Олександра Костіна: “Нам доведеться знайти багато переконливих слів, щоб донести свій месидж до європейських кінофестивалів”

Цього року на Каннському кінофестивалі був представлений фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Це дуже автентична кримінальна драма, події якої відбуваються на Закарпатті. Про успішну співпрацю з режисером та іноземними партнерами розповідає продюсерка проекту Олександра Костіна.

Наталя Серебрякова: Як ви опинилися в цьому проекті, ви у ньому з самого початку чи приєдналися на певному етапі? Чому вирішили взяти участь як продюсерка?

Олександра Костіна: Дмитро працює над цим проектом, якщо усвідомити, з 2016 року, тобто шість років. Ми вперше з ним перетнулися десять років тому на прем’єрі альманаху «Україна, гудбай» – якщо ви знаєте, там був його короткометражний фільм «Борода», його прем’єра відбулася в кінотеатрі «Київ» і з усіх презентованих робіт вона привернула мою увагу найбільше. Я так для себе відзначила, що варто звернути увагу на цього режисера і стежити за його майбутньою творчістю. А в 2017 році мені запропонували приєднатися до проекту «Памфір» в якості девелопмент-продюсерки, і ми почали співпрацю.

Я, знаючи Дмитра за попереднім фільмом, одразу погодилася, тому що для мене, коли ухвалюю рішення, важливий більше автор та його бачення, ніж конкретний якийсь проект. За рік команда в тому складі, в якому вона була, розпалася, і ми з Дмитром вирішили з травня 2018 року працювати саме як продюсерка й режисер. Це було напередодні Каннського кінофестивалю, і ось за чотири роки ми в Каннах презентували фільм. Чому саме цей фільм? Тому що мене зацікавив автор, це дуже талановита людина, якій є що сказати всьому світу, і мене привабило те, що він точно знає, чого хоче – це дуже важливо для продюсера, коли ти розумієш кінцевий результат, до чого йде режисер. І це гарний азарт і виклик –  забезпечити, щоб усе спрацювало саме так, як режисер бачив від самого початку.

Н. С.: Чим саме вас привабила історія фільму?

О. К.: Це історія на перший погляд проста, локальна, але насправді глибока, багатошарова. Це історія про нас і водночас універсальна для кожної країни. Ми це зрозуміли з відгуків під час перших показів на фестивалі. Люди звідусіль зчитують те, що було закладено, особливо зараз це стало дуже важливо: історія сильного духом героя, який має мужність захищати своє і жертвувати всім заради майбутнього наступних поколінь, які би мали можливість жити в незалежній квітучій країні. Насправді те, що відбувається зараз із нами. Фільм наче й не про війну, але все ж.

Н. С.: З підтекстом.

О. К.: Так склалося, так.

Постер до фільму “Памфір”

Н. С.: Як вам вдалося залучити так багато країн до виробництва?

О. К.: Це відбувалося поступово. Ми одразу розуміли, що хочемо робити проект у міжнародній ко-продукції. В Україні на повнометражний дебют (а для Дмитра це дебют) дають від 12-ти до 15-ти мільйонів гривень максимум. Цього було недостатньо для реалізації такого великого проекту, у нас весь фільм мав відбуватися в експедиції, ми три місяці знімали в Карпатах. І було зрозуміло, що бюджету тільки від Держкіно не вистачить, тому фільм має бути одразу націлений на міжнародну ко-продукцію. І, починаючи з першого року, ми над цим працювали. Це була довга й кропітка робота, тому що тільки за перший рік я відвідала кіноринки в Франції, Німеччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Італії, в Швейцарії, в Канаді і тд.

Девелопмент проекту і пошук фінансування – перша найбільш ризикована частина проекту, коли ти інвестуєш найбільшу кількість свого часу, фінансових та інших ресурсів, не маючи певного результату. Як це відбувається: ти презентуєш проект під час відвідувань цих усіх кіноринків, розповідаєш про нього, потім через місяць-два з тими ж самими людьми знову зустрічаєшся, розповідаєш, який у тебе прогрес, і вони відповідно ухвалюють рішення про співпрацю. А в нас відбувалося дуже багато подій:  за перший рік проект було відібрано до резиденції Каннського кінофестивалю, це дуже потужний лейбл, бо до резиденції відбирають лише 6 режисерів двічі на рік, з усього світу. І якщо вже режисера відібрали з проектом, то це означає, що на нього варто звернути увагу, особливо для франкомовних територій. Також проект був відібраний до Sofia Meetings – копродакшн-маркету, до якого завжди дуже якісний відбір проектів. Це ще один такий маркер для потенційних партнерів, що проект вартий уваги.

Н. С.: Який ви на цей момент мали досвід як продюсерка?

О. К.: В мене був уже певний досвід. В якості виконавчої продюсерки я працювала на кількох картинах, які були представлені на фестивалях класу «А». Це фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», який отримав кілька нагород на Каннському кінофестивалі в Тижні Критики і став найкращим дебютом за версією Європейської кіноакадемії. Фільм Мантаса Кведаравічюса, який трагічно загинув у Маріуполі нещодавно, «Парфенон» – він робочу назву мав «Стасіс», був у Тижні Критики у Венеції. Екранізація твору Сергія Жадана «Ворошиловград» Ярослава Лодигіна, яка отримала назву в прокаті «Дике поле», була на Tallin Black Nights. Тобто була ціла низка  проектів, до яких мені пощастило долучитися як виконавчій продюсерці, з яскравим авторським баченням, з цікавою фестивальною історією, і це було свідченням того, що я маю певний досвід і можу розуміти, як створювати повнометражні ігрові фільми в ко-продукції, які цікаві міжнародній аудиторії.

Режисер і продюсерка на зйомках “Памфіру”

 Н. С.: А який фестивальний досвід був у Дмитра?

О. К.: У Дмитра був попередній короткометражний фільм «Штангіст», який паралельно з тим, як ми працювали над розвитком проекту «Памфір» і залученням фінансування, подорожував фестивалями і збирав нагороди. Якщо я не помиляюся, то в нього близько 20-ти гран-прі різних міжнародних кінофестивалів, він був кваліфікований на «Оскара», став кандидатом на номінацію до європейської кіноакадемії, був включений в дистрибуційний тур найкращих короткометражних фільмів за версією європейської кіноакадемії, тобто весь цей бекграунд попередній, попри те, що я дебютантка-продюсерка, а Дмитро – дебютант-режисер, він давав нашим партнерам впевненість у тому, що наші пропозиції на папері справдяться потім, реалізуються в фільмі, який ми будемо створювати разом.

 Н. С.: Залучення партнерів – це був поступовий процес?

О. К.: Це насправді безперервна робота протягом усього життя проекту. Першим партнером, якого ми залучили, була Клаудія Смея з компанії Madants, що зараз названа однією з 75-ти найкращих європейських кінокомпаній за версією видання Screen Daily. На той момент, коли я з нею зустрілася, у неї був фільм Клер Дені «High Life» у конкурсній програмі кінофестивалю в Торонто, вона працювала з Агнєшкою Голланд над завершенням «Гаррета Джонса», тобто була продюсеркою з досвідом, яка знає, як зробити якісний європейський фільм і залучити до нього увагу фестивалів і аудиторії, забезпечити дистрибуцію.

Потім Дмитра запросили на резиденцію Cinefondation працювати над сценарієм «Памфіра», і я приїхала на тиждень до Франції, щоб зустрітись з потенційними французькими партнерами. Нам вдалося залучити ще на етапі сценарію міжнародного сейлз-агента Indie Sales, з яким ми й нині успішно співпрацюємо. Зазвичай сейлз-агенти підписують контракт тільки тоді, коли фільм вже обрано до міжнародного кінофестивалю. З нами вони прийняли рішення про співпрацю ще на етапі сценарію, і надали мінімальну фінансову гарантію, що дуже й дуже не властиво для дебютних проектів.

У Франції ми знайшли також другого ко-продюсера, яким стала Лора Бріан. Спочатку Лора була моєю менторкою в програмі для жінок-продюсерок «EWA», в якій я брала участь того ж року. На початку програми нас попередили, що у вас є ментор, з яким ви можете працювати протягом року, ставити будь-які запитання стосовно проектів або кар’єри, але це не ваш потенційний партнер, не заважайте і не змушуйте вашого ментора бути вашим ко-продюсером, навіть не пропонуйте. Тому ми з нею просто співпрацювали, як менторка й учасниця цього курсу, але її так зацікавив «Памфір» і все, що я розповідала, що вона попросила його почитати і сама запропонувала стати ко-продюсеркою нашого проекту.

 Н. С.: А які фонди вас підтримали?

О. К.: За результатами першого року роботи ми розробили повністю проект, завершили сценарій, зробили кастинг, знайшли локації, зробили аніматик, все це відбулось за фінансової підтримки Українського культурного фонду, і в нас було вже два ко-продюсери –  Польща і Франція, був пакет, щоб подаватися на фінансування Держкіно. Адже першим кроком має бути саме фінансування від національного фонду, локального, яке ми отримали на 11-му пітчингу Держкіно. Одразу після цього проект підтримав Польський кіноінститут. Паралельно я спілкувалася з багатьма міжнародними фондами. Серед тих, хто в результаті нас підтримав, був VisionsSudEst, швейцарський фонд, вони дуже вимогливі і зазвичай обирають одну з двохсот аплікацій, це дуже складно. Нас також підтримав Hubert Bals Fund – це фонд при фестивалі в Роттердамі, в Нідерландах. І з другої спроби ми отримали фінансування від французького кінофонду CNC за програмою Aide aux cinémas du monde.

Нам всі казали, що для дебютного проекту це неможливо просто, щоб ми навіть не сподівалися, тому що зазвичай на рік подається від 800 до 1200 аплікацій на рік, з яких підтримують десь 16-20 проектів, це по 4-5 проектів чотири рази на рік. Відбір іде в два тури. І перший тур – це коли обирають із 200-300 проектів 16 десь чи 12, а другий – це коли з цих 12 вибирають 4-5. От першого разу, як ми подавалися, нас із 200-та проектів обрали до 12-ти, але ми не потрапили у фінальну четвірку. А вдруге попали і дуже радіємо з цього приводу, тому що це важливо для релізу у Франції – мати французького ко-продюсера, французького сейлз-агента, і підтримку національного фонду.

Коли ми отримали базове фінансування від польського кінофонду, від французького центру, то вже наступних партнерів знайти було легше, тому що вже зрозуміло, що якщо стільки знаних фондів, партнерів підтримали проект, то варто на нього звернути увагу. В проекта з’явився ко-продюсер з Чилі Жанкарло Насі, і, що більш важливо для мене, проект підтримали мої українські колеги Євгенія Яцута, Артем Колюбаєв та Альона Тимошенко, кожен і кожна з них доклав максимум зусиль, щоб ми змогли подолати всі перешкоди, що траплялись на шляху виробництва фільму. Окрім того “Памфір” був відібраний до Venice Gap-Financing Market, це такий продакшн-маркет, де можна знайти фінальну частину фінансування. Після участі в ньому було багато можливостей, які ми розглядали. Деякі змогли реалізувати, а деякі ні, тому що після завершення зйомок фільму складно змінювати схему ко-продукції. І вже на фінальному етапі підтримку проекту надав Goteborg Film Fund, а також приєднались продюсери з Люксембургу, Аді Ель Ассаль, та Німеччини, Сільвана Сантамарія, які допомогли нам фіналізувати проект перед Каннами, завершити всі роботи з постпродакшну.

 Н. С.: Чи були якісь регіональні кошти?

О. К.: Чернівецька обласна адміністрація, Буковинський центр культури і мистецтва, надали кошти. Так як Дмитро родом із Чернівців, і дія фільму відбувається на кордоні села між Україною та Румунією, ми знімали дуже багато саме в Чернівцях і про Чернівецьку область. У фільмі зображується свято Маланки, внесене до культурної спадщини ЮНЕСКО і популяризація якого дуже важлива, тому Чернівецька область надала таку підтримку. У нас, на жаль, не працюють регіональні кінофонди, поки що, на постійній основі, але це дуже важливо. В інших країнах це такий основний інструмент, коли окрім національного фонду ще є й підтримка регіонального фонду. Ось у нас був такий прецедент, що в Україні фільм підтримали, ми дуже вдячні місцевій адміністрації та особисто голові області Сергію Осачуку за це.

Н. С.: А що саме вважаєте своїм власним продюсерським успіхом?

О. К: Те, що в наш проект повірили і підтримали стільки чудових і талановитих людей та поважних інституцій. Безмежно вдячна кожному з них. І те, що як продюсерка я зробила все можливе і неможливе, щоб залучити ресурси, які були необхідні режисеру для створення саме того фільму, який був задуманий з самого початку.

Н. С.: Вже щось відомо про дистрибуцію в Україні?

О. К.: Коли почалася війна, фільм відійшов на другий план, ми випали з процесу, бо були більш важливі справи і можливість релізу в Україні ми для себе перекреслили. Це було напередодні аплікації в Канни, вона була, здається, до 10 березня. Дмитро якраз мав виїжджати до Польщі, потім до Франції, для того щоб фіналізувати зображення та звук. Але цього не сталося. І коли розпочалась війна, нам дуже допомогли наші польські та французькі партнери, які завершили роботи по пост-продакшну й аплікували фільм до Каннського кінофестивалю. Коли фільм відібрали в Канни, це було таке перше повернення нас до кінематографічного життя, тому що до цього ми займалися лише волонтерською діяльністю. В нас залишалося менше місяця для того, щоб завершити всю роботу по пост-продакшну, по звуку, по зображенню, по VFX, і тоді паралельно з цим ми почали думати й про українську дистрибуцію, чи це взагалі можливо в теперішніх умовах чи ні. Наразі ми спілкуємося з українськими дистрибуторами, і сам їхній намір запропонувати співпрацю дає надію, що це станеться. Будемо шукати варіанти, бо дуже хочеться показати фільм в Україні. Не знаю, наскільки це вийде, в якій кількості міст, областей відбудеться прем’єра, яка кількість кінозалів буде доступна, але ми зі свого боку зробимо максимум зусиль для того, щоб це було найбільше охоплення.

Н. С.: А вже є якийсь маркетинговий план з підтримки фільму? Чи це взагалі не на часі?

О. К.: До того, як розпочалась війна, був план, що ми зробимо прем’єру в найбільших містах України, що будуть паралельні події, виставки, фотокниги супутні. Чи буде це все відбуватися зараз – невідомо. Незрозуміло, чи це буде можливо організаційно, чи знайдемо додаткові ресурси. Але дійсно вважаємо, що фільм важливо показати саме зараз і будемо докладати до цього максимум зусиль.

Команда фільму на фестивалі

Н. С.: Як фільм зустріли в Каннах глядачі та кінокритики?

О. К.: До нас після прем’єри підходило багато людей, казали, що це перший фільм, який вони побачили з України взагалі. І тепер, після перегляду, їм хочеться одразу йти, шукати якусь інформацію в гуглі про людей, про культуру, про країну. І це дуже важливо, що ми достукались до їхніх сердець, що фільм не залишив їх байдужими.

Другий момент, який відзначали глядачі, що фільм дав розуміння, звідки в українців є сила для спротиву, ось цей дух і мужність протистояти навіть такому противнику, який переважає тебе в силі, в міці, звідки у нас сила відстоювати свої кордони. Третій момент, на який звернули увагу – цей фільм дуже про нас, і він дає надію на те, що є майбутнє, є можливість змінити чинний порядок і стан справ. «Памфір» – це драма, і ми знаємо, що в такі важкі для країни часи люди тяжіють до більш легких жанрів, може, до комедій, до того, щоб трошки відволіктись. Але за відгуками, які ми отримали, є відчуття, що для людей це важливий проект. Він дає підтримку і розуміння, що ми ось такі – автентичні, сильні, відважні, у нас є можливість, є сили, щоб вибороти майбутнє, яке ми хочемо для себе, для наших дітей.

Н. С.: Чи є у вас якийсь стейтмент до читачів щодо російської кінематографії?

О. К.: Ми маємо розуміти, що поняття «культура поза політикою» в умовах, коли в Україні відбувається повномасштабна війна, агресія з боку Росії, існувати не може. Якщо ми виокремлюємо, що існує щось хороше поза політикою, то це автоматично слугує підставою стверджувати, що не все так погано в країні-агресорі і через це, на жаль, є багато людей, які оперують таким поняттям, як «не все однозначно».

Європа запровадила санкції на продукти, створені державними підприємствами Росії, на трансляцію низки Російських телеканалів на своїй території та заборонила будь-яку співпрацю з державними установами Росії. Фільм є таким самим продуктом, створеним зазвичай за кошти державної установи, Міністерства культури, і має автоматично підпадати під санкції. Неможливо зараз підтримувати будь-які їхні галузі – економічні, культурні, спортивні, будь-які. Тому що кожна російська присутність, яка начебто поза політикою, автоматично працює на відбілювання країни-агресора. І ми це побачили під час Каннського кінофестивалю. Був відібраний фільм російського режисера до основної конкурсної програми. І відбір був з таким меседжем, що це опозиційний режисер, що він поза політикою, і що важливо підтримати саме його як опозиціонера щодо злочинної влади. Але насправді цей режисер прийшов на прес-конференцію Каннського кінофестивалю і весь його стейтмент був присвячений не підтримці України, не закликанню до того, щоб зупинити війну, не на викриття тих злочинів, які чинить його країна, а на підтримку військових Росії, і на підтримку російських олігархів, які зараз перебувають під санкціями.

Так само нещодавно вийшло інтерв’ю директора найбільш відомого в світі російського музею «Ермітажу», де він відкрито називає виставкову діяльність в Європі під час війни – культурною «спецоперацією» на підтримку політики своєї країни. Це демонструє те, що культурні діячі якраз не є поза політикою. І що наші побоювання і заклики мають обґрунтовані підстави. Після Канн «Памфір» починає свою подорож фестивалями світу, і, на жаль, майже на кожному з них паралельно досі поруч з українськими фільмами обирають в програму фільми, створені за підтримки Міністерства культури Росії, або фонду Абрамовича, який перебуває під санкціями, бо сприймають наш заклик як обмеження демократичних свобод. Разом з українськими колегами ми вже звернулися з відкритими листами до кінофестивалів у Трансильванії та Карлових Варах, нашу ініціативу підтримали посольства України, місцева преса та опублікували в Variety. Та команди фестивалів поки що пишуть формальні відписки. Мабуть, ще дуже багато часу і зусиль нам потрібно буде витратити і знайти багато переконливих слів для того, щоб донести цей месидж до європейських кінофестивалів.

Н. С.: Як ви вважаєте, чому «Памфір» відібрали в Канни?

О. К.: Нас усі питають, як фільм потрапив в Канни, якийсь рецепт, але рецепт нашого маленького успіху такий самий, як і рецепт для будь-якого успіху – це робота великої професійної злагодженої команди. Навколо проекту об’єднали зусилля фахівці, партнери та друзі з дев’яти країн. Кожен учасник доклав максимум зусиль, таланту та ресурсів. Починаючи з девелопменту проекту, коли ми за власні кошти мінімальною групою заїхали в буквально кожне прикордонне село, щоб знайти найкращі локації фільму. І потім місяці досліджень, кастингів, репетицій, створення костюмів, декорацій, пошуку реквізиту, підготовки проекту, зйомки. Все це паралельно із затопленням доріг, руйнуванням мостів через повінь улітку, сніг восени і його відсутність взимку та ковідні обмеження. І ще довгі місяці роботи на постпродакшені. В кінці фільму можна побачити довжелезний перелік людей, які створювали проект, успіх фільму в Каннах – це їхня заслуга. Саме оця злагодженість дій, коли разом навалилися і зробили, коли всі працюють на спільний результат, і це дуже і дуже важливо – об’єднуватися і разом іти до перемоги.

Н. С.: А що б ви хотіли бачити зараз від європейських партнерів?

О. К.: В Європі всі запитують, як нас підтримати. Ми розуміємо, що спеціальних фондів, пов’язаних із фінансуванням саме українського кіно, мабуть, не буде, тому що ресурси обмежені, кожна країна підтримує свою кінематографію. Але те, що можна зробити, і те, про що я прошу на кожній зустрічі з посадовцями європейських фондів та в інтерв’ю міжнародній пресі – це надати нам можливість створювати фільми в міжнародній ко-продукції, не маючи власного фінансування від України.

Базовою умовою для аплікації до будь-якого міжнародного фонду зараз є підтверджене фінансування від країни, з якої проект походить. Та зрозуміло, що найближчі роки ні в Держкіно, ні в Українського культурного фонду не буде достатнього фінансування для створення українського кіно. І це означає, що в нас немає національного фінансування і ми автоматично відрізані від можливості створювати фільми у ко-продукції. Тому ми просимо, щоби прибрали ось цю вимогу про базове національне фінансування в європейських фондах.

Ми готові конкурувати, шукати партнерів, розробляти, робити проекти максимально цікавими для комісій з будь-якої країни-виробника, але було б добре хоча б мати таку можливість, бо зараз немає і її. Це дуже важливо. Якщо до цього дослухаються, то це б дало надію українським кінематографістам створювати фільми в наступні роки з невеликими бюджетами, малими командами, але працювати все-таки в індустрії, тому що у нас, я думаю, що ви погодитеся, є чудова нова хвиля українського кіно. І кожен новий автор – це відкриття. Кожен новий дебют – це подія не тільки українського масштабу, а й міжнародного. І якщо зараз на декілька хоча б років людей штучно виключать із цього процесу, вони підуть працювати в якісь інші сфери, галузі, переїдуть в іншу країну, змінять громадянство, і ми втратимо цю самобутню таку вільну і дуже талановиту хвилю молодого українського кіно. Сподіваюся, що європейські колеги нас підтримають, почують і знайдуть можливість та інструменти для того, щоб українське кіно залишалось, відбувалось, і щоб ця нова хвиля не згасала.