Музей між революціями

За останні два роки багато проектів Національного художнього музею України спонукали своїх відвідувачів до рефлексії про події лютого 2014 року й осмислення трансформацій, що відбуваються у суспільстві. За цей час музей показав проекти «Герої. Спроба інвентаризації», «(R)Evolution», «Свобода», «Війна. 11 портретів», польсько-український проект «Уява. Реальність» та ін. Учасники розмови, що відбулася в Українському кризовому медіацентрі, поділилися історіями – як і чим жив музей, якому довелося опинитися в епіцентрі подій на Майдані і також визначати свою роль і місце в часи суспільних потрясінь.

Учасники зустрічі: Юлія Ваганова, заступниця генерального директора НХМУ з виставкової роботи

Марина Скирда, заступниця генерального директора НХМУ з науково-просвітницької роботи

Олена Гончарук, зв’язкова з громадськістю НХМУ

Євген Нищук, актор, громадський діяч

Микола Біляшівський, перший директор НХМУ, що пильнує музей в лютому 2014 р.

Євген Нищук: Час дуже швидкоплинний і жорстокий, але є такі моменти, коли не можеш заснути. І тоді спливають спогади й думки, які закарбувалися найбільше. Ці образи  постають у димці, іноді у згарищі: я бачу велику кількість людей, які, як у мурашнику, організовано передають одне одному бруківку, шини…Зараз, через два роки після цих подій їх можна дещо по-іншому осмислювати або оцінювати. Я закликаю дивитися на ті унікальні події не в контексті політичних криз чи того, що «все не так», а осмислювати це як барикаду між двома світоглядами чи двома цивілізаціями.

Згадуючи, я починаю розуміти, що було багато, з одного боку, випадковостей, а з іншого – не-випадковостей. Якщо говорити про місця, де відбувалися події, то вони дуже символічні: вулиця Грушевського й зіткнення, яке відбулося біля стадіону «Динамо», Національної бібліотеки, Національний художній музей як місце збереження найкращих художніх робіт, образотворчих і скульптурних, також опинився в тому згарищі.

Марина Скирда: Ми розташовані в центрі Києва, й тут очевидно прокидається якийсь геній нашого міста. Ця територія – культурне середовище, яке окреслене для нас із одного боку музеєм, з іншого – Українським домом, філармонією, бібліотекою. Здається, що тут має бути квартал мистецтв.

Уявіть собі, в якому стані опинилися ми, коли перед музеєм, буквально на його порозі виник кордон. Спочатку це був доволі мирний перебіг подій, але музей був відрізаний від життя, від публіки, від людей і відвідувачів. Ми боролися спочатку за них. Ми були дуже вдячні усім людям, які долали цей кордон, переконували, що вони мають право на вільний перетин, вільний рух по місту, на задоволення культурних потреб. Ми разом вчили Конституцію України, Закон про культуру, Закон про міліцію і цитували весь час людям.

З іншого боку, ми спостерігали, як розгортається ситуація на Майдані, в Українському домі і ми не могли не реагувати на те, що нам знайоме і близьке.

Першим, хто вийшов на Майдан, був наш козак Мамай. Він з’явився на постері як окраса одного з наметів на Майдані. Художники й усі, хто був із нами пов’язаний, весь час тримали з музеєм зв’язок і запитували, чим допомогти. Особливо, коли замість кордонів постали барикади й запалали шини. Відповідно, виникло питання: “Як нам зберігати музей? Яка наша відповідальність за цей музей?”

Тодішня генеральна директорка музею Марія Задорожна вирішила залишитися ночувати в перший день, коли запалали шини, для того, щоб моніторити ситуацію, ніхто не знав, що могло трапитися. Ми не розраховували ні на кого від влади. Ця одна ніч перетворилася для Марії на півтора місяця життя в музеї, і для нас також. Ми виходили на чергування, нашим завданням було зберегти музей.

Ми відчували неймовірну підтримку, бо вже наступного дня в інтернеті з’явився постер, де палають шини, за якими далі сидимо ми, там наш музей і напис: «Коли українці хочуть до музею – їх не спинити».

Це нас неймовірно підтримувало і, треба сказати, що ми чергували в музеї, але не перебували там постійно. Так вирішила генеральна директорка, що не треба ризикувати всім колективом. Але ті, хто не ходив у музей, ходили на барикади. Треба було весь час дивитися в той бік – що там відбувається? Найкраще це було робити зі сходів Українського дому. Увесь театр військових дій, усі барикади розгорнулися між Українським домом і Національним художнім музеєм України.

Євген Нищук: Я пригадав, як мене просили: «Женю, ти можеш сказати, що Національний художній музей попри все запрошує усіх безкоштовно відвідати його під час революції?». Ви розумієте, що там були люди, які приїхали з різних міст. Вони ніколи не мали можливості відвідати музей, навіть якщо приїздили до Києва – комусь не вистачало часу, може і грошей, по-різному буває. А тут з’явилася можливість піти туди, хоча би погрітися і поєднати приємне з корисним.

Таким чином суспільство використовувало будь-яку можливість, будь-яку ситуацію в країні, щоби наблизити людей до чогось справжнього – наприклад, закликати до музею. Я дуже дякую всій команді і бажаю, щоб держава звернула увагу на статті, що забороняють давати кошти на ремонт, на поновлення колекції, на розбудову цього унікального музею.

Юлія Ваганова: Очевидно, що коли люди виходять на барикади, вони шукають своє «я». Вони виходять не заради розваги, а шукають свою ідентичність, шукають відповідь на питання «Хто ми, звідки ми і куди прямуємо?».

Саме це, напевно, є рушійною силою, і це ті самі питання, які ми як музей собі ставимо. Але що відбувається, якщо, наприклад, нам треба переглянути свою ідентичність? Якщо вона не є сталою, вона плинна? Зміна ідентичності – це питання вибору свободи, воно може спровокувати дуже складні конфлікти. І тут саме художники є тими, можна сказати, саперами, індикаторами, інструментами, які нам допомагають відповідати на ці питання, шукати відповіді. І саме такі питання ми розглядаємо в музеї під час проектів.

Марина Скирда: Відповідь на питання «Чи має музей реагувати на сучасні події?» напрошувалося сама собою – у нас не було вибору, по-перше. По-друге, ми розуміли ту відповідальність перед суспільством, яку ми самі плекали і виховували на музейному майданчику, бо ми сприймаємо музей як відкритий простір для спілкування. І коли тут в просторі між Українським домом і музеєм, на Європейській площі досі зберігаються написи «Мужній музей» і стрілка в наш бік, ми розуміємо, що ми мусимо бути відповідальними. Вся наша 117-літня історія є цією відповідальністю.

Катапульта, яка нині зберігається біля музею

Через численні кордони прорвалися художники й сказали: «Там у вас на барикадах стоїть катапульта. Ви розумієте, що це витвір сучасного мистецтва, кінетична скульптура, по суті? Треба щось із цим робити». Ми згадали, що у 1918 році під час першої української революції перший директор музею Микола Біляшівський, знаючи, що йде наступ Муравйова, по всьому Києву гори трупів, розумів, що треба йти й охороняти. Папірець із печаткою музею він наклеював на двері, ще якісь речі… Ми розуміли, що мусимо робити так само і на бланку музею написали, що ця катапульта охороняється музеєм. Коли все завершилося, прийшли люди і сказали: «Там ваша катапульта стоїть, у нас є підйомний кран, куди її перевантажити?». Тепер вона стоїть перед музеєм.

Олена Гончарук: Минув ще один рік і ми знову згадуємо людей, які загинули на Майдані. Зараз це називається словом “комеморація” – це переживання досвіду минулого в контексті сучасного. Ми зрозуміли дещо важливе: комеморація є дуже делікатною річчю. Наше суспільство тільки два роки як почало вчитися спільно переживати горе. Якщо перед цим ми були зайняті якимись побутовими проблемами, то такого досвіду, який дав суспільству Майдан, ми досі не мали. Музей і суспільство вчаться співпереживати біль, реагувати на нього. Це дуже потрібно робити, бо або втрачається пам’ять або втрачається чутливість.

Безперечно, найбільший біль відчувають ті, хто зазнав цих втрат – близькі й радні люди. Але в який спосіб їх може підтримати суспільство і висловити свою пошану – щодня працювати й вкладатися у той величезний проект, ту ідею, заради яких Небесна сотня пожертвувала життям. Насправді, якби не вони, то країна, напевно, не змінилася би. Ми тепер маємо усвідомлювати, що на кожному з нас, на кожній інституції, кожній людині, на мені особисто лежить відповідальність за той поштовх, який вони дали суспільству для розвитку.