не хотів співпрацювати з NGO, тому що великі міжнародні організації – це бюрократичні негнучкі структури. Вони змагаються один з одним за гранти, за впливовість у певному регіоні, тому на реальні справи в них бракує часу. І хоча, можливо, цей шлях складніший, я краще буду працювати, щоб заробити на прожиття, і паралельно волонтерити, присвячуючи цьому скільки забажаю часу і зусиль, аніж віддамся у розпорядження таких організацій. Адже це суперечить самому принципу волонтерства, яке засновується на вільному виборі та добровільній допомозі.

Зараз я викладаю англійську в одній з мовних шкіл Ізміра – всього кілька уроків на тиждень, але це мені дозволяє волонтерити решту часу. Так само викладаю для біженців – до деяких сирійських родин ходив додому, а коли волонтери ReVi (Refugee Volunteers of Izmir) організували школу для дітей переселенців, заняття в основному відбуваються там. Хотілося б, щоб англійську хотіли вивчати не лише діти, але й дорослі”.

Волонтер із Лос-Анджелесу Зак ДеФріско – це приклад індивідуального волонтерства, яке за відсутності міжнародних правозахисних титанів є чи не єдиною формою допомоги біженцям в Ізмірі. Однак таких прикладів тут справді не бракує. Команда Refugee Volunteers of Izmir цілком складається саме з таких людей: це Франція, Великобританія, Німеччина, Австралія, Корея, Йорданія і навіть Сирія. Це студенти, пенсіонери, це ті, хто вдало поєднують роботу і волонтерство. Або ті, хто обрав волонтерство замість навчання:

“Коли мені було сім, я бачив дітей в Індії, що збирали коров’ячі міни, щоб використати їх як сухе пальне, і зрозумів, що Санта приходить не до всіх. У шістнадцять разом із мамою і братом протягом 33 днів ми перетнули Піренеї і пройшли 800 км Іспанією. Зараз мені 18 – і замість того, щоби вступати до університету, я вирішив працювати з біженцями. Після шести місяців на передовій гуманітарної кризи, тисяч біженців на узбережжі Греції, а також у таборах Франції, сотень родин у Туреччині – університет здається тільки однією з багатьох можливостей”, – пише на своїй Фейсбук сторінці британець Бен Гоу.

За цей час, який він описує, хлопець став рупором проблем біженців у Великобританії. Бен розповідає життєві ситуації взаємодії з біженцями, які не можна прочитати у пресі, пише про стереотипи, які долає у своєму новому середовищі, збирає кошти на проекти, що згодом стануть черговими його історіями успіху. Навіть якщо його допомога на місцях мінімальна, насправді найважливішою складовою його волонтерства є ці розповіді. Інформаційне волонтерство, якщо його можна так назвати, здатне зробити набагато більше.

Волонтери об’єднуються довкола однієї організації не тому, що недостатньо ініціативні чи несамостійні. Якраз навпаки: відчайдушність та креативність – це те, що вирізняє активістів, адже вони можуть розраховувати на досить обмежені ресурси для реалізації своїх проектів порівняно з великими грантоотримувачами, тому й шукають нестандартні рішення. ReVi – це незареєстрована організація волонтерів, вона не може отримати велику грошову підтримку від благодійних фондів. Проте згуртованість активістів, які мають спільну мету, має свої переваги – разом деякі активності проводити значно ефективніше, сайт і група у Фейсбуці служать важливим інформаційним джерелом та орієнтиром для новоприбулих.

З іншого боку, навіть якби організація хотіла зареєструватися в надії отримати якісь пільги від світових фондів, вона повинна була б зіштовхнутися із жорсткими реаліями турецького законодавства. Оскільки іноземці, які бажають офіційно задекларувати свою діяльність у Туреччині, не залежно від загального штату працівників повинні найняти регламентовану кількість місцевої робочої сили, дотримуючись усіх правил трудового законодавства, мати у розпорядженні нерухомість і при цьому сплачувати податки за благодійні внески. Пільги локально зареєстрованим благодійним організаціям встановлюються в індивідуальному порядку рішенням уряду та міністерства фінансів. На жаль, волонтерів турецького походження серед активістів майже немає. Іноземці приїздять до Ізміру, реалізовують свої волонтерські проекти, їдуть далі. Це один із недоліків індивідуального волонтерства – воно не передбачає відповідальності за майбутнє волонтерської групи, членами якої стають тимчасово, тому реєстрація за кордоном також проблематична.

Поряд із цим поточні фінансові питання все одно вирішуються: кошти надходять індивідуальними благодійними внесками, збирають по друзях, інвестують спонсори, переказують інші невеликі організації. Окрім ReVi, в Ізмірі також працює заснована малазійцем організація Aegean Refugee Aid, яка збирає пожертви переважно на одяг та продукти. Обидві структури активно використовують соціальні мережі для звітності про свою діяльність та витрати. І хоча усе тримається на довірі всередині команд та в суспільстві, усе – працює. Через проблеми з реєстрацією кошти збирають на приватні рахунки волонтерів, але всі кампанії проходять успішно завдяки поширенням на Фейсбуці, хоча значну роль відіграє і особистий фактор.

Наприклад, у багатьох проектах ReVi підтримує така сама невелика, проте активна організація, що працює з біженцями – Sea of Solidarity. Її заснувала американка Марія Трен, менеджерка з Кремнієвої долини – жінка колись так само була біженкою з В’єтнаму. На сторінці організації Марія розповідає особисту історію, яка спонукала її до волонтерства: трирічною вона втікала на човні разом із батьками, і вони лишилися живими завдяки береговій охороні Гонг-Конгу. Під час однієї з поїздок у регіони, заповнені сирійськими біженцями, вона познайомилася з лідером ReVi Феліпе з Бразилії і вирішила фінансово допомогти. У свою чергу Sea of Solidarity, наприклад, завдяки підтримці невеликої шведської організації The Lighthouse Relief вдалося закупити спеціалізовані медично обладнані вагончики для табору на грецькому острові Лесбос. Остання там надавала допомогу з порятунку човнів, які переверталися біля берегів острова. Стратегії фандрайзингу Sea of Solidarity варті, щоб на них звернути увагу, адже організація залучила до пошуку підтримки та нових волонтерів компанію LinkedIn, а благодійний внесок на користь організації міг безперешкодно зробити будь-який клієнт Амазону.

По четвергах волонтери відвідують сирійські родини, щоб дізнатися про їхні поточні потреби чи ще якось допомогти. Я заходжу з ними до будинку й звертаю увагу на двері: обдерті ковані візерунки – ось і все, що лишилося від розкоші попередніх століть. Далі коридор з «антикварними» кахлями і порожня вітальня. На підлозі сидить літня жінка, а перед телевізором – двоє її онуків. Телевізор і кілька ганчірок на підлозі – це й весь інтер’єр кімнати. Лікар-волонтер, окрім ліків, призначає старенькій жінці сидіти на стільцях, а не на підлозі: це краще для підтримки її спини, та й устати з нього 80-річній бабусі було б значно легше. Стілець у цій місцині знайти важко, але волонтери й тут стають у нагоді. Жінка радо приймає допомогу, а між тим розпитує волонтерів найцікавіші для себе речі – скільки нам років і скільки маємо дітей. Жоден із нас не проходить цю «перевірку». У неї самої – восьмеро дітей, у її 40-річної дочки – дванадцятеро. Остання приносить нам чай, і там же, присівши на долівці, ми його разом п’ємо. Двоє дітлахів 3-5 років бігають довкола матері і смикають її за благенький хіджаб. Щоб їх втихомирити, вона відкриває банку з цукром засипає їм в рота – дитинство цих дітей проходить без цукерок.

До таких найбідніших сирійських родин учасники Refugee Volunteers of Izmir щотижня навідуються організованими групами, а також знайомляться з новими переселенцями. Це частина їхньої програмної діяльності. При цьому попередньо усі майбутні учасники наступної експедиції реєструються через сайт, це допомагає згуртуватися однорідно і найбільш ефективно. Кожна група йде на чолі з арабськомовним перекладачем та, наприклад, лікарем. Після відвідин відповідальні члени заносять інформацію про певну родину в базу на сайті волонтерів. Відповідно, там містяться дані про те, скільки людей якого віку і де проживають, хто з них працює та утримує сім’ю, скільки отримують чи платять ренту, хто має проблеми зі здоров’ям, які особливі вміння кому властиві й таке інше. Таким чином організація визначає, кому передусім і яка саме потрібна допомога, контролює процес і поповнює свій волонтерський досвід індивідуальним підходом до людей, які опинилися в біді. Достатньо відфільтрувати за відповідною опцією, щоби побачити, що більшість сирійських біженців, які оселилися у цих кварталах, не мають наміру тікати до Європи. Залишити Туреччину воліють тільки для того, щоб колись повернутися на батьківщину, та навіть для цього їм бракуватиме коштів – із 400-700 лір заробітку в середньому половина йде на сплату оренди житла, а друга – на утримання великих родин.

Багато підопічних ReVi – релігійні та консервативні переселенці з сіл, тому заробіток навіть у великих сімействах приносять традиційно лише чоловіки, попри те, що часто займаються “жіночим” ремеслом – пошиттям одягу чи взуття на фабриках або приготуванням їжі у кафе.

Ініціативна група активістів залучає жінок до занять рукоділлям відповідно до їхніх вмінь. Адже, за їхніми переконаннями, гуманітарна допомога – це одноразова підтримка, попри те, що вона здійснюється волонтерами по кілька разів на місяць. Натомість вміння використати свої навички – безцінне, адже може приносити стабільний прибуток, не кажучи про саморозвиток та психологічну адаптацію.

Проте на практиці ініціатори таких програм підтримки стикаються з багатьма культурними особливостями та звичаєвим правом, що утруднює реалізацію задуманого. Наприклад, жінки рідко коли виходять з дому, і щоб це зробити, зазвичай просять дозволу в чоловіка. Тому для кожної з п’ятьох родин, які зголосилися брати участь, довелося купити по швейній машині додому. Перші зразки речей уже відшили – це полотняні торби, які будуть продаватися у кількох місцевих магазинах та на сайті організації. ReVi сподіваються, що цей проект надихне сирійські родини розвивати серед спільноти ідею про свій дрібний бізнес і про те, що жінки можуть вносити туди свою частку. Адже зараз серед переселенців багато безробітних, решта працюють за копійки чи взагалі не отримують свою зарплатню через упередження роботодавців.

Сирійські діти мають право на навчання у державних школах, але рідко хто з них продовжує вчитися. Їм, як і батькам, важко адаптуватися до соціального середовища, вони погано знають турецьку. Тому волонтери орендували два приміщення та пристосували їх для навчання. Тепер ці школи щодня приймають по 30 дітей для вивчення сирійської грамоти, а також турецької та англійської мови. Тут викладають кілька сирійських жінок, вони отримують за це платню, і це ще одна з можливостей для них якось заробити. Зак ДеФріско, один із вчителів англійської, нещодавно звітував у групі про успіхи його учнів, яким сприяє навчальна атмосфера у нових класах. Раніше йому доводилося ходити від хати до хати, щоби займатися з невеликими групками по 3-5 дітей. Окрім того, що він витрачав на це багато часу й зусиль, за його словами, діти повсякчас відволікалися на телевізор чи рідних. Минулого тижня всього за день Заку вдалося зібрати потрібну суму для закупівлі англійських підручників. Однією з невирішених проблем однак лишається ізольованість сирійських дітей від їхніх турецьких ровесників. Волонтери думають, яким чином можна розширити класи, щоб заняття могли відвідувати також турецькі та курдські діти з низьким достатком.

Спільна вечеря волонтерів і сирійської родини. Фото: Kelli Scott

Щоп’ятниці та суботи сирійським родинам пропонують дати майстер-клас із приготування їхньої національної їжі. Ці заходи проходять завжди дуже весело, тому завжди є охочі записатися. Кожен учасник платить по 20 лір за свою участь, це десь так само, як поїсти у звичайному недорогому кафе. Але для родини, яка дає майстер-клас, це означає пристойний додатковий заробіток. Інколи волонтери купують і приносять з собою поверхню для варіння, якщо у родин немає на чому готувати їжу, чи інше необхідне з кухонного начиння. Також це неоціненний досвід спілкування та культурного обміну для обох сторін. Такий вид активностей для волонтерів придумала австралійка Келлі Скотт. За її ініціативою також щонеділі відбуваються обіди волонтерів у сирійських родинах. Їхня мета не обмежується грошовою допомогою. Адже волонтери розділяють із родиною страви і спілкування, якого тим не вистачає в оточенні, краще знайомляться один з одним, бавляться з дітьми. Хоча заздалегідь активісти просять приготувати те, що вони звичайно споживають на обід, їжі зазвичай значно більше, ніж потрібно. Навіть десять осіб, які звичайно приходять на такі заходи, не можуть подужати з’їсти геть усе з наїдків, які розставляють перед ними на застеленій підлозі.

Бара Вахббех з Йорданії, один із співзасновників та активних членів ReVi, розповідає: «Через Фейсбук нас знаходить більшість наших волонтерів. Щотижня в середньому маємо по чотири нових активісти: це люди, які приїхали сюди спеціально з тим, щоб допомагати. Є серед волонтерів і сирійці. Наприклад, Айше стала нашою активісткою після того, як ми відстояли її права перед власником ресторану, де вона працювала офіціанткою. Він не хотів виплачувати їй зарплату за три місяці роботи. За неї заступався її брат, з яким вона приїхала з Сирії, але сирійців часто не сприймають серйозно. Коли десятеро іноземців прийшло вимагати зарплатню Айше, у власника не було вибору. Її батьки, до речі, лишаються у Сирії поки вона тут допомагає своїм співвітчизникам. Всього за три місяці в Ізмірі вона вивчила англійську, а зараз викладає арабську волонтерам.

Хоча волонтери – це переважно іноземці з різних країн та віросповідань, сирійські родини приймають їх доволі привітно. Дітям з нами весело, ми їх не тільки вчимо, як у школі, але і бавимося у футбол, а у дворі вирощуємо городину. Хоча ми намагалися залучити і дорослих до вивчення англійської, вони приходять до нас переважно щоб щось попросити, поскаржитися, чого їм бракує. Буває, зустрічаючи на вулиці, запрошують нас на чай, адже відчувають свою дискримінованість, їм хочеться з кимось поговорити. З дітьми ж набагато простіше – варто просто один раз пограти в м’яча з сирійськими та турецькими дітьми, і вони стають друзями. Це найкращий спосіб інтеграції.

Турецькі й сирійські діти грають у фотбол. Фото: Kelli Scott

Спочатку ми багато збирали пожертв і роздавали їх то готівкою, то продуктами. Але багато сирійців живуть дуже високо на пагорбах, тому що там дешевше житло. Вузькими вуличками вгору не ходить транспорт, тому волонтерам часто доводилося тягти важкі сумки з продовольством сходами вгору, і тачки не рятували ситуацію. Підопічних ставало дедалі більше, і ми подумали, що їжа – це те, що завжди потрібно, але ця допомога завжди розчинятиметься і вагомого ефекту від неї ніколи не буде. Тому ми започаткували багато освітніх проектів. А тепер ще плануємо збудувати еко-поселення для переселенців, де б вони могли працювати на своїй землі. Фінансування на перший етап вже маємо – збирали через сайт і соцмережі. Попри це, інколи той самий Фейсбук може повністю знищити геть усе. Наприклад, разом з іншою командою волонтерів я допомагав побудувати майданчик для дітей у нелегальному таборі біженців недалеко від Ізміру. Але після того, як інформація про це потрапила на Фейсбук, місцева влада змусила їх покинути те місце», – розповідає Бара.

Спілкування з такими самостійними та мотивованими людьми – це безцінний досвід, який також отримуєш задарма. Хоча і в Україні самовідданих волонтерів зовсім не бракує, так само, як і чутливих до чужого горя і щедрих на пожертви –  адже у нас так само переселенці, діти та інваліди війни, соціально незахищені державою. Але варто виїхати за межі своєї країни, щоб це зрозуміти краще. А ще – що індивідуальне волонтерство та дрібні правозахисні організації завдяки розумному менеджменту можуть ефективно вирішувати міграційні проблеми, коли великі громадські інституції лишаються зі зв’язаними руками через політику та власні статути, які фактично працюють проти них і здорового глузду. Можливо, ми на порозі змін. Можливо, у часи глобалізму саме індивіди як самостійні волонтерські одиниці будуть вільно між собою взаємодіяти, щоб досягти мети, не вдаючись до бюрократичних процедур та ієрархії, адже головне для волонтера – це свобода вибору. Сьогодні поволонтерити, а завтра, наприклад, помандрувати велосипедом до Індії – за прикладом активістки Клер з Уельсу, яка почала свою подорож з Ізміру кілька днів тому.