Люк, я твій батько

У вересні на Венеційському кінофестивалі відбулася світова прем’єра фільму Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Наталя Серебрякова подивилася фільм та впевнена, що він сподобається усім фанатам дебютної стрічки Лукіча «Мої думки тихі».

У шалені дев’яності батько двох близнюків – Колі і Васі – був поважною особою, мав небезпечні знайомства, входив у бандитські кола та міг одним рухом ноги зупинити потяг-товарняк, на якому кудись поїхав Коля. «Якщо хлопчик схожий на маму, він буде рости щасливий. Хоч ми і близнюки, Вася схожий на маму. Я ж схожий на тата», – каже голос за кадром. Це Коля. Він виріс і лише згадує свого батька-серба, який полишив родину, коли йому було шість років. Коля працює водієм автобуса в Лубнах на Полтавщині, та крадькома підторговує маріхуаною. Вася має більш вдалу долю. Він – поліцейський, одружений на доньці багатих людей. Але обидва брати вечорами п’ють пиво, матюкаються як чорти та схожі на хлопців із сусіднього будинку.

Одного разу Коля їде на побачення з дівчиною на старенькому батьковому тюнінгованому авто. Вони їдуть на ковзанку та обирають ковзани, дівчина при цьому на голову вище Колі (сцена вирішена в дусі «Енні Холл» Вуді Аллена). Раптом неонову темряву ковзанки розриває телефонний дзвінок. Колі телефонують із Люксембургу сказати про те, що його батько лежить при смерті у госпіталі. Коля хоче їхати до батька. Вася не у захваті від цієї ідеї, та попри все вони вирушають у подорож.

Другий фільм Антоніо Лукіча разом з першим – «Мої думки тихі» – складають свого роду диптих. Перший фільм розповідав про дуже високого хлопця та про його маму, яка намагається вийти заміж за іноземця. Другий фільм присвячений двом близнюкам низького зросту та їхнім відносинам із батьком, якого вони майже не пам’ятають. Тобто Антоніо Лукіч, як справжній молодий і перспективний автор, вже повністю вичерпав фрейдистські мотиви своєї творчості. Він не приховує, що присвятив фільм своєму рідному батьку, який є хорватом.

Здається, що Лукіч писав сценарій прямо на вулицях Полтавщини – такими впізнаними вийшли образи Колі, Васі, їхньої мами та жіночки з хлібокомбінату Лариси Петрівни, яку Коля травмував на автобусній зупинці. Гумор Лукіча десь дуже тонкий – наприклад, в автобусі їдуть лише пенсіонери, і всі – на кінцеву зупинку, цвинтар; а десь дуже помітний – Коля та Вася, яких грають брати Раміль і Аміль Насірови з групи «Курган і Агрегат», розмовляють виключно суржиком. До речі, музиканти, які стали акторами, суржиком спілкуються і в житті – саме за цю рису Лукіч узяв їх на головні ролі. Він хотів надати комічній слобожанській говірці іншого виміру – на суржику можна обговорювати і серйозні речі.

До речі, суржик вже не вперше використовують українські режисери. Герої Аркадія Непиталюка в його фільмі «Припутні» теж розмовляють так само. Тож маємо вже другий «суржиковий» фільм в історії сучасного українського кіно, який потрапив на міжнародний кінофестиваль класу «А» («Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, де герої говорять на буковинському діалекті, було показано у травні в Каннах). Звичайно, ця мовна особливість додає Колі і Васі додаткового гумористичного шарму, але, на жаль, не всі іноземні глядачі мали змогу в цьому переконатися.

Сильний бік фільму «Люксмебург, Люксембург» – це напевно сценарій, який прописано дуже ретельно. Багато жартів – розмовних, сюжет тримається на діалогах та монологах героїв. В той же час можна сказати, що гумор фільму «Мої думки тихі» був трішки більш універсальний, бо був гумором ситуацій. Але фільм Лукіча – це не лише жарти, але й болючі роздуми про батьківство. Постать батька, яка могла б залишитися примарною, викристалізовується в фіналі. Тож фільм уповільнює темп, стає під кінець меланхолічним та щемким. І хоча ніхто не говорить нікому, як у Джорджа Лукаса «Люк, я твій батько!», але все стає на свої місця.

«Люксембург, Люксембург» хоча й не про війну, але може здатися актуальним фільмом, за словами самого режисера. Адже зараз в Україні сотні дітей лишилися без тата через бойові дії, і тому доля Колі й Васі – така впізнавана й близька кожному.