Леді, джентельмени і зомбі-апокаліпсис

Після масової істерії через вампірів світ (вкотре!) полонили зомбі. Зомбі у рекламі, серіалах, відеоіграх, кіно, і врешті-решт, у старій добрій англійській класиці, яку знають, люблять і захищають, але читають далеко не всі. Так-так, йдеться про щойно виданий в “Основах” роман Сета Ґрема-Сміта та Джейн Остін «Гордість і упередження і зомбі», поява якого, на превеликий подив, ще не викликала бурю захвату в українських читачів.

Написаний 7 років тому роман став найпопулярнішим текстом у стилі мешап (mashup – суміш), таким собі кросовером, у якому світ одного з найвідоміших романів Джейн Остін поєднується зі світом “Ночі живих мерців” Джорджа Ромеро та інших фільмів, коміксів і відеоігор про зомбі. Це текст, який одночасно змушує сміятися, плакати, обурюватися та отримувати насолоду й задоволення від прочитаного. Це свіжий погляд на класику, яка усе ще актуальна для сучасності, літературний кітч, за яким після років мовчання Леся Подерв’янського український читач мав би трохи скучити.

Сюжет класичного роману лишився незмінним. Англія початку 19 століття. Містер і місіс Беннет виховують п’ятьох незаміжніх дочок –  Джейн, Елізабет, Мері, Кетрін і Лідію. І хоча родина досить забезпечена, заощаджень у них немає. Та ще й маєток у Лонґборні після смерті містера Беннета має перейти за законом у власність  кузена, містера Коллінза, від ласки якого місіс Беннет і дівчата змушені будуть повністю залежати. Тож дівчатам, бодай одній із сестер, просто необхідно якомога швидше вийти заміж. Принаймні, на думку їхньої матері, місіс Беннет. Та й гріх не скористатися можливістю зіграти дуже вигідну партію, коли на горизонті з’являється заможний і привабливий містер Бінґлі. І все було би дуже просто, якби не гордість, упередження і зомбі.

Як і в оригінальному тексті, композицію формують стосунки між Елізою Беннет та містером Дарсі, яким доводиться пройти через випробування гордістю й упередженням на шляху до щастя. Однак якщо гордість і упередження героям роману таки вдається подолати, то зомбі… Саме на них і хочеться зосередити увагу.

Так склалося, що з часів появи славнозвісної стрічки Джорджа Ромеро, зомбі — це завжди не-просто-зомбі. За останні півстоліття живі мерці обросли купою вигадливих інтерпретацій, які, своєю чергою, дуже гармонійно доповнили історію Джейн Остін живими й абсолютно непередбачуваними значеннями.

Почнімо з того, що сам факт появи у масовій літературі зомбі – образу, який настільки відверто критикує суспільство споживання, – можна розглядати як зразок надзвичайно потужної самоіронії. Є в цьому своєрідна сміливість, готовність глянути в очі, хоч і дуже завуальованого, але таки страху всього людства перед тим, що є витісненим із соціальної реальності. Особливо іронічно й саркастично цей жест виглядає тоді, коли література виростає на класичному і, куди вже правду діти, елітарному тексті, як роман Джейн Остін “Гордість і упередження”.

Безперечно, розмова про зомбі не може не торкатися теми класового протистояння. В оригінальному тексті Джейн Остін соціальна нерівність є однією з підстав для гордості та упереджень і чи не основною причиною розбитих сердець і страждань родини Беннетів. У кросовері Ґрема-Сміта проблема класового та соціального протистояння стає ще більш очевидною. Чим заможніша родина, тим більше у неї шансів на порятунок від моторошної пропасниці. Буквально – шансів на життя. Найвпливовіші люди цього світу, як от містер Дарсі та леді Кетрін, навчаються бойовим технікам у найкращих майстрів Японії, трохи бідніші – сестри Беннет – отримують бойову підготовку в Китаї, а біднота регулярно поповнює ряди нечестивців. При цьому, на відміну від багатьох зомбі-апокаліпсисів у фільмах та серіалах, “повстання” нечестивців у романі Остін та Ґрема-Сміта дуже віддалено нагадує революцію пригноблених і позбавлених символічної репрезентації мас. Від перетворення на зомбі доля нижчих верств населення майже не змінюється: вони як були мовчазними сірими масами, так ними й залишаються. І хоча “перехід на службу Сатані” змушує аристократію бодай якось звертати на них увагу, серйозних клопотів вони їм не завдають. Хіба змушують час до часу бруднити одяг та руки мертвяцькими рештками. Ба більше, нищення зомбі приносить героям, зокрема Елізабет Беннет та її майбутньому обранцю, неабияке задоволення:

Вже неподалік від дому  Елізабет і Дарсі перестріли зграю нечестивих – десь із десяток мерців окопався у саду за якийсь десяток ярдів від дороги. Потвори повзали по землі і вгризалися у стиглу цвітну капусту, яку прийняли за мізки. Посміявшись, Елізабет і Дарсі вирішили йти далі, а зомбі їх навіть не зауважили. Проте, обмінявшись поглядами і усмішками, вони зрозуміли, що це їхня перша нагода битися пліч-о-пліч. Тож наготувалися до бою [с.274].

Утім, навіть у пародійних текстах художня реальність, як і об’єктивна, виходить за межі чорно-білих уявлень про світ. Завдяки метафорі зомбі герої роману, попри надмірну спрощеність у змалюванні особливостей їхніх характерів, почуттів та вчинків, стають ще неоднозначнішими та складнішими. Чого лише вартий персонаж Шарлотти – найближчої подруги Елізабет, яка свідомо виходить заміж за нелюба, бо знає, що от-от перетвориться на зомбі! А антагоністка роману Джейн Остін леді Кетрін? Чому саме вона стає найвправнішою в усій Англії винищувачкою зомбі? Чи не постають герої роману менш привабливими  в очах читача через своє прагнення безкінечно винищувати зомбі? І що (чи хто) є об’єктом іронії та пародії у тексті? Відповідати на ці питання та інтерпретувати зомбі-метафору можна безкінечно, що не може не тішити читача, якому історію кохання Елізабет Беннет доводиться прочитувати вже втретє.

Метафора зомбі може уособлювати також страх перед вторгненням у затишний імперський світ представників іншої культури. Так, в екранізації стрічки глядачів переконують у тому, що загадкова моровиця припливла до Англії з Франції. Крім того, через певні сюжетні зміни фобії перед зомбі стають максимально прозорими. І, коли мертвяки завдяки сироватці леді Кетрін починають говорити, містер Колінз, якого грає Метт Сміт, в розпачі промовляє ключову фразу: “Ще трохи – й вони почнуть брати участь у виборах до парламенту!”.

Поза тим, зомбі у романі виконують також важливу композиційну функцію. Дивовижним чином, ті причинно-наслідкові зв’язки, що у Джейн Остін виглядають не надто правдиво, стають значно достовірнішими саме завдяки… зомбі. Сніг розтанув і з-під землі повилазили зомбі. Невчасно отримала листа? На екіпаж напали зомбі. З’явилася у непристойному вигляді? Боролася із зомбі. Стала сильною й самовпевненою жінкою-воїном? Так зомбі ж!

Коли містер Дарсі відійшов, Елізабет відчула, як у жилах холоне кров. Іще ніхто не наважувався так її ображати. Кодекс воїнської честі вимагав відстояти свою гідність. Намагаючись не привертати нічиєї уваги, Елізабет потягнулася рукою до щиколотки. Там її рука намацала схований під сукнею кинджал. Вона твердо вирішила вийти вслід за цим бундючним містером Дарсі й перерізати йому глотку. [с.13]

Що у романі «Гордість і упередження і зомбі» імпонує найбільше, так це рішучість та, як не дивно, агресивність Елізабет Беннет. Слідом за Джейн Остін, Сет Ґрем-Сміт не наважується відкрито проголосити рівноправність між чоловіками і жінками, але всіляко натякає на її логічність та природність. На противагу безвольній героїні роману Гелен Філдінг «Щоденник Бріджит Джонс» (усі ж пам’ятають Рене Зельвегер в екранізації цієї книги?), Елізабет Беннет, як і її сестри – першокласна войовниця, яка захищає Англію від моровиці та регулярно доводить, що ні в дотепності, ні в гордості, ні в гостроті розуму та сміливості вона нічим не поступається чоловікам.

Але треба визнати й те, що навіть попри численні сцени кривавих битв та жорстоких поєдинків, які відверто апелюють до різанин із фільмів Квентіна Тарантіно (чим Елізабет Беннет гірша за Беатрікс Кіддо з “Убити Білла”?), роман викличе значний інтерес радше у шанувальників різного роду романтичних історій, ніж у шукачів екшену та любителів зомбі-хорору.

Пеший ніндзя витягнув меч і видав грізний бойовий клич, рушивши просто на Елізабет. Коли лезо його меча було вже за кілька дюймів від її горла, вона відступила вбік і катаною розпорола супротивникові живіт. Ніндзя впав на підлогу. Його нутрощі випадали з тіла швидше, аніж він встигав запихати їх досередини. Елізабет сховала меч і, уклякнувши, задушила воїна його товстою кишкою. [с.127]

Успіх мешапу, як і будь-якої стилізації та пародії, полягає у здатності правильно вловити суть оригіналу, і Сету Ґрему-Сміту це таки вдалося. Доповнивши історію Джейн Остін зомбі та ніндзя, він зумів зберегти гармонійну структуру, композицію та донести основні ідеї роману. Тож, поза будь-якими сумнівами, підстав для того, щоби закидати автору (авторам?) брак фантазії та звинувачувати у посяганні на святе, немає. А якщо такі знайдуться, то робити це – банальний несмак. Адже як читання, так і подальша інтерпретація таких романів завжди передбачає певну несерйозність та розвагу. І, якщо зефіру вдалося повернути популярність какао, то чому б не спробувати використати зомбі, щоби переконати сучасну публіку читати стару-добру-англійську-класику?