Колоніальна мегаломанія Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр”

“Він почав прохати щось переробити у сценарії, це було кілька разів, але на якомусь етапі я перестав розуміти, що він, власне, хоче. Спитав: Іллє, поясніть, що ви хочете? Він відповів: я хочу, щоб там було ось, ну це, як би… взагалі ВСЕ! Тоді я сказав: Іллє, це не до мене. ВСЕ — я не можу. На цьому і розійшлися”.

Володимир Сорокін, перший сценарист серії фільмів ДАУ

Фото з відкриття інсталяції в Бабиному Яру в 2020 році, зі сторінки МЦГБЯ

Текст містить стислі згадки про екстремальну жорстокість

З чого починається “ДАУ”

Влітку 2007 року в російському сегменті інтернету з’явився відеозапис під назвою «Страта дага і таджика», на якому двоє чоловіків на камеру говорять, що їх “заарештували російські націонал-соціалісти”, після чого на тлі прапора зі свастикою їх убивають. За кадром чоловічий голос співає пісню “З чого починається Батьківщина”.

Згодом правоохоронні органи РФ підтвердили, що подвійне вбивство не постановочне та відбулося насправді, а розслідування (доступне онлайн) ізраїльського журналіста Владі Антоневича встановило особистості трьох осіб, що брали участь у зйомці. Це лідери тогочасного російського неонацистського руху Сергій «Малюта» Коротких, Максим «Тесак» Марцинкевич та Дмитро «Германич» Румянцев. Історія з відеороликом мала в Росії великий публічний резонанс. Поступово Марцинкевич став неонацистом номер один на всьому пострадянському просторі, започаткувавши, зокрема, ще до доби соціальних мереж практику вірусних відео, які глядачі переписували одне в одного з «болванок». На нескінченній кількості відео авторства студії “Формат-18” (де 18 означає «Адольф Гітлер») Тесак і його товариші ловлять представників меншин та фізично й психологічно знущаються з них, зокрема, заливаючи гею в анус монтажну піну. Коли Сергій Коротких на меморіальному відеострімі пояснює авдиторії, що фактично весь пострадянський неонацистський рух, все нове покоління, яке з’явилося за останні п’ятнадцять років — це заслуга Тесака, йому можна вірити.

Для Росії нульових були характерні кілька різних паралельних процесів. Один із них — зростання ролі медіаіндустрії через вливання в неї величезних коштів. У книзі «Нічого правдивого й усе можливе» британський журналіст Пітер Померанцев показує з власного досвіду роботи у тогочасній російській медіаіндустрії, як перформанс став модою та розвагою багатих людей, а медіаіндустрія, в яку влили дуже багато грошей, унормувала принципову відмову від постійних переконань та постійних ролей. Розщеплення на публічну іпостась, яка робить (за гроші) неетичні речі, та добру приємну людину в приватному житті стало нормою тамтешньої політики та поведінки. «Ви просто реорганізовуєте своє емоційне життя так, щоб не турбуватися про це».

Друге явище — поширення, почасти з подачі Кремля, ультраправих рухів. Після грузинської та української революцій 2003 та 2004 року відповідно Адміністрація президента РФ почала розробляти політику «превентивної контрреволюції», або підсиленого утримання в своїй орбіті інших колишніх союзних республік. Ця політика, якою керував Владислав Сурков, фасилітувала стрімке зростання чисельності та впливу ультраправих рухів, окремі організації, такі як «Русский образ», безпосередньо курувалися з адміністрації президента (детальніше про це можна почитати у нещодавній монографії Роберта Хорвата Putin’s Fascists: Russkii Obraz and the Politics of Managed Nationalism in Russia). Вбивства та знущання над небілими людьми були настільки поширеними, що загальну кількість жертв навіть не конче достеменно рахували, але коли рахували, цифри виявлялися шокуючими. «НСО-Север», відкол від Націонал-соціалістичного товариства Румянцева та Коротких, за першу половину 2008 року здійснили 27 підтверджених слідством убивств на ґрунті ненависті. Сімнадцятилітній студент-іконописець Артур Рино, спійманий на одному з таких убивств на гарячому, на допиті назвав цифру 37. У листопаді 2009 року на Болотній площі у Москві відбувся концерт гурту з характерною назвою «Коловрат», який зібрав близько п’яти тисяч осіб. Авторка цього тексту особисто знайома з людьми з антифашистського середовища Росії, яких Тесак погрожував убити.

Перше явище породило фінансований російським олігархом Сергієм Адоньєвим кінопроєкт Іллі Хржановського «ДАУ», де сам його автор постійно розщеплює свою характеристику проєкту то на «імерсивний», то на постановочний, ніяк не може провести межу між тим і іншим і претендує на позитивну репутацію попри сильні етичні проблеми з виробництвом проєкту. І першим, і другим явищем скористався власник специфічної харизми та винахідливості Тесак. В якийсь момент Хржановському й Тесаку судилося перетнутися.

Максим “Тесак” Марцинкевич та виконавець ролі НКВСника Володимир Ажиппо. Обкладинка Masters Journal за весну 2020 року

Фашистський переворот

Восени 2011 року Марцинкевич разом із Румянцевим був запрошений до участі у кінопроєкті «ДАУ». На зйомках він поводився відповідно до своїх політичних поглядів і практик, зокрема, погрожував «згодувати свиням» американського гея Ендрю Ондрежака, а також — як оммаж до «Страти дага та таджика» — співаючи пісню «З чого починається Батьківщина», зарізав у кадрі свиню, вирізавши на її тілі могендавид. Іронічно, що реальний Лев Ландау 1938 року був засуджений конкретно як член Московського комітету Антифашистської робітничої партії за листівку зі словами «хіба ви не бачите, товариші, що сталінська кліка здійснила фашистський переворот?». Влітку 2020 року Марцинкевич помер у російській в’язниці, відбуваючи свій четвертий кримінальний термін. На один із судів проєкт «ДАУ» написав йому позитивну характеристику, а на похорони надіслав вінка.

Вінок Марцинкевичу від проєкту “ДАУ”. Фото ІА “Волга-Каспій”

Не бракує й інших, вже не пов’язаних із неонацизмом, свідчень про те, що на виробництві у Хржановського мала місце атмосфера, далека від етичної. Перерахую лише деякі факти:

• на зйомках фільму сцени статевих актів були реальними. Акторку-аматорку Наталю Бережну нібито попереджали про можливі повороти “сюжету”, але сцена зґвалтування пляшкою та секс із французьким учасником проєкту не були імітацією;
• з оплатою праці шахраювали;
• із харківського сиротинця «орендували» немовлят, які явно страждали у кадрі;
• відбір на проєкт здійснювався за ознакою згоди на вживання алкоголю;
• «Суттю всього цього була хтивість, яку відчував деміург від спостерігання чужого приниження»:

«В декорациях, по слухам, побывали Марина Абрамович и Роман Абрамович, Институт был весьма заметным вип-аттракционом для своих, но сутью всего этого было именно сладострастие, которое испытывал демиург от созерцания чужого унижения. Весь этот перекрытый Харьков, ничтожные зарплаты тех, кто на проекте работал, соседство запредельного мотовства и чудовищной нищеты тоже является ни чем иным, как унижением. Причём унижением и нищих, которые всё это терпят, и богачей, которые всё это поощряют, и любопытствующих зевак, вроде меня, унижение всех прямых и косвенных участников, но главное – самого себя».

Навіть прихильні до проєкту люди відзначають, що в ньому ніхто не вимовляє стоп-слова. Згодом, прийшовши на роботу до меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» художнім керівником, Хржановський запитував при прийомі на роботу співробітниць, чи готові вони танцювати на столі, проводив наради у туалеті та не відпускав підлеглих на обід.

Якщо ви, дочитавши до цього місця, припускаєте, що людина з таким послужним списком матиме складнощі з дотриманням етики меморіалізації Голокосту, — вас можна привітати з набуттям ярлика антисеміта, які на критиків Іллі Хржановського  щедро ліплять прихильники (під рубрикою «антисемітизм» також виходять явно рекламні матеріали у ЗМІ). Якщо ж люди з гарною репутацією, серед яких є рабини, професори юдаїки, лідери єврейських організацій та особисто Амік Діамант, який 1966 року перевідкрив Бабин Яр як місце пам’яті, чомусь виявляються «антисемітами» та «організованою злочинною групою», то це можливо тільки тоді, коли словом «антисемітизм» грубо маніпулюють.  Проте і на цьому проблематичність очолюваного Хржановським проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» лише починається.

“Коридор” вже писав про викривлення історичної пам’яті, закладене у проєкт на рівні базового підходу до меморіалізації. За рік, що минув від часу написання цього матеріалу (детальну хронологію усього, що відбулося довкола проєкту за рік, зібрав Іван Козленко), проєктом було розпочато будівництво на місці колишнього єврейського цвинтаря, що прямо заборонене етикою юдаїзму, українська фахова спільнота та єврейські громадські і релігійні лідери склали сумарно три (1, 2, 3) відкриті листи з критикою проєкту і загалом тисячами підписів під ними, а представлені концепції меморіалізації очікувано виявилися далекими від фахової етики в принципі. Так, імерсивні практики віртуальної реальності Міжнародний альянс пам’яті жертв Голокосту рекомендує (п.3.2.7) застосовувати з позиції свідка, а не з позиції ката (що логічно, бо інакше на другий же день реалізації меморіал стане іграшкою для місцевих неонацистів, які прибіжать розстрілювати євреїв бодай віртуально, якщо в реальності не виходить). Логіка та етика наміру «зводити нащадків жертв і колаборантів в одному просторі», щоб створити для перших «безпечне місце», також щонайменше неочевидні.

Інсталяція у Бабиному Яру у вересні 2020 року, яку прозвали “дементорами”. Фото надане Галиною Хараз

Проте присутність у проєкті великих грошей від Михайла Фрідмана (який кредитував російську оборонку вже під час війни з Україною та разом із Германом Ханом перебуває у передсанкційному списку США) та Павла Фукса (який, за даними журналістських розслідувань, задіяний у корупційних схемах у київському метро) очікувано вплинула на прискорені темпи виділення меморіалу земельної ділянки без громадських слухань та врахування численних критичних публікацій у медіа. (І лише непрозорістю та потенційною корупцією можна пояснити те, що за наявності державного проєкту меморіалізації цієї території, підтриманого, до того ж, громадськістю, державні мужі, як показує у своєму тексті Козленко, явно надають перевагу приватному).

За рік, що минув від початку скандалу, проти присутності у проєкті російських грошей та режисера, що позитивно характеризував неонациста, виступили також і депутати Київради від «Голосу» та «Європейської солідарності», що дещо загальмувало цей процес. Проте будівництво, і не «малої архітектурної форми», як було заявлено у документації для Київради, а повноцінної стаціонарної будівлі, розпочалося вже. Вся контроверза прямо порушує пункт 5 Міжнародної хартії меморіальних музеїв, який стверджує, що фундаментальні рішення щодо змісту та дизайну меморіальних концепцій мусять відбуватися на базі відкритої фахової дискусії.

Представлена нещодавно нова концепція меморіалізації нагадує більше мегаломанське прагнення «щоб там було ось, ну це, як би… взагалі ВСЕ», аніж делікатну роботу із тонкими темами у межах власної кваліфікації. Так, планується побудувати «центр реабілітації після психологічної травми» та «простір для молитви, де ви можете опинитись і в синагозі, і у християнській церкві, і в мечеті, і у нерелігійному просторі» (що значить «опинитись»?). Концепція включає «VR інсталяцію масових сцен фільмів», «в якій глядач за допомогою технічних пристроїв зможе стати свідком сцени, опинитись буквально всередині події» (і завітати після цього до центру реабілітації після психологічної травми). «Бюро Watson Salembier запропонували ре-сакралізувати місце, повертаючи давні струмки та водяні потоки Бабиного Яру на поверхню» (це вже відбулося у 1961 році і отримало назву Куренівської трагедії, в якій загинуло, за оцінками істориків, близько півтори тисячі людей). Про загальну відповідність концепції бодай мінімальним вимогам науковості можна зробити самостійні висновки із такої цитати: “Чим більше ми вивчаємо мозок у змінених станах, тим більше ми розуміємо витончену науку про сакральні структури. Вчені знаходять частоти, які мають вплив на людину, і докази того, що людина експериментує з ними вже десятки тисяч років».

Малюк Цахес на прізвище Хржановський

«До перегляду “Наташі” я багато думала про колоніальну матрьошку: наприкінці нульових привілейований чоловік із родини московської творчої інтелігенції приїхав у бідний Харків і поюзав місцеве населення задля власного задоволення, а потім відбірники Берлінале та частина іноземної преси прийшли на це дивитися у своїх коркових шоломах, тому що на жителів Східної Європи не поширюються етичні норми Європи Західної», — коментує російська кінокритикиня Марія Кувшинова мляву реакцію фестивалю «Берлінале» на умови створення представленої на ньому кінопродукції Хржановського. Те саме стосується не лише кінокритиків, а й тих західних європейців, хто береться співпрацювати із МЦГБЯ зараз. Професорка Центрально-Європейського університету Андреа Пето фахово вивчає гендерні студії та крайньо праву політику, а також підтвердила авторці цієї статті особисто, що ознайомлена з контроверсійною біографією Хржановського. Проте їй це знання не завадило долучитися до співпраці з МЦГБЯ в якості членкині Наукової ради. Я не можу із цього зробити висновку відмінного від того, що для пані професорки східноєвропейські жінки, геї та даги з таджиками якісь люди другого сорту, на яких права не отримати пляшку у вагіну, монтажну піну в анус та ніж у горло не поширюються. Користувач харківського форуму, який працював підрядником-логістом на виробництві ДАУ і попереджає інших про можливі невиплати зарплатні, у здивуванні та обуренні цими невиплатами вимовляє фразу «інтелігентні ж начебто люди». Для нього інтелігентність починається із виконання трудових зобов’язань. Для справжніх же інтелігентів, виявляється, навіть пряме насильство не є  чимось ненормальним, звісно, якщо воно здійснюється щодо східних європейців. Деміург, який відчував хтивість від спостерігання чужого приниження, стає статечною людиною і гідним колегою дослідниці Голокосту.

Тільки колоніальна тяглість уможливлює те, що довгий список зловживань, який на Заході автоматично зруйнує репутацію хоч кому, ні на що не впливає в Україні і покривається репутацією професорок престижних європейських університетів. Постать Хржановського стає таким собі Малюком Цахесом, в якому бачать тільки хороше, а негативна інформація ігнорується повністю. Проте у літературі з колоніалізму давно і добре описаний ефект бумерангу — коли жорстокі практики, які спершу відпрацьовуються у колоніях, потім можуть застосовуватися і до жителів метрополії. Так, у проміжку між зйомками ДАУ і художнім керівництвом меморіалом Голокосту у Києві Хржановський вже встиг запропонувати Берліну арт-проєкт репліки муру (у якому йому міська влада відмовила, хоча і не з етичних міркувань, а з міркувань неможливості організувати безпеку у потрібний стислий термін).

Максим Марцинкевич ніколи не був у Західній Європі, проте в середовищі європейських ультраправих добре відомий його колега Денис Нікітін — він тривалий час жив у Німеччині, де мав власну марку одягу “White Rex”. Власне, і саму історію Голокосту дослідники виводять не лише з антисемітизму, але й з колоніальних практик та расизму (на цю тему є прекрасна монографія Джорджа Моссе Towards the Final Solution). Пітер Померанцев завершує свою книгу розповіддю про те, як російські багатії потроху колонізують Велику Британію, виводячи у неї гроші та вивозячи родини. Саме у Лондоні монтувалася серія фільмів ДАУ, фінансована одним із таких багатіїв Сергієм Адоньєвим. Вся ця історія — не лише про Україну, не лише про спірну територію коло станції метро «Дорогожичі», комічно-потворні інсталяції, переписування історичної пам’яті та корупцію місцевої влади. Вона про те, що уроки Другої світової всім світом вивчені гірше, ніж нам здається.

Замість підсумків, або Мононоке

 Фото надане Галиною Хараз

Зараз влада над тим, що відбувається довкола Бабиного Яру, не належить ані фаховій спільноті, ані киянам, яких натомість «обробляють», як і в Росії нульових, засобами медіа — меморіал друкує для мешканців Дорогожичів безкоштовну газету з інтерв’ю з Віталієм Кличком та кросвордами. Політика просування та реалізації проєкту ведеться агресивними засобами, а сам проєкт виглядає, як і передбачалося з досвіду ДАУ, як деміургічна та принизлива реалізація «всього» ціною змістовної та виробничої етики процесів. Вся ця історія зайшла настільки далеко і виявила настільки багато неприйнятного, що проєкт реалізації МЦГБЯ має бути повністю зупинений, а репутація всіх, хто станом на сьогодні має стосунок до проєкту — переглянута.

В японській міфології існують істоти під назвою «мононоке», що перекладається як «втілений злий дух». Однойменний аніме-серіал 2006 року зображує їх як клас істот, що заводяться на місці неоплаканих та непропрацьованих жорстоких трагедій і починають чинити жорстокість самі. Пропрацювання трагедії Бабиного Яру у нас ще справді попереду, а от щоб знищити мононоке, герой мусить передусім розгадати його «форму, сутність і бажання». Сподіваюся, цей текст дещо наблизить нас до цієї розгадки.