Марта Гавришко: «Метанаратив про Голокост в Україні й досі робить жіночий голос невидимим»

Цей текст продовжує цикл публікацій, створений разом з Центром міської історії у Львові про дослідження та осмислення подій літа-осені 1941 року у контексті історії Другої світової війни та Голокосту в Україні. В цьому циклі ми пробуємо ініціювати розмову щодо пам’яті про ці події як у великих і маленьких містах, так і на національному рівні. Редакторка серії — Дарія Бадьйор.

Історикиня та дослідниця Голокосту Марта Гавришко у своїй практиці фокусується на дослідженні жіночих досвідів під час подій Голокосту та Другої світової. Гавришко певна: нині говорити про цю тему, ігноруючи жіночі голоси й досвід — неможливо. Проте, на її думку, в Україні репрезентація та видимість жінок у цьому контексті залишає бажати кращого.

Про гендерні аспекти досвіду Голокосту, про вихід за межі соціальних ролей та гендерну інверсію, спричинену подіями Другої світової, а також про непроговорені сторінки Львівського погрому 1941 року Марта Гавришко розповіла у інтерв’ю для «Коридора».

Анастасія Платонова: Чому про спалах антиєврейського насильства в Україні на початку Другої світової у нас мало говорять, натомість звужують події Голокосту в нашій країні до трагедії Бабиного Яру?

Марта Гавришко: Безумовно, Бабин Яр є символом трагедії єврейства під час Голокосту в Україні. Передусім через масштаби і те, як він сколихнув життя тогочасного Києва. Дуже багато людей асоціюють Голокост в Україні з Бабиним Яром, і мало знають про масові вбивства євреїв в інших місцевостях (наприклад, у Сосонках, Богданівці, Дробицькому Яру). Водночас в західних академічних студіях Львівський погром 1941 року є знаковою подією в історії Голокосту, йому присвячено чимало наукових праць. В Україні він менше вивчений з кількох причин. Перше — обмежений доступ науковців до джерел, що зберігаються у архівах Ізраїлю, США, Польщі, Німеччини.

Друга — те, що дослідження погромів неминуче викликає бурхливі емоції у націоналістичних колах, що дотримуються так званого «українського погляду» на історію, в основі якого – образ українців як жертв або героїв, але не мучителів. Однак історія погромів 1941-го – це також і про провину місцевого населення, ангажованого у антиєврейське насильство.

Частина місцевих вітала вхід німецьких військ на територію Галичини, сприймаючи це як звільнення від радянського режиму та шанс на відновлення української держави.
Плюс німецька культура була завжди присутня у Львові, тож була поширена думка, що представники такої цивілізованої європейської нації просто не можуть чинити варварських агресивних дій щодо місцевих. Симпатії до німців підживлювала сама окупаційна система, яка була у Галичині м’якшою, ніж на інших українських територіях.

А. П.: Найсхідніша брама Австро-Угорської імперії недарма сподівалася на милосердя окупанта?

М. Г.: Так. І почасти так і сталось.

Щодо того, чому суспільна пам’ять про Львівський погром в Україні відсутня. На жаль, цю «незручну» сторінку історії намагаються стерти. Наприклад, через відсутність меморіалізації погромів у публічному просторі. У багатьох місцях можливо чітко локалізувати епіцентри насильства. Це середмістя і території тюрем. Саме там примусово зганяли євреїв для так званої «трупної роботи» з останками в’язнів, розстріляних НКВС. Деякі євреї знайшли там свою смерть, інших важко побили й покалічили. Проте сьогодні у цих локаціях Львова немає жодної меморіальної таблички, присвяченої цим подіям.

У експозиціях місцевих музеїв цій тематиці не приділено достатньо уваги. Наприклад,  експозиція Тюрми на Лонцького (нині – національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів – прим. авт.), попри критику західних та українських фахівців, замовчує події Львівського погрому.

Львів, 1 липня 1941 р. Євреїв змушують мити бруківку під наглядом місцевого населення. Джерело: Яд Вашем

А. П.: Ви досліджуєте жіночий досвід під час подій Голокосту. Наскільки можна сказати, що жіночий голос в цьому контексті почутий?

М. Г.: Становлення гендерної історії Голокосту було започатковано другою хвилею фемінізму, коли на Заході набули поширення гендерна теорія і гендерний аналіз. Вже в 1980-х з’являються перші праці західних авторок щодо досвіду єврейських та німецьких жінок, що пережили події Другої світової. Пізніше почали говорити і про долі інших груп жінок, чий воєнний досвід мав свою специфіку. З’явились також студії маскулінності під час війни й Голокосту. Проте, на жаль, гендерний аналіз сьогодні не включений у метаісторію Голокосту. Великою мірою андроцентрична, вона показує чоловічий досвід як універсальний. Метанаратив і досі робить жіночий голос невидимим. Однак жіночий досвід – і про це говорять усі дослідники – відрізнявся від чоловічого.

А. П.: В чому полягає ця відмінність?

М. Г.: Тут є кілька основних напрямків. Перший стосується соціально сконструйованих гендерних ролей чоловіків і жінок до війни. Нацисти визначали роль жінки в соціумі на рівні тріади «діти-кухня-церква». Публічна ж сфера (як і вся влада) належала чоловікам. Є навіть теза з досліджень німецьких феміністок: «Німецькі жінки – теж жертви націонал-соціалізму».

Є також дослідження про різні ролі німецьких жінок під час Другої світової: це були і охоронниці в концтаборах, і фасилітаторки злочинів німецьких чоловіків, і жертви. Німецькі солдати надсилали своїм дружинам фото з місць масових вбивств, аби поширити на них провину, взяти їх у «спільниці», і водночас лишатися в їхніх очах людьми.
І хоч німецькі жінки не були виключно жертвами, однак, безумовно, головними винуватцями Голокосту були німецькі чоловіки. Насилля Голокосту має чоловіче обличчя.

Ще один важливий аспект — гендерна різниця у досвідах праці, повсякденному житті і загибелі під час Голокосту. Чоловіки ставали першими жертвами насильства, тоді як жінок і дітей почали масово страчувати на території України з початку серпня 1941-го. Молоді жінки працездатного віку, якщо були вагітні чи мали малих дітей, у концтаборах першими відправлялися до газових камер. Відомі випадки, коли матері передавали малюків старшим жінкам, аби вижити.

Також єврейські чоловіки, на відміну від жінок, входили до Юденратів і єврейської поліції. Водночас жінок примусово залучали до обслуговуючої праці у помешканнях німців та їхніх союзників з місцевих.

Одна з найбільш видимих різниць досвіду чоловіків і жінок під час Голокосту криється у питаннях тіла і сексуальності. Жінки потерпали від труднощів, пов’язаних з вагітністю, пологами і доглядом за немовлятами, а також ставали головними об’єктами сексуального насильства.

Окрім того, жінки і чоловіки по-різному переживали ті самі види страждань. Наприклад, жінки краще давали раду голоду, як з фізіологічної, так і з психологічної точки зору. Наприклад, відомі food talks –  переживаючи голод, жінки говорили про їжу, обговорювали рецепти тощо. У чоловіків такої зброї не було – у патріархальних родинах вони майже ніколи не готували.

Або так звана forced nudity – привселюдні роздягання євреїв з метою знущань або перед стратою. Очевидно, що жінки (особливо релігійні) переживали примусове оголення значно важче, для них це була велика психологічна травма.

А. П.: А як щодо гендерних особливостей віктимізації під час погромів: чому подекуди жінки могли сподіватися на бодай якесь милосердя (на відміну від чоловіків), а подекуди про це не могло бути й мови? Від чого це залежало?

М. Г.: Щодо цього є дуже цікаві роздуми дослідниці Голокосту Доріс Берген: деякі нацисти намагалися не знущатися з єврейських жінок. Для них це було питанням гуманності і культури. Однак дуже багато єврейських жінок зазнали різних видів насильства під час Голокосту від рук чоловіків – як прийшлих, так і місцевих.

А. П.: Окремий гендерний аспект під час військових конфліктів та геноцидів – сексуальне насильство. Чи можна говорити, що це є формою power game – насадженням своєї влади над жертвою, і водночас способом залякування?

М. Г.: Дослідниця Рут Зайферт у своїх працях говорить, що сексуальне насилля не має нічого спільного з сексом. Воно є насильством з сексуальною маніфестацією.

Чому обирають саме такий спосіб? Тому що зґвалтування не просто принижує і залякує жінок, воно водночас є інструментом приниження і упокорення чоловіків. Це підважує їхню маскулінність і деморалізує, знищуючи волю до опору. Для обох гендерів це дуже травматичний досвід втрати відчуття контролю над своїм життям.

Досвід Голокосту доводить, що цей страх можна поширити на цілу спільноту. Ми бачимо це зокрема і на прикладі Львівського погрому 1941 року. Є досить багато свідчень і фото роздягнутих і переляканих єврейських жінок на вулицях міста. Їх спонукали  роздягатися, на них рвали одяг, били і гнали міським простором, аби якомога більше людей побачило їхнє приниження і «тріумф» призвідників. Ці картини вразили усю єврейську спільноту. Відтак можна говорити, що сексуальне насильство тут стало геноцидальним.

А. П.: Примітно, що під час таких військових чи етнічних конфліктів зґвалтування нерідко відбувалися публічно. Чому? І чим можна пояснити толерантність спостерігачів до цього?

М. Г.: У західній історіографії є дослідження про жінок не лише як жертв, але і як виконавиць сексуального насильства. Наприклад, жінки застосовували сексуальні тортури до в’язнів у Абу-Грейб і навіть документували це. Під час геноциду в Руанді жінки співали ритуальних пісень, доки чоловіки ґвалтували жінок тутсі.

Чому таке відбувається? Тому що у свідомості цих людей подібне насилля – просто вид покарання і терору, що не має нічого спільного з сексуальним задоволенням. А тому й про співчуття не йдеться, бо ж яке може бути співчуття до ворога на війні?

Серед жінок під час Львівського погрому були й ті, хто насолоджувався картинами насилля. Були й ті, хто самі погрожували, били, переслідували і грабували. Звісно ж, не всі жінки толерували насилля. Багато неєврейських жінок були нажахані тим, що відбувалося. Вони плакали, заламували руки, намагались відсторонитись від побаченого. Були й ті, що перебирали на себе нові ролі, стаючи рятівницями євреїв.

А. П.: Власне, жінки тут виходять за межі гендерної нормативності, і стають і спостерігачками, і переховувачками, і призвідницями насильства. У своїх лекціях ви ставите запитання: «Чи було можливе насилля без жінок?». Вочевидь, що ні. Але чому?

М. Г.: Так, попри те, що зазвичай виконавцями насильства є чоловіки, без жінок його реалізація є неможливою. Після виконаної «брудної роботи» чоловіки приносили награбоване додому. У п’яних розмовах з близькими хвалилися тим, скільки євреїв убили. Звісно, їхні дружини знали, що чинили їхні чоловіки, і часом підбурювали їх. Жінки були і бенефеціарками антиєврейського насилля: брали гроші, одяг і прикраси з єврейських домівок.

Хоча нерідко ті ж самі жінки самі страждали від своїх чоловіків, які переносили свої насильницькі практики додому. Супутником їхньої агресії часто був алкоголь. Спиртне дозволяло притупити почуття провини і хоч на мить забути про щоденні жахи.

А. П.: Це ж логічно: насильство завжди породжує насильство. Воно може тривати лише за мовчазної згоди свідків. І годі дивуватися, коли згодом споглядачі й самі стають жертвами.

М. Г.: Звичайно. Мовчання і мовчазна згода є дуже промовистим жестом, коли йдеться про насильство. І мовчання – це теж позиція. Звісно, воно може бути спричинене різними факторами – від страху до прихованої вигоди. Але це потужний інструмент, і дуже часто саме жіночий.

Свідки на вулиці дивляться, як інші містяни нападають на євреїв. Червень-липень 1941 року. United States Holocaust Memorial Museum, courtesy of Leonard Lauder

А. П.: Як одні й ті самі жінки могли одночасно були і призвідницями насильства, і рятівницями? І про що це нам говорить?

М. Г.: Досвід етнічних конфліктів і геноцидів показує, що межа між трьома ролями людей, що беруть участь у будь-яких конфліктах – жертви, кати, споглядачі (а я б додала ще й рятівників) – дуже тонка. Відомі свідчення, коли поліцаї, що грали важливу роль у охороні гетто, конвоюванні євреїв, охороні місць розстрілів, «полюванні» на євреїв у сховках, рятували деяких людей. Які причини таких дій? Переважно особисті – знайомство з жертвою, кохання, дружні, бізнесові, сусідські зв’язки тощо. Відомі випадки, коли люди могли переховувати одних євреїв, і показувати нацистам, де живуть інші. Найчастіше важило, що ті євреї, котрих рятували – то були якісь «свої», дорогі і добре знайомі євреї.

Звісно, деякі люди мали опортуністичні мотиви і бажали нажитися на чужій біді. Деякі євреї платили за переховування. Чоловіки не завжди рятували єврейських жінок через кохання – були й такі, що змушували за це надавати їм сексуальні послуги. Декому це врятувало життя, хтось не погоджувався на це навіть під загрозою смерті. І для таких жінок це був справжній духовний опір Голокосту.

А. П.: Ви досліджуєте гендерні аспекти не лише віктимізації, але й порятунку під час Голокосту. Роль жінок тут важко перебільшити. Але чи жіночий внесок у порятунок євреїв під час Львівського погрому цілком артикульований і визнаний?

М. Г.: Дослідники Голокосту звертають більше уваги на катів і жертв, менше говорячи про рятівників. Тому цей аспект жіночого досвіду не є артикульований повною мірою. Найвдячніше джерело в цьому сенсі – це єврейські спогади.

Говорячи про роль жінок у порятунку під час Львівського погрому, варто згадати дві категорії. Перша – власне єврейські жінки, внесок яких у порятунок єврейських чоловіків є неоціненний. Адже першими жертвами погромів ставали саме чоловіки, які сприймалися нацистами як очільники місцевої єврейської громади. Тож жінки переховували їх: майстрували сховки, носили туди їжу, повідомляли важливу інформацію. Навіть відбивали або відкуповували своїх чоловіків і синів у погромників. З перших днів приходу нацистів до Львова жінкам довелося взяти на себе до того питомо чоловічі функції захисту родин. За лічені дні відбулася інверсія гендерних ролей.

Друга категорія – неєврейські жінки (переважно українки і польки), про роль яких як рятівниць у погромах часто забувають. Вони повідомляли євреїв про небезпеку. Бігли у їхні будинки, щоб не впустити злочинців. Вводили в оману погромників, щоб ті не знайшли євреїв. Немало жінок переховували у дні погрому цілі родини.

Однак пам’ять про цих рятівниць фрагментована, адже постраждалі часто не знали їхніх імен. Згадували про них як «добра пані», «християнка», «сусідка». Їхній героїзм залишався анонімним. 

А. П.: Як ця гендерна інверсія під час Другої світової вплинула на зміну суспільних уявлень про гендерні ролі?

М. Г.: Усі війни завжди ставали етапними для жінок у контексті розширення їхніх гендерних прав. Наприклад, Перша світова через залучення великої кількості жінок на домашньому фронті сприяла тому, що суфражистки, акцентуючи жіночий  внесок у war efforts, здобули виборче право для жінок.

А. П.: Причому вони не просили, а вимагали.

М. Г.: Власне! Вони протестували, страждали й голодували за свої переконання. Але зрештою добилися права голосувати.

Друга світова включила дуже багатьох жінок у важливі мілітарні ролі. Тільки до Червоної армії було мобілізовано близько 800 тисяч жінок.

Жінки були й в інших арміях, і в партизанських загонах (у тому числі єврейських), і в українському націоналістичному підпіллі і в УПА. Однак їхній досвід після війни намагалися замовчати. Особливо той, що не вписувався у метанаратив, де образ героя був маскулінний.

Хоча героїзм під час війни — це не так про участь у боротьбі з окупантами, як про збереження гуманізму й життя як такого. І тут роль жінок важко переоцінити. Адже, залишившись без підтримки чоловіків, вони опікувалися дітьми й старшими родичами, захищали домівки від голоду й хвороб, переховували євреїв.

Єврейські жінки допомагали одна одній у таборах і гетто, опікувалися чужими дітьми, що втратили батьків, рятували чоловіків. Із цих актів жіночого героїзму великою мірою і складалася Друга світова.

Жіночий досвід Другої світової війни й Голокосту дуже різноманітний. Контроверсійний, болючий, іноді шокуючий. Однак надзвичайно важливий для вивчення і розуміння. Протягом багатьох років його намагалися затінити, однак жінки домоглися того, аби він був частиною історії Голокосту. Зараз гендерний аспект Голокосту в провідних інституціях світу включений до метанаративу на цю тему. Говорити про Голокост, минаючи жіночий досвід, більше неможливо.