Стерте задоволення

Катрін Малабу – французька філософиня, професорка філософії в The European Graduate School/EGS (Visp, Switzerland) та професорка сучасної європейської філософії в Centre for Research in Modern European Philosophy (CRMEP, Kingston University, London). Її філософські пошуки сконцентровані довкола концепту пластичності, який есплікується через культурні, соціальні, політичні та економічні дискурси. Також до кола постатей та проблем, які розгортаються в текстах Малабу, можна віднести: Гегеля, Гайдеггера, Фройда, Дерріда; взаємозв’язки між нейронауками, психоаналізом та філософією, тема анархізму та фемінізму. Серед багатьох праць відзначимо наступні: «Métamorphoses de l’intelligence: Que faire de leur cerveau bleu?» (Paris: PUF, 2017), «Au voleur! Anarchisme et philosophie» (Paris: PUF, 2022), «Plasticity: The Promise of Explosion» (Edinburgh: Edinburgh University Press, 2022).

Книга Катрін Малабу «Стерте задоволення. Клітор і мислення» пропонує новий погляд на те, чим є задоволення, на стерте задоволення органу, який досі не репрезентовано і не артикульовано філософією. Клітор оприявнює досвід розходження, інтервалу, він є тим, що можна назвати сліпою точкою в мисленні, яка ігнорується, не помічається. До певної міри, авторка висуває власне вирішення проблеми фаллогоцентричної мови, звертаючись до анархії, адже клітор не дозволяє керувати собою, домінувати над собою. Клітор… анархіст!

Публікується зі згоди авторки.

Переклад: Вадим Мірошниченко

Редакторки: Юлія Куліш, Альона Грузіна

 Стерте задоволення. Клітор і мислення (Paris: Rivages, 2020)

Пам’яті Анн Дюфурмантель, у відповідь на її роздуми про м’якість.

 «Кліторе, таємничий рухливий рубін, сяючий, мов коштовність на торсі бога».

П’єр Луїс

1

Стирання

Клітор – цей крихітний камінчик, таємно укритий у великому черевику сексуального виображеного. Юний Кліторіс грецької міфології, відомий своєю витонченістю, був, як кажуть, маленьким «мов камінчик». Довгий час прихований, позбавлений імені, художньої репрезентації, відсутній у медичних трактатах, часто ігнорований самими жінками, клітор протягом століть існував лише як скрупул, в примітивному сенсі слова – як зерно, що створює незручності при ходьбі й непокоїть ум [1].

Неоднозначна етимологія терміну дозволяє розмістити його морфологію між «горбочком» (kleitoris) і «застібкою» (kleidos). Клітор: цей маленький набухлий секрет, який лишається, чинить спротив і крає свідомість, мов ранить п’яту, він – єдиний орган, який слугує лише для задоволення – отже, «ні для чого». Взагалі ні для чого, безмежне ніщо, все або нічого жіночої насолоди.

Перше анатомічне вживання цього слова належить Руфу Ефеському, грецькому лікарю І-ІІ століть до н. е., який ніби грає в хованки з його синонімами: «Німфа або мирт – це маленький шматочок м’язової плоті, який вирує в глибині [розщелини]; одні називають його гіподермісом, інші – кліторіс, а дехто промовляє “кліторизувати , щоб висловити сластолюбний дотик до цієї частини тіла [2]». У французькій мові ця назва з’являється з-під пера Амбруаза Паре в 1575 році, який пише сleitoris…, а потім таємничим чином викреслює його зі своїх «Творів» 1585 року видання [3]. Габріеле Фаллоппіо («батько» відомих фаллопієвих труб) також може претендувати на його відкриття в 1561 році. Той, що не встиг народитися, – одразу стертий.

ХХІ століття. Гінекологиня пояснює приголомшеній чоловічій аудиторії, як поводиться клітор під час статевого акту, при контакті з членом, із фалоімітатором, з пальцями, з язиком, як він рухається, яке положення приймає під час пенетрації або пестощів [4]. Спільник вагіни, гравець в одній команді. Але також і самостійний отримувач насолоди. Він урухомлюється в двох еротичних напрямках. Похитується, супроводжуючи рухи вагіни під час пенетрації. Затвердіває, піднімаючись, мов гребінчик. Іноді і те, й інше одночасно. Іноді нарізно. Не зупиняючись на жодному з напрямків, клітор уникає дихотомії.

Це подвійне життя, яке вже ставить під сумнів гетеросексуальну норму, також залишалося непоміченим протягом століть. Перші спроби визнання клітора лише сильніше ігнорували його, уподібнюючи до пеніса. Теорія Фройда про дівчинку як невдалого хлопчика добре відома: статевий орган жінки є формою відсутності. Шрам від кастрації, клітор є скаліченим членом жінки. Фройд на власний манер перебуває у полоні моделі єдиної статі. В зухвалій дисертації «Фабрика сексу. Есей про тіло і гендер на Заході» [5], Томас В. Лакьор показав, що від часів античності до XVIII століття превалював погляд на єдність статі, згідно з яким, анатомічні відмінності між чоловіками і жінками є несуттєвими. Вважалося, що існує лише єдина стать: жіночі статеві органи розташовані всередині тіла, а чоловічі – ззовні. Подальше відкриття анатомії клітора повністю не розвіяло таке уявлення.

Звідси походить і фантазматичний конструкт лесбійки як інвертованого чоловіка, який вщент розбила Симона де Бовуар [6].

Навіть у вигляді скаліченого пеніса, клітор заразом завжди асоціювався з надмірною насолодою. Непридатний для розмноження. Стертий, але хтивий. Легенда свідчить, що деякі горгони, наділені чималим клітором, були приречені на довічну мастурбацію. Ампутація клітора, кліторидектомія, з’явилася як терапевтичний засіб, який дозволяє каструвати жінку повторно, вгамовуючи її запал. Радикальне рішення проблеми нескінченності задоволення.

Ексцизія присутня у всіх культурах, не лише в Африці, як прийнято вважати. На Заході її практикували як засіб лікування істерії та німфоманії. Є декілька способів відсікання клітора. Звичайно, фізичний. Однак також існує широкий спектр психічних ексцизій, однією з яких є легендарна фригідність як протилежність німфоманії.

Відсутність, ампутація, скалічення, заперечення. Клітор, чи може він існувати в свідомостях, тілах та несвідомому інакше, ніж у негативному сенсі?

***

Можна сказати, що зміни відбулися. Це правда. Сьогодні право клітора на існування – анатомічне, символічне, політичне – обстоюється з різних позицій, перспектив, культур, практик, активістських і перформативних жестів. «Маємо зробити клітореволюцію!», –  стверджує Надія Толоконнікова з гурту Pussy Riot – дослівно означає «бунт кицьок».

На щастя, нещодавно вийшли книги, які долають невидимість клітора [7]. Утверджується абсолютно нова географія, естетика та етика задоволення, які полишають межі гетеросексуальної матриці – вона окреслюється чотирма словами: «по той бік пенетрації» [8].

Всередині фемінізму також зміщуються акценти. Дискурс трансформувався від фемінізму другого та третього покоління до ультрасучасного трансфемінізму. Питання вже не тільки і не стільки в тому, щоби позначити клітор як прикметну ознаку жінки. Квір, інтерсекс, транс підходи… клітор став назвою лібідального диспозитиву, який не обов’язково належить жінкам і кидає виклик традиційним поглядам на сексуальність, задоволення та гендер. Інші хірургічні втручання, інше виображене. Відтепер, вигукує Поль Б. Пресьядо, ми можемо, будь-хто з нас може, без будь-якої ексклюзивної або універсальної моделі, підключити собі «клітор до сонячного сплетіння» [9].

А втім.

***

А втім, я пишу цей текст через те, що, насправді, нічого не змінилося. З одного боку, через те, що каліцтва статевих органів все ще є звичним явищем. Через те, що мільйонам жінок досі відмовлено у задоволенні. Через те, що клітор, в фізичному і психологічному сенсах, все ще залишається органом стертого задоволення. Проте з іншого боку, через те, що спроби запобігти стиранню, можливо, завжди обертаються інакшим стиранням. Чи визнання реальності не означає те, що вона відкидається іншим способом? Хіба те, що є проясненим, не творить насилля? Пестити однією рукою, тримаючи ластик іншою.

***

Безумовно, історія клітора може бути прочитана як лінійна траєкторія, прогрес, який веде від стирання до видимості, від викреслення до існування. Сьогодні, принаймні в деяких країнах і певних колах, клітор нарешті віднайшов свою гідність. Однак між кожними фазами, фразами цього «прогресу» відкривається прірва. Насправді, для того, щоби затемнення припинилося, недостатньо заявляти про існування клітора, детально описувати його анатомію, наполягати на його важливості, залучати його до перформативного утвердження. Все моє читання, всі мої дослідження привели мене до висновку, що торкатися до клітора, в переносному і, можливо, прямому сенсі, – це завжди досвід розходження, інтервалу (l’écart). Клітор існує тільки в інтервалі, що не ставить під сумнів ані його автономність, ані його інтенсивність оргазму, але водночас ускладнює, як це не парадоксально, погляд на нього як завершеного, цілісного, самодостатнього.

Інтервал між клітором і вагіною – об’єкт уваги аналізу і психоаналізу. Інтервал між клітором і пенісом. Інтервал між клітором і фалосом, причому перший, на відміну від пеніса, відмовляється підкорятися закону другого. Інтервал між біологічним і символічним, плоттю і значенням. І, нарешті, інтервал між, водночас, «суб’єктами» фемінізму і самими фемінізмами. Інтервал між тілами. Інтервал між анатомічною долею статі та соціальною пластичністю гендеру. Інтервал між вродженим та хірургічно зміненим. Інтервал між вимогою існування «жінки» і запереченням такої категорії. Інтервал між «ми жінки» та множинністю досвіду, який перешкоджає уніфікації чи універсалізації як «ми», так і «жінок».

Інтервал – це не лише розрізнення – розрізнення між одним та іншим або відмінність у ставленні до самого себе. Розрізнення – зокрема статеве – є лише одним з проявів інтервалу. Інтервал зламує парадоксальну ідентичність розрізнення, виявляє множинність, яка криється в ньому. У такому випадку дивує вибір одного органу, однієї частини тіла або геніталій – клітора – для відображення цієї множинності інтервалів. Навіщо привілеювати саме його, клітор, а не інші зони, не обов’язково генітальні?

Через те, що він – німий символ.

По-перше, можна перелічити на пальцях однієї руки філософів, які ризикнули заговорити про нього, хоча знаходимо у них багато посилань на інші частини жіночого тіла, наприклад, груди, вагіну або малі статеви губи. Фалократія філософської мови вже ні для кого не є таємницею. Жак Дерріда першим назвав її «фалоцентричною» або «фаллогоцентричною» [10], піддавши деконструкції, поставивши під сумнів її основні риси: привілей, який надано вертикальності, ерекції (архітектурна модель всього, що здіймається), видимості, фалічній символіці, і, відповідно, редукції жінки до матерії-матриці, до матері, до вагіни-матки. Задоволення жінки ніколи не обіймало місце філософського запитування.

В «Історії сексуальності» Мішель Фуко не присвячує клітору жодного рядка, згадуючи лише як виняток  «монструозний» клітор гермафродита [11]. Окрім цього випадку, він не передбачає для нього будь-якої ролі у «використанні задоволень» [12]. Можливо, через те, що це повністю підважило би його «репресивну гіпотезу»…[13]. Фаллогоцентризм організовував західний філософський дискурс з моменту його зародження і управляє ним дотепер.

Попри все, одним із одночасно наукових і етичних завдань філософії завжди було висвітлення граней реальності, які з тих чи інших причин залишалися прихованими, захованими, часто притлумленими. Філософськи говорити про клітор значить закликати його оприявнитися. Але як це зробити, не сховавши його вдруге? І дійсно, як ми можемо його помислити, якщо філософська мова – це логічне відсікання?

По-друге, жінки-філософині, які намагалися розв’язати це протиріччя і помислити клітор, критикувалися, іноді навіть висміювалися феміністками третьої й четвертої хвилі. У праці «Друга стать» – книзі, яку багато хто справедливо вважає філософською,  – Симона де Бовуар мала сміливість протиставити клітор та концепт, відкрито говорячи про «два сексуальні органи» жінки та про винятковість задоволення, яке не обов’язково пов’язане з продовженням роду. Проте її підхід визнали есенціалістським, занадто прив’язаним до жіночої ідентичності, вивчення якої є передбачуваним.

Відтоді з’явилися інші теорії: теорія статевого пост-розрізнення, критика незмінюваності гендеру, природності та бінарності. Вони відкрили і продовжують відкривати інші інтервали: між філософією і політикою, домінуючими мовами і мовами міноритарними, різними типами європоцентризму і деколоніальними підходами. Таким чином, клітор був позбавлений свого простого статусу «генітального органу», привілею жінки. І справді, чим є він, клітор для небінарного суб’єкта, для iel (в/она), тобто того, хто не ідентифікує себе ані з чоловіком, ані з жінкою? Чи не настав час відійти від «фетишизації органу та анатомії, зосереджуваності на фізіології?», – справедливо запитує Дельфін Гарде. Вона продовжує: «це те, до чого нас спонукає […] [наприклад], Джудіт Батлер, ставлячи під сумнів концепцію тіла та еротичного, яку задіяно у породженні тіла “по частинах”» [14].

Втім, чи є впевненість в тому, що ці нові розробки тем сексуальності, гендеру і тіла, якими б важливими вони не були, самі по собі, у власний спосіб, не підпадуть під певну форму стирання?

Чому ми повинні відмовлятися від створення портрету клітора саме тоді, коли він щойно з’явився, новонароджений, так би мовити? Чому ми повинні розглядати праці Симони де Бовуар чи Люс Ірігаре, або навіть радикальних італійських феміністок, на кшталт Карли Лонці чи Сильвії Федеричі як такі, що неминуче застаріли? Клітор: чому б не послухати тих, хто мав сміливість першими надати йому слово?

Позиція, яку я тут захищаю, – це позиція радикальної феміністки, далекої від terfs (trans-exclusionary radical feminists – транс-ексклюзивних радикальних феміністок), які вважають, що боротьба транс-людей робить специфіку боротьби за права жінок невидимою і нечутною [15]. Я також дуже далека від тих, хто вважає бінарність статі викарбуваною на мармурі, хто засуджує, як їм здається, крайнощі гендерної теорії, хто таврує одностатеві родини і хто продовжує йти на поступки фаллократії. Проте, я також відмовляюся і від протилежного: систематичного викидання на задвірки догендерних феміністок, власне, фундаторок радикального фемінізму.

Клітор й сьогодні несе на собі сліди рани, об яку слова розбиваються мов хвилі, під ними він спочиває, тільки-но з’явившись. Це не означає, що він стає місцем відсутності, означником, літерою або об’єктом a, b, c або z. Ні, все і простіше, і складніше водночас. Навіть якщо він не є обов’язково приналежним до жінки, клітор залишається енігматичним місцем фемінного. Це означає, що він дотепер не знайшов свого місця.

Це місце, я намагаюся окреслити його в тексті серією штрихів, складених відповідно до одночасності появи і зникнення, відокремлених один від одного, вихоплених з різних типів дискурсу, позбавлених ієрархії та осуду. Їх можна читати, дотримуючись послідовності – вони відповідають хронології розвитку фемінізму – або довільно – вони утворюють коло.

Я не намагаюся нічого продемонструвати, лише уможливити оприявлення декількох голосів, завдяки яким я тримаю себе в рівновазі між непомірною складністю і нагальною потребою говорити про фемінне сьогодні. Мої штрихи немов маленькі клітори письма. Вони вимальовують орган задоволення, не визначаючи його точної форми. Він досі скрупул, він ніколи не був органом мислення.

ПРИМІТКИ

1. У Франції довелося дочекатися 2019 року, для того, аби побачити в «п’яти підручниках для середньої школи повну анатомію клітору» (Marlène Thomas, Libération, 4 octobre 2019).
2. Цитується за: Rufus d’Éphèse, Du nom des parties du corps humain, Paris, Daremberg-Ruelle, 1879, p. 147.
3. Див.: Michèle Clément, «De l’anachronisme et du clitoris», Le Français préclassique, no 3,

Paris, Champion, 2011, p. 27-45. Див. також: Christian Boudignon, «Vous parlez grec et vous ne le saviez pas», Connaissance hellénique, no 28, 7 juillet 2014.

4. Odile Buisson, «Le point G et l’orgasme féminin», conférence TED, série Les ERNEST, 7 juin 2014. Неймовірна конференція, на якій існування таємничої «точки G» поставлено під питання.
5. Thomas W. Laqueur, La Fabrique du sexe. Essai sur le corps et le genre en Occident, trad. de

Michel Gauthier, Paris, Gallimard, 1992.

6. Див.: Simone de Beauvoir, Le Deuxième Sexe (1949), t. II, Paris, Gallimard, coll. « Folio », 1976, розділ. IV : «Лесбійка». Див. також Валері Трауб, котра стверджує: «З моменту появи психоаналізу клітор і «лесбійка» були взаємно пов’язані як сестри сорому: один був знаком подразнення іншої» («The Psychomorphology of the Clitoris», GLQ, vol. 2, 1995, p. 82).
7. Наприклад: Delphine Gardey, Politique du clitoris, Paris, Textuel, 2019; Camille Froidevaux-Metterie, Le Corps des femmes. La bataille de l’intime, Paris, Philosophie Magazine Éditeur, 2018; Maïté Mazaurette et Damien Mascret, La Revanche du clitoris, Paris, La Musardine, 2016 ; статті Michèle Clément, «De l’anatomisme et du clitoris», Le Français préclassique, no 3,

Champion, 2011, p. 27-45 та Sylvie Chaperon, «“Le trône des plaisirs et des voluptés” : anatomie politique du clitoris, de l’Antiquité à la fin du XIXe siècle», Cahiers d’histoire. Revue d’histoire critique, no 118, 2012, p. 41-60.

8. Martin Page, Au-delà de la pénétration, Paris, Le Nouvel Attila, 2020.
9. Paul B. Preciado, Un appartement sur Uranus, Paris, Grasset, 2019, p. 258.
10. Самі їхні назви свідчать про те, що «фалоцентризм» і «фаллогоцентризм» позначають у Жака Дерріда центральне місце, яке відводиться символіці фалоса. Див. наприклад: Glas, Que reste-t-il du savoir absolu ?, Paris, Galilée, 1974, p. 85 sq.
11. Див.: Stefanos Milkidis, «Foucault: On the Monstrosity of the Hermaphroditic Body», Queer Cats Journal of LGBTQ Studies, vol. 2, no 1, p. 1-12. Див. також: Josée Néron, «Foucault, l’histoire de la sexualité et la condition des femmes dans l’Antiquité», Les Cahiers de droit, vol. 36, no 1, 1995, p. 246-291.
12. В ІІ томі «Історії сексуальності» Мішеля Фуко розглядається «Використання задоволень» (Paris, Gallimard, 1984).
13. «Репресивна гіпотеза» для Фуко відповідає загальній репрезентації влади як джерела заборон і цензури – зокрема, щодо сексуальності. Фуко показує, що насправді заборона певним чином створює сексуальність, яку вона пригнічує. Див.: Histoire de la sexualité, t. I : La volonté de savoir (1976), Paris, Gallimard, coll. « Tel », 1994, p. 14.
14. Delphine Gardey, Politique du clitoris, op да. cit., p. 145-146. Див. також: Judith Butler, Trouble dans le genre. Le féminisme et la subversion de l’identité (1990), Paris, La Découverte, 2005, p. 228 sq.
15. Абревіатури terf і swerf часто пов’язані між собою. Swerf — акронім від Sex-Worker Exclusive Radical Feminist (радикальна феміністка, яка виключає секс-працівниць): назва феміністок, котрі виступають проти проституції, яку вони вважають формою пригноблення.

15

Клітор, анархія, фемінне

An-arkhia – в перекладі з грецької, буквально вказує на відсутність першопочатку, архе (arkhè), тобто жодного веління. Відсутність веління в свою чергу свідчить про відсутність початку. Аrkhè визначає темпоральний порядок, надаючи перевагу тому, що постає першим, як в порядку влади, так і в порядку хронології. Відповідно, відтоді анархія немає ієрархії та витоку. Анархія ставить під питання залежність та деривацію.

Протягом століть «анархія» означала лише безлад і хаос. Аристотель визначав це як стан, коли армія не має стратега. Армія, котра раптово розбігається, котра вже не знає, звідки вона вирушила і куди прямує. Солдати озираються, але командувач зник з їхнього поля зору – вони бачать лише порожнечу.

У середині ХІХ століття анархісти відкинули ці негативні значення, стверджуючи, що «анархія – це порядок без влади» [1]. Солдати без командирів мусять навчитися самоорганізовуватися. Порядок без веління і початку – це не обов’язково безлад, навіть зовсім не безлад, а інше упорядкування, складене без домінування. Те, що походить само від себе, при цьому не очікуючи на результат. Порядок речей, не встановлений наказами.

Співучасть між клітором та анархією випливає насамперед iз їхньої спільної долі безбілетників, iз їхнього таємного, прихованого, невизнаного існування. Довгий час клітор вважався за порушника спокою, вважався зайвим, непотрібним органом, який насміхається з анатомічного, політичного і соціального порядку своєю лібертаріанською незалежністю, своєю динамікою задоволення, він відокремлений від будь-якого принципу і будь-якої мети. Клітор не дозволяє управляти собою. Попри всі намагання знайти для нього господарів – патріархальний авторитет, психоаналітичний диктат, моральні імперативи, тягар звичаїв, спадок предків – він чинить опір. Він чинить опір домінуванню самим фактом своєї байдужості до влади і сили.

Сила – ніщо без свого здійснення, без виконання, це засвідчується в кожному застосуванні закону, указу, постанови чи навіть поради. Сила завжди чекає на те, щоб бути реалізованою. Акти, принципи, закони, укази, в свою чергу, залежать від поступливості і доброї волі їх виконавців. Дія і сила сплітаються нерозривним павутинням субординації. Клітор не є дотичним ані до сили, ані до дії. Він не є певною віртуальною можливістю, яка очікує на вагінальну дію. Також він не прогинається перед моделлю ерекції та детумесценції. Клітор перериває логіку веління і покірності. Він не веде за собою. Саме це і непокоїть.

Емансипація має дійти до певної точки неповернення, в якій влада і домінування розхитуються і скидають самі себе. Поняття самоповалення є одним з ключових понять анархістської думки. Домінування не може бути повалене лише зовні. Воно містить внутрішню лінію розлому, – провісницю можливої руйнації. Будь-яка інстанція, яка проявляє індиферентність до пари дія-сила, посилює системи домінування і водночас оголює їхні внутрішні тріщини. Клітор проникає до глибин могутності – з її нормативною, ідеологічною силою – оприявнюючи розпад, який постійно їй загрожує.

Клітор, анархія і фемінне для мене нерозривно пов’язані. Вони формують рух опору, який свідомий щодо авторитарних тенденцій самого себе. Подолання домінування є одним з найбільших викликів наших часів. Фемінізм, очевидно, є однією з найважливіших ставок у цій грі, вразливим вістрям списа, оскільки саме він не має arkhè.

Утім, не мати першопочатку не означає не мати пам’яті. Ось чому мені здається життєво важливим не відтинати фемінізм від фемінного. Фемінне – це насамперед нагадування, нагадування про насильство над жінками в минулому і теперішньому, про каліцтва, зґвалтування, домагання і фемініциди. Очевидно, що багато в чому клітор є сховищем цієї пам’яті. Він водночас символізує і втілює нестерпну репрезентацію автономії задоволення жінок. Водночас, як я вже говорила, фемінне трансцендує жінку, денатурує її, щоби виштовхнути – за межі підлості великих чи малих кривдників – до політичного простору, байдужого до вищості.

Фемінне пов’язує цю пам’ять iз цим майбутнім.

ПРИМІТКИ

1. Pierre-Joseph Proudhon, Les Confessions d’un révolutionnaire, pour servir à l’histoire de la révolution de février, Paris, Hachette livre BNF, 2012.