Лія Достлєва: «Це історія про перевинайдення способів близькості»

Художниця, критикиня, антропологиня культури Лія Достлєва живе у Познані вже восьмий рік. Утім, її художні проекти та практики й далі працюють із українським контекстом – із нашими травмами, нашою пам’яттю й досвідами. Тексти Достлєвої – чи то на польські, чи на українські теми – гострі й часом спокійно-безжальні, написані без поблажок і «за гамбурзьким рахунком». Водночас її критичні інтерпретації художніх проєктів завжди емпатичні й налаштовані на розуміння оптики автора чи авторки.

З Лією Достлєвою ми поговорили про випробування реальністю, невдалі спроби знайти хороше у змінах, які приніс 2020-й рік, і загрози, з якими нам, попри загальну втому й виснаження, доведеться давати собі раду.

Lia Dostlieva, Dark COVID edition (2020)

Євгенія Нестерович: Напевно, почну з простого: чим для тебе особисто став цей 2020-й?

Лія Достлєва: Для мене 2020-й став хорошим реаліті-чеком. Серед іншого, цей рік допоміг усвідомити, наскільки речі, якими я займаюся, є штучними, і до якої привілейованої категорії я загалом належу, маючи змогу займатися всім цим. І наскільки мій спосіб життя, який до цього сприймався як «натуральний», доступний, такий безумовно-присутній – якою мірою він виявився далеким від реальності.

Я звикла, що живу в Познані, мої хороші друзі – в Україні, але це не проблема, бо я можу купити недорогий квиток, сісти в літак і прилетіти. Я звикла до того, що Познань – це три години машиною до Берліна, і якщо я хотіла, я могла приїхати до близьких людей. І це здавалося нормальним. І цей світ, в якому я існувала приблизно останні сім років – коли ти пишаєшся, що сидиш в аеропорту перед літаком з ноутбуком, готуєшся до наступного виступу чи до лекції в дорозі на якусь виставку, – це все видавалося чимось, що тобі належить. Чимось, що зовсім не скидалося на те, що зміниться. Я звикла більшість часу проводити в готелях, ніж удома. Була звичною втома від подорожей, коли ти повертаєшся і думаєш, чи в тебе буде достатньо часу вдома випрати всю свою білизну, і щоб вона нарешті висохла.

Виявилося, що ці всі конструкти абсолютно штучні й вони дуже мало відображають потік життя, який існував до пандемії, і який існуватиме в часі після. Тому що насправді кількість людей, які можуть дозволити собі таке життя, дуже обмежена. І для мене це був час для переоцінки цінностей і способу життя, і того, чим я займаюся.

Виявилося, що, по-перше, культура абсолютно нікому не потрібна в ситуації глобальної загрози – принаймні не йдеться про виробництво нового культурного продукту. Вона, звісно, потрібна, бо ми сидимо вдома й «споживаємо» щось: дивимося умовний Netflix або записи Віденської опери. Та коли ми говоримо, що в нас 15 тисяч заражених на день, тоді до наших пріоритетів не належить виробництво нового культурного продукту. В принципі, культурного продукту так багато, що ми можемо дозволити собі якийсь час не робити взагалі нічого, і цього буде достатньо.

Це були прикрі відкриття для мене. Виявилося, що галереї зачинені, конференції переведені в онлайн або скасовані, так само виставки; кордони зачинені, я не можу подорожувати. Все, що для мене важливе, все, що я вмію і що люблю – все виявилося непотрібне. Тобто я ніби займалася якоюсь дуже класною “високою” справою, але нічого критично важливого я не робила,  це був такий зручний самообман. Усвідомити було важко, але цікаво й корисно.

Є. Н.: Для тебе як для дослідниці культури, антропологині цей звиклий спосіб життя, про який ти розповідала зараз, – наскільки він був важливий для того, щоби бачити, досліджувати, думати про культуру, писати про неї?

Питаю, бо маю відчуття, що цей дуже своєрідний «соціальний експеримент» нашої самоізоляції дав також унікальну нагоду подивитися на наше ставлення до культури, і на те, якою мірою ми себе через ці практики визначаємо.

Л. Д.: Знаєш, мені тут ідеться радше не про культуру, а про власну ідентичність. Виявилося, що я дуже сильно відчувала себе частиною цього всього, означувала себе через приналежність до культурного процесу.

Я вважаю, що цю розмову варто починати не зі змін, які стосуються культури у значенні  культурної сфери, інституцій і мистецького процесу, а зі змін, що стосуються культури у її розумінні як комплексу суспільних практик: побуту, щоденних інтеракцій, ритуалів, і просто способу життя, тому що зміна відносно культурної сфери виникає вже як їхній наслідок. Звісно, це стосується й споживання культурного продукту, і способу його виробництва  також.

Які культурні зміни відбулися, і чи вони відбулися, і чи справді світ змінився? Те, що для мене було важливим, на що я одразу звернула увагу, і про що ми з колегами-антропологами багато говорили, постійно «перевіряючи» оптику, чи справді ми це бачимо: дуже сильно змінилися типи нашої інтеракції з простором, просторові стосунки. Це історія про перевинайдення способів близькості – я би так це назвала.

Зачинені кордони, двері, локдаун, залишання вдома – вони позбавили нас такого звичного способу взаємодії з оточенням, коли ти можеш кудись прийти, вступити в повітря цього простору, і далі доторкнутися до чогось. Взаємодія з чимось або кимось іншим фізична, вона розбита на певні стадії – спочатку це спільний простір. Але простір – це повітря, й епідемія дуже сильно змінила ставлення саме до нього, тому що ми не сприймали повітря як щось, що може бути загрозою. Ми раніше сприймали це як щось, що поєднує, так? Ми говоримо «дихати спільним повітрям», говоримо, що перебуваємо в «спільній бульбашці». Це було чимось спільним, і «спільне» означало щось хороше. Це було позитивним визначенням. А тепер ми таким трохи насильницьким способом були запхані в вимушений індивідуалізм, коли моє повітря – це тільки моє повітря, в ньому немає чужого подиху, тому що чужий подих може бути смертельною загрозою. І це дуже переінакшило стосунки з іншими людьми, з іншими просторами, з можливістю торкатися теж.

Те, що сталося, дуже сильно вплинуло на наше сприйняття дотиків. Ми більше не вітаємося за руку. Ми намагаємося не торкатися одне одного, тому що цей дотик означає вже щось інше. Раніше це був жест доброзичливості, приязного ставлення, доброго наміру, але тепер ми це сприймаємо як загрозу, як вторгнення в наш простір. Тобто безпечний простір, який ми раніше називали індивідуальним, у який не можна було заходити, якщо ти поважаєш простір іншої людини – все це дуже сильно змінилося, бо тепер ми знаємо, що безпечна дистанція – це два метри. Тобто це дистанція, на яку не сягає дотик і дихання, і це відстань, з якої ми можемо майже кричати одне до одного.

В принципі, наші інтеракції зараз голосові й трохи візуальні. Ми позбавлені спільного повітря й спільної присутності. Для мене це дуже важлива зміна й, щиро кажучи, я не бачу, як вона могла би бути позитивною. Мені здається, що всі загрози, всі негативні моменти виводяться саме з цього. Повертаючись до розмови про культурні інституції й сприйняття культури – я мала можливість бути влітку кілька разів у Берліні, я ходила по всіх виставках, які тоді були відчинені, і всі інтерактивні інсталяції були виведені з ужитку, всюди були таблички «Не торкатися». Це перші і найочевидніші жертви цього процесу, який з нами відбувся.

Є. Н.: А чи ти вважаєш цей досвід нашою колективною травмою? Чи можна його так назвати?

Л. Д.: Я не знаю. Я розумію бажання дуже швидко назначити нові категорії – тому що старі категорії поламалися, і треба зрозуміти, що з нами відбувається, а для цього це треба якось назвати. Наприклад, що це така «травма» – і тоді ми знаємо, що робити з цим далі, бо травми в нас вже були, це знайомий ворог.

Але я би не поспішала. Тому що мені це нічого не дає; мені байдуже, чи це травма чи ні – це ніяк не впливає на те, що я можу чи не можу, буду чи не буду робити з тим, що сталось.

Є. Н.: Перевинайдення способів близькості, про яке ти говорила, – чи воно, на твою думку, корелює з підвищенням рівня людської емпатії? Чи стали ми більше співпереживати через те, що загроза спільна і здебільшого розділена між усіма?

Л. Д.: Це хороше питання, але й трохи важка тема.

З одного боку, ця безпосередня загроза створила якісь нові форми взаємодії і спільної відповідальності, виникло дуже багато груп взаємодопомоги. Коли в Польщі почався карантин, то була навала груп, де можна попросити про допомогу, якщо тебе закрили на карантин, щоб тобі хтось купив продукти, написати, що немає грошей, бо хтось залишився без роботи. І досить довго, наскільки вистачило моєї уваги, щоб слідкувати за цим, кількість пропозицій допомоги перевищувала попит на цю допомогу. Була дуже потужна суспільна хвиля взаємопідтримки. Там відбувалося безліч дуже класних історій. Наприклад, люди не могли відвідувати своїх старших родичів, і просили прийти й запитати, чи в бабусі все окей. Була геть божевільна історія, що чиясь бабця років вісімдесяти мала залежність від кока-коли, пила її щодня, але не могла вийти й купити її собі, це було небезпечно. І дівчина написала в групі, щоб хтось приніс і поставив колу бабці під двері. Ця історія миттєво стала вірусною, всі були дуже зворушені й ця жінка одразу ж отримала чи не річний запас кока-коли. Але швидкий відгук був навесні, поки всі звикали до нових обставин, хоча Польща мала тоді 300 чи 600 випадків на день, а зараз, скажімо, 7000 щодня. Тепер вже є певна втома.

 Я дивлюся на український суспільний простір (і тут важко порівнювати український досвід з польським, тому що польська дискусія зараз означується антиурядовими протестами, і всі жести солідарності, які нині проявляються тут, найчастіше пов’язані з жіночою солідарністю), і мені здається, що проявів побутової емпатії – не коли хата горить і треба бігти рятувати, а просто щоденної, дуже звичайної, негероїчної, – їх якраз бракує, їх не стало більше. Їх, мені здається, стало менше. Мені здається, що всі з очевидних причин втратили ресурс, всім стало дуже важко, і це переклалося на таку дещо драматичну озлобленість і неуважність. Що мені дуже прикро бачити, правду кажучи.

Є. Н.: Як ти спостерігаєш реакцію на пандемію інтелектуальних кіл Польщі, і дистанційно – в Україні? Чи ти бачиш якісь цікаві спроби осмислити те, що з нами відбувається в соціальному сенсі?

Л. Д.: Я би сказала, що було дві хвилі. Спочатку, коли всім було цікаво, ситуація була нова і всі вважали певною своєю відповідальністю обов’язково щось сказати, написати, висловитися, означити й пояснити, що з нами всіма відбувається. Зараз очевидно, що це були якісь дуже безпомічні й досить наївні спроби.

Я би трохи відпустила ситуацію. Мені здається, нам варто дати собі трохи більше часу на це все. Коли ще був перший локдаун, мій колишній науковий керівник, а тепер колега, Вальдемар Куліговський висунув гіпотезу, що цей карантин – така своєрідна лімінальна фаза. З одного боку, це, мабуть, найбільш «затаскане» антропологічне поняття, якщо ми говоримо про ритуали переходу, і всі дуже люблять припасовувати їх до всього, що відбувається. І карантин реально дуже спокушає сприймати це в такому ракурсі. Але, можливо, щось у цьому все ж таки є.

Це такий момент непевності, коли ти розумієш, що попередні способи буття й існування вже неприйнятні, вони з об’єктивних причин не можуть більше існувати, а нові ще не винайдені. Мені здається, зараз момент затяжної розгубленості, коли й далі є потреба винайдення чогось нового, але ще немає якогось вдалого рішення.

Я дивлюся, як люди по-іншому спілкуються, інакше взаємодіють із простором. Дуже потужна зміна відбулася саме в цьому, а простір – це інфраструктура, яка не може змінитися ні за рік, ні за два, ні за десять. На це треба багато часу. І виникають нові способи виживання, інтеракції з цим простором, але вони зовсім свіжі, такі raw, дуже непевні, і кожного разу інакші, дуже швидкі.

Наприклад, найперше, що ми побачили: в урбаністичному просторі всюди з’явився скотч, яким заклеювали кожне друге місце, кожне друге сидіння, щоб позначити, що не можна сідати поруч. Або завішування плівкою, відгородження пластиком, замотування – такі дуже прості жести відмежування, які можна зробити нашвидкоруч. Але якась глибинна зміна, мені здається, ще не відбулася, тому що все ще діється, і є ще надія, що це тимчасовий стан, що ми повернемося до попередньої нормальності.

Є. Н.: А ти не віриш, що ми повернемося до попередньої нормальності?

Л. Д.: Я не знаю, не маю відповіді. Ми ж говоримо про перевинайдення термінів та про означування. Наприклад, польський уряд, коли впроваджував певні заходи, обмеження й вимоги (в Польщі дуже давно на вулиці і в публічному просторі слід ходити тільки в масці), в рамках популяризації цих заходів все це отримало назву «нова нормальність». Людина завжди потребує якогось такого нульового стану, коли розумієш, що те, що відбувається – це нормально. Тому доводиться говорити, що це нормальність, але вона “нова”, вона не така, а якась інша. Мені здається, це досить вдала спроба знайти якусь назву всьому цьому.

Є. Н.: Ти згадала про скотч – і справді я подумала, що це один з таких візуальних знаків «нового часу». А які ще образи, символи чи знаки для тебе за цей 2020-й видаються іконічними?

Л. Д.: Якщо ми говоримо про запах, то запах цього сезону, звісно, антисептик.

Є. Н.: Як пахне антисептик у Польщі?

Л. Д.: Знаєш, антисептик у Польщі пахне по-різному. Ми навіть робили такі тести – тому що треба ж було людині чимось розважатися під час локдауну. І ти заходиш в кожне приміщення, там є цей антисептик, ти не можеш його уникнути, і якщо тобі треба зробити кілька справ, то під вечір у тебе руки такі, що, здається, ними реально вже зцілювати можна – тому що на них вісім шарів антисептиків. І що є антисептики, які смердять спиртом, а в більш вибагливих місцях може бути більш приємний запах. Але найкращий антисептик – я такого не бачила більше ніде – в аптеці неподалік від мене; я думала, що в них щось зіпсувалося, але ні – він там пахне гнилою картоплею. І я ще наївно витерла руки добряче, як порядна громадянка – і подивилася, що інші люди чомусь цього не роблять, а потім ми звідти вийшли і я ще морозиво собі купила… А наблизити руки до обличчя, щоб їсти, неможливо, бо вони смердять. Це було смішно.

Також знак часу – неможливість нормально дихати. Але, бачиш, для мене все, що відбувається, пов’язано з подихом. Це така найбільш індивідуальна річ, про яку ми – принаймні я – зазвичай не думаємо. Те, що ти дихаєш, означає, що ти живий.

Є. Н.: Наскільки, на твою думку, корелювала в Польщі суспільна реакція на карантинні обмеження з політичними протестами, що трусили великі міста впродовж останнього року? Це якось між собою перетиналося чи ні, чи проти локдауну взагалі не було ніяких протестів?

Л. Д.: Уряд запровадив більш жорсткий карантин, і одразу після цього з’явилося рішення Конституційного трибуналу – і потому всі масово вийшли на вулиці. Та оскільки в Польщі карантинні обмеження пересування та зібрань були впроваджені простим розпорядженням і по суті суперечили конституції, то люди, які виходили на мітинги, нічого не порушували. Вони відстоювали права людини. Поліцейська брутальність вся зосередилася на Варшаві, тому що це був головний осередок протесту. Познань, де я живу, – це дуже ліберальне й не надто велике місто, тому в нас нічого особливо жорстокого не було.

Раз бачила антипандемічний протест. Я живу на головній площі міста, і мені було видно його просто з вікна. Антиковідні протести виглядали смішно, тому що їх підтримує певна політична сила, яка вважає ковід теорією змови. І ці люди без масок збиралися, скандували з плакатами «Припиніть пандемію», а навколо стояла поліція, яка дуже терпляче, спокійно, по черзі, не поспішаючи, тих, хто був ближче до краю, вихоплювала і переписувала дані, можливо, штрафувала за те, що вони без маски. Але це не було якимось масовим явищем, зібралося кілька десятків людей. В Польщі усі носять маски.

Є. Н.: Чи зустрічала ти впродовж року якісь цікаві художні висловлювання стосовно досвіду ізоляції, зокрема, і такого усамітнення, яке карантин нам приніс?

Л. Д.: Я б не говорила про якісь окремі проєкти, радше про тренди. З того, що мені здалося цікавим, це (якщо продовжувати розмову про перевинайдення способів близькості) фотографія через скайп. Фотографія – це одна з практик, яка, очевидно, стає жертвою пандемічних обмежень, або отримує нові можливості завдяки тому, що люди не можуть бути більше присутніми разом поруч, як раніше. Зйомка без особистої присутності – це досвід, який інакше розставляє владні стосунки: модель тут також отримує більшу свободу, більшу участь у процесі, бо вона бачить тепер фотографа так, як фотограф бачить її. Але знову ж таки, так само як із цими практиками іншого використання простору, переозначенням якихось категорій – це такі початки, за розвитком яких цікаво спостерігати, але ще рано робити висновки. Мені здається, що це процеси, які ще відбуваються.

Із закриттям культурних інституцій всі пішли в цифровий вимір, хоча виставковий простір за визначенням є фізичним і запрошує глядача до себе. Через неможливість у цій ситуації прийняти глядачів, інституції почали намагатися якось долаштувати все до онлайну. І мені одразу було очевидно, що це не вдасться. Це було нецікаво, коли якісь кураторські екскурсії відбувалися з телефоном у руках. Перше, очевидне рішення, але ти бачиш, що воно не працює, тому що не передбачає присутності. І за цей час з’явилося кілька цікавих проєктів: Feral Atlas і The Shape of Practice.  Концепція відразу планувалася як проєкт, який не матиме фізичного втілення. Але мені дуже бракує можливості піти в музей і подивитися на щось, відчути його  простір.

Є. Н.: Як ти думаєш, чи ми повернемося до аналогових проєктів у повному обсязі після подолання пандемії в той чи інший спосіб? Адже у багатьох випадках й справді економічно доцільніше робити щось виключно «в цифрі», і є велика спокуса в це податися. Натомість ми розуміємо, що кількість переглядів відео онлайн зовсім не дорівнює кількості присутніх безпосередньо гостей в авдиторії. Як ти це бачиш, і що, на твою думку, тут буде грати визначальну роль?

Л. Д.: Я думаю, все залежатиме від того, що буде далі. Насправді ми не знаємо, чим ця ситуація закінчиться і коли стане доступною вакцина. Це ми думаємо, що ситуація закінчиться, а вона, можливо, не закінчиться, або будуть якісь фактори, які ми зараз не можемо врахувати. Я думаю, що до певної міри якісь із цих змін залишаться з нами назовсім, а якісь повернуться до того, що було раніше. Але мені здається, зараз важко сказати, що саме з цього буде тимчасовим, а що є початком постійної присутності.

Але мені дуже не подобається ця зміна ставлення до іншої людини як до потенційної загрози. Мені здається, із цим треба бути дуже уважними. Не хотілося би жити в світі, де інша людина відразу сприймається як потенційна загроза просто самою своєю появою. Це дуже прикра зміна, яку я, наприклад, завжди намагаюся в собі відстежувати. Хоча я й не належу до групи ризику.

Є. Н.: Оце відчуття загрози від іншої людини виводить нас на ще одну проблему, про яку говорилося й до пандемії – про брак довіри між людьми в сучасному світі і, зокрема, в західних суспільствах, у яких нібито все окей (виняток у статистиці становлять хіба скандинави). Як тобі здається, як ця ситуація з суспільною взаємною довірою проявилася в Польщі?

Л. Д.: Власне в Польщі цей рік був дуже специфічним тільки частково через пандемію. Ситуація з вірусом лише посилила те, що це був рік дуже великої втрати довіри до влади. Завжди бувають якісь жести, які стають символічними й привертають увагу – таким стало рішення про майже повну заборону абортів, які де-факто й так були заборонені останні двадцять з гаком років.

Виявилося, що польське суспільство вже насправді готове до змін. Молодь не ходить до костьолу; якщо подивитися статистику, то Польща – це країна, в якої найбільша різниця між сприйняттям релігії за віковими категоріями в Європі. Тут відбувається поколіннєва зміна. Це все накопичилося разом і спрацювало в такий спосіб, що недовіра вилилася на вулиці й задекларувала себе в спільному просторі дуже голосно, чого раніше не було. Це був протест зовсім молодих, які, швидше за все, не голосували раніше на виборах, бо ще не мали права голосу в 2015-му, коли в Польщі відбулася зміна влади на право-консервативну.

А загалом цей рік показав, що найбільше постраждали й без того вразливі категорії: жінки, мігранти, бездомні і т.д. Також вже доведено, що пандемія має й гендерний аспект – якщо ми говоримо про те, хто виніс на своїх плечах всю економічну й суспільну ситуацію. Найбільше постраждали ті, хто найменше мав: жінки опинилися в ситуації, коли вони мусили працювати з дому, але й далі сидіти з дітьми, і далі доглядати за старшими родичами. Але якщо ми говоримо про статусний вимір того, що сталося, то, наприклад, статистика свідчить: за весняний локдаун жінки-науковиці вислали на 50% менше наукових статей, ніж раніше – у той час, як кількість статей, опублікованих чоловіками, збільшилася. Тому здається, що це речі, від яких не захищає навіть соціальний статус науковиці.

Коли ми говоримо про перехід культури і всього існування у цифровий вимір – ми теж говоримо про історію досвіду дуже обмеженої і привілейованої категорії людей, які мають доступ до інтернету, мають комп’ютери й можливість працювати з дому. Тому що, наприклад, за польськими даними виявилось, що тільки чверть людей працюють за комп’ютером. Всі інші відчули пандемію інакше, вони мусили виходити на роботу, попри те, що саме низько оплачувана праця, на зразок продажу продуктів, пов’язана зі щоденними ризиками, безпосередніми загрозами для здоров’я і т.д.

І ця ситуація підкреслила вразливість тих, хто й без того був уразливим. І відкрила, принаймні для мене, речі, про які я раніше не знала. Наприклад, про те, що в притулку для бездомних у Польщі може переночувати тільки польський бездомний (і дізнатися це мені довелося, допомагаючи реальній людині в біді). Словом, мені здається, нам важливо зрозуміти, що ці дискусії про діджиталізацію і так далі – це не те щоб якась внутрішньоцехова тема, але все ж таки менша проблема з того всього, що відбувається.

Є. Н.: «Проблема білих людей»?

Л. Д.: Власне, так.

Є. Н.: Як ти думаєш, умовні «білі люди» загалом змінять своє ставлення до цих питань внаслідок досвіду пандемії, чи ні?

Л. Д.: А чому мало б так статися?

Є. Н.: Бо вони відчули і власну загроженість, наприклад.

Л. Д.: Я наразі цього не бачу, і не бачу приводів для оптимізму.

Є. Н.: Тобто сліпі плями так і залишаться сліпими плямами?

Л. Д.: Думаю, цей перехід у цифровий простір ще дужче загострив розділеність по інформаційних бульбашках і радикалізацію суспільства. І власне, це теж не перекладається на взаємну емпатію. Ті, хто й так сидів у такому echo chamber і слухав тільки тих, хто лиш відлунює, зараз повністю ввійшли у цей простір, тому що ми просто перестали виходити назовні.

Ми вже зовсім не перетинаємося. Хоча ми й раніше не перетиналися. Хотілося би сказати, що емпатія, взаєморозуміння, довіра, відкритість до іншого всіх врятують, всім допоможуть, але абсолютно ні.

Ця ситуація показала, що нові загрози все одно вирішуються за допомогою старих і звичних методів, які абсолютно неадекватні тому, що відбувається, і в жодному випадку захистити не можуть. Ми якраз мали можливість відчути, наскільки планета маленька і наскільки всі перебувають насправді у спільному просторі. Наскільки це повітря спільне, все спільне, ми всі в цьому разом. Натомість держави відреагували зачиненням національних кордонів, серед іншого, і тим, що заборонили в’їзд іноземцям. Попри те, що вірус – це така річ, яка всіх зрівнює, не дивиться на паспорт, на походження, на колір шкіри, перше, що було зроблено – це відособлення своїх від чужих.

Є. Н.: Чи працювала ти над художніми проектами у 2020-му?

Л. Д.: У мене був тільки один великий проєкт за 2020-й рік – це моя депресія, з якою я з різним успіхом намагаюся боротись останні кілька років. І це те, що означило рік не тільки для мене, а й для багатьох моїх знайомих – погіршення ментального здоров’я. Складнощі або неможливість звернутися за допомогою, тому що все зачинено.

На початку року я робила колажі – власне, про депресію і обмеження; але такого глобального, підсумкового жесту в мене немає. Хіба що рефлексія з цього приводу – але більш дослідницька, а не художня.

Проте масове погіршення ментального здоров’я через локдаун підсилило видимість теми депресії і інших розладів у медіа: статей стало більше, про це почали більше говорити. І те, що ця тема справді актуалізувалася у публічному просторі – хоч якийсь «плюс» від усього того, що відбувається.

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.