Мистецькі видання 2020-го року

Під час пандемії книга виявилась чи не єдиним фізично доступним культурним продуктом, тоді як  кінотеатри, музеї, театри, галереї були зачинені або перейшли в онлайн. Здавалося б, на тлі негараздів мистецькі видання мусили випасти з переліку найбільш необхідних предметів, проте цей рік був надзвичайно багатий на різноманітні видання, що стосуються теорії й історії культури, її найвизначніших постатей і явищ, а інтерес читацької аудиторії до них був не меншим, ніж у докарантинні часи. Korydor обрав найкраще за 2020 рік та спробував окреслити тенденції.

ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА. Щоденники, спогади, роздуми Авторка Гаяне Атаян, дизайн Ірини Пасічник

Якщо 2019 був роком перекладів, то 2020 можна назвати заповненням лакун історії українського мистецтва. Так, наприклад, «Родовід» видав дві важливі та об’ємні книги – про Георгія Нарбута, українського ілюстратора й художника-графіка, і про художницю Тетяну Яблонську.

Остання — «Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми» — вийшла декілька тижнів тому. Це пряма мова художниці – свідка репресій над бойчукістами; вона відчула на собі тиск тоталітарної системи, пережила післявоєнні роки й шістдесятництво, розпад Радянського Союзу та Помаранчеву революцію. У своїх спогадах вона щиро зізнається, що вірила в пропаганду й Сталіна, відчувала розгубленість та розчарування у серпні 1991 року, але з часом змінювала свою думку. Вона розмірковує про те, чи художник може бути вільним, як влада впливає на мистецтво, як жити, коли всі бояться говорити те, що думають. І, здається, лишає ці питання відкритими. Читач може лише дивуватися, як багато змогла пережити художниця, що була в постійному страху за батька, який хотів втекти з Радянського Союзу ще в 30-х, а в 40-х вітав нацистів. Це цінна книга для розуміння часу не з погляду дисидентів чи авангардистів, але з погляду художниці, яка здобула найвищі державні нагороди.  

НАРБУТ. Студії. Спогади. Листи [Реконструкція знищеного 1933 року «Нарбутівського Збірника»] Дизайн: Саша Биченко

«Нарбут» — це масштабний проєкт, який складається з двох окремих книжок (українською та англійською), конкурсу плакатів і фільму. «Нарбут. Студії. Спогади. Листи» — це надзвичайно важливе видання для української культури, воно реконструює збірник 1933 року, що був знищений одразу після друку. З ініціативи Сергія Білоконя вдалося відтворити «Нарбутівський збірник», доповнивши його кількома текстами — спогадами друзів і колег, у тому числі Василя Кричевського і Миколи Зерова, автобіографічними уривками, статтями мистецтвознавців середини ХХ століття, листами. Але окрім важливої роботи з пошуку текстів та структурування видання, у збірника чудовий дизайн (Саша Биченко), понад 300 ілюстрацій, а ще 1000 різних обкладинок, які не повторюються (адже інформація про те, якою насправді була обкладинка, не збереглася).

Надія Бернар-Ковальчук “ХШФ: гра проти apparatus”. Видавець: MOKSOP, наукова редакція: Олена Червоник, Валентина Клименко. Дизайн: Уляна Биченкова

Ще одним виданням, яке говорить про повноту української культури, стала монографія Надії Бернар-Ковальчук «Харківська школа фотографії: гра проти апарату». Це дисертаційне ілюстроване дослідження (дизайнерка видання – Уляна Биченкова), де розглядається контекст, у якому з’явилася група «Врємя», головні теми художників та їхні експерименти з формою. Одна тема може бути розкидана по різних розділах, тож читачам потрібно зв’язувати їх у цілісну історію самостійно. У вступі авторка пише, що хоче дослідити групу «Врємя», «Держпром» і молодих представників, які з’явились у 2010-х, однак відчутно, що дослідницю більше цікавить радянський період. Монографія може дати старт іншим книгам, які будуть присвячені Харківський школі, але вже в інших форматах та з іншим підходом. А поки що це — науковий текст, не адаптований для «простого» читача, який тільки починає знайомитися зі школою.

Разом із тим, вийшов друкований каталог, теж присвячений дослідженню Харківської школи фотографії, який став результатом Kharkiv Photo Forum. Короткі статті, написані мистецтвознавцями, куратор(к)ами, дослідниками та художниками, охоплюють досить різні теми. Каталог відкривається текстом Тетяни Павлової, історикині української фотографії й дослідниці ХШФ, яка описує контекст та історичні події, які вплинули на розвиток школи. У каталозі можна прочитати не лише про історію Харківської школи, а й про її вплив на молодих художників («Акціонізм у фотографії Харківської школи та нові медіа-мистецтва 2000-х: галерея «Soska»), погляд через сучасні теорії («Місце травестії: чи був квір у Харківський фотографії») та зв’язки українських фотографів із колишньою Чехословаччиною, країнами Балтії, Москвою та Мінськом.

Рік, що минає, став також роком фотокниг. У видавництві MOKSOP (Музею Харківської школи фотографії) вийшли «Лілії» Олександра Чекменьова та «Шварценеггер — мій кумир» Сергія Мельниченка. Цього року також вийшла книга, присвячена Миколі Троху «Enfant Terrible української фотографії» Валерія Сахарука — чи не єдине видання, яке розглядає Троха як видатного українського фотографа, а не лише автора фотосерій із Паркомуною.

У закордонних виданнях багато писали про  «Ukrainian Railroad Ladies» Саші Маслова (видавництво «Основи»). Це фотопроєкт, присвячений майже зниклій професії регулювальниці руху на залізничних переїздах, які у більшості країн світу вже автоматизовані. Будиночки регулювальниць нагадують замки, а відкритість жінок не може не зворушувати. Однак ми мало дізнаємось про саму професію, про долю цих жінок чи їхній погляд на свою роботу. Вони нагадують декорацію або частину пейзажу і, на жаль, лишаються мовчазними об’єктами мистецького проєкту.

Із фотокниги Михайла Палінчака “Анамнез” про період пандемії 2020-го року.

Українські фотографи та митці все частіше звертаються до аналізу навколишнього середовища. Цього року вийшло три книги, різні за змістом та формою, але схожі за відчуттями й меседжем: «Укрзалізниця» Julie Po, «Orthodox Chic» Олексія Бикова, Саші Курмаза та Олександра Бурлаки (видавництво «Основи») та «Anamnesis» Михайла Палінчака. Остання присвячена життю під час локдауну. Ці книги, часто сюрреалістичні (як «Укрзалізниця»), підкреслюють абсурдні деталі сучасності. Укрзалізниця — це не документальна зйомка, але весілля у вагоні-ресторані зовсім не дивує, бо воно може так само існувати, як і приватна церква на останніх поверхах хмарочоса, а пусті й темні пейзажі Палінчака, де він часом вихоплює політ поліетиленової рукавички, грають на контрасті.

Про місце співмешкання, але в більш поетичній формі, йдеться у спільному проєкті Павла Макова та Сергія Жадана. «Постійне місце проживання» (Ist Publishing) — це дві паралельні історії про відчуття міста в собі та себе в місті за останні понад 20 років. Приблизно стільки в Харкові одночасно живуть Маков і Жадан, адже для них це місто не рідне. Тексти й картини не ілюструють одне одного, а йдуть паралельно від сучасності до 1990-х. Видання особливе також тим, що в ньому немає обкладинки. Це ніби вирвана частина з книги, яка ще продовжується. На видання книжки гроші збирали на Спільнокошті, а необхідна сума назбиралась менше ніж за добу. Це одне з небагатьох видань, яке було присвячене сучасному українському мистецтву цього року.

“Кураторський посібник” під редкацією Олександри Погребняк, Дмитра Чепурного, Катерини Яковленко. Дизайн Катерина Лесів. “Ізоляція”, 2020

Якщо говорити про дослідження або бодай якісь спроби окреслити, що відбувається в сучасному мистецтві, варто згадати «Кураторський посібник», виданий фондом «Ізоляція». Упорядниками стали дослідниця сучасного мистецтва Катерина Яковленко та куратор(к)и Олександра Погребняк та Дмитро Чепурний. Видання містить пряму мову кураторів та художників, які мали досвід створення різних виставкових проєктів. Якщо вам здається, що це видання нагадує «Де кураторство» Катерини Носко та Валерії Лук’янець, то хіба за загальною темою й тим, що методом дослідження теж було інтерв’ювання. У «Кураторському посібнику» увага приділяється не персоналіям, а саме виставковим проєктам. Наприклад, інституційні, персональні виставки, галереї в квартирах художників, бієнале, виставки, присвячені темі пам’яті тощо. Це дає можливість простежити загальні тенденції у виставковій справі, часом повчитися на чужих помилках та віднайти нові ідеї.

Якщо ж говорити про переклади іншими мовами, без яких, очевидно, буде складно вписати українське мистецтво в міжнародний контекст — їх теж вийшло всього декілька. Перший – це вищезгаданий «Нарбут», другий — переклад англійською «Перманентної революції» Аліси Ложкіної (майже 100 років мистецтва в одній книзі в журналістському стилі), а також переклад польською мовою «Чому в українському мистецтві є великі художниці», упорядковану Катериною Яковленко. Останній збірник — минулорічне видання PinchukArtCentre, яке розглядає історію українських художниць від модернізму до сучасного мистецтва. Аналітичні тексти зі свіжим поглядом на творчість Марії Примаченко, Алли Горської, Оксани Чепелик, Аліни Клейтман та інших мисткинь, а також загальні тексти про жінок у різних мистецьких течіях та періодах. Тексти не фокусуються лише на феміністичному у мистецтві, натомість розглядають зовнішні та історичні впливи на практику художниць. 

Книга-каталог “Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо!”, МА, 2020

Мистецький Арсенал продовжує створювати великі персональні виставки художників 90-х, а паралельно видавати каталоги, які по дизайну та наповненню нагадують мистецькі альбоми. Ці видання також дають можливість досліджувати та розглядати історію українського сучасного мистецтва, і цей рік, наприклад, став роком Андрія Сагайдаковського – виставка й однойменний каталог «Декорації. Ласкаво просимо!» (до речі, поки що єдиного живого художника з персональною виставкою в Арсеналі) стали помітною подією в професійному середовищі.

Загалом період мистецьких 90-х починає добре проявлятися у виданнях (згадаймо каталоги Голосія, Гнилицького, Проценка, збірник про Паркомуну від PinchukArtCentre). Але культура регіонів все ще залишається мало дослідженою. Цьогоріч вийшов самвидав полтавської галереї «Jump» про мистецький андеграунд Полтави «ДуСт» —  маленька книга, яка через інтерв’ю, архіви та спогади намагається відновити вже майже втрачену історію. Ще одне з небагатьох видань про сучасне мистецтво у регіонах (що робить його вдвічі важливішим) – каталог про відео-арт 1993-2020 Івано-Франківська (упорядник художник та куратор Анатолій Звіжинський). Каталог містить імена, сюжети, теми, описи відео франківського відео-арту й виявляється тим медіумом, що стає фізичним доказом унікального культурного явища.  

Тож поки ми продовжуємо заповнювати відсутні пазли в українському мистецтві минулого століття (що теж надзвичайно важливо), варто тримати в пам’яті, що сучасну історію незабаром доведеться відновлювати в цифрових архівах або на зниклих сайтах онлайн-медіа, тому паперові видання про найцікавіші й актуальні явища – ще один крок до цілісного буття культури вже сьогодні.