На слух і дотик: як в Одеському художньому музеї впроваджують інклюзивність

Інклюзивність — широке поняття, яке включає цифрову, освітню, фізичну, інформаційну та громадянську безбар’єрність. Якщо простіше, це коли потреби кожного враховані, а отримати якусь послугу або доступ до чогось людина може без сторонньої допомоги. Культурні інституції, як от музеї й театри, стають тими, хто розпочинає діалог про включеність до суспільства різних груп людей через впровадження інклюзивних практик. Так, у музеях з’являються таблички зі шрифтом Брайля, аудіогіди, відеоекскурсії жестовою мовою, тифлографічні зображення й тактильні копії творів мистецтва. В Одеському художньому музеї вважають доступність синонімом сучасності, а тому це те, над чим варто працювати щодня.   

У рейтингу комфортності українських міст, який щороку складає видання «Фокус», Одеса перебуває на 20 місці. За даними Міністерства розвитку громад і територій упровадження інклюзивного навчання та створення інклюзивно-ресурсних центрів є одними з ключових планів, які хочуть втілити в місті до 2027 року. Але поки що Одеса лишається малодоступним містом, його інфраструктура погано пристосована до потреб людей з інвалідністю, а про інклюзивність піклуються хіба деякі великі бізнеси, у яких рівність є складовою корпоративної культури. Нерідко доступність потребує часу, а ще — чимало грошей.

Одеський художній музей почав упроваджувати інклюзивні практики два роки тому, а нещодавно там представили проєкт «Доступний музей на слух і дотик», який створили за підтримки Українського культурного фонду. Юлія Бердіярова, наукова співробітниця музею, розповідає: «У мене в голові був дисонанс: ми позиціонуємо себе як сучасний музей класичного мистецтва, але водночас є щось, що не дозволяє нам бути по-справжньому сучасними — це питання доступності. Тож два роки тому ми взяли курс на інклюзивність».

Нині в Одеському музеї є експрес-екскурсії для людей з особливостями ментального розвитку, під час яких екскурсоводи розповідають інформацію в спрощеному форматі. Також є кілька програм для дітей різного віку:

• kids camp — літній освітньо-мистецький табір, особливо популярний до карантину;
• художні виставки, коли діти можуть спробувати себе в ролі музейних співробітників: вони створюють інсталяції, пишуть до них експлікації і продумують концепцію виставки, для якої в них є окремий зал.

Проєкт «Доступний музей на слух і дотик» почали реалізовувати з середини цього літа. Його головна мета — створити простір, доступний для самостійного відвідування. Так, протягом трьох місяців було виготовлено тактильні 3D-копії п’яти скульптур і тифлографічні зображення чотирьох картин. Усі вони різних розмірів, розташовані поруч із оригіналами і є частиною постійної експозиції. Також для незрячих та слабозорих людей створили інформаційні таблички шрифтом Брайля та аудіогід із тифлокоментарями, який опубліковано на SoundCloud.

Юлія Бердіярова розповідає, що без аудіогіду тифлографічні зображення й тактильні копії можуть бути незрозумілими для відвідувачів, а тому ці елементи працюють лише разом: «Без екскурсійного супроводу ці об’єкти не зчитуються. Наприклад, у нас є тифлографічне зображення картини Архипа Куїнджі «Хмарка» й аудіогід, який його описує. Усе це тестувала Світлана Стрельцова, яка займається питаннями доступності міста й сама є незрячою людиною. Вона сказала, що без аудіогіду ця тифлографіка взагалі нецікава, бо складно уявити, що на ній відбувається. Але коли прослуховуєш запис і чуєш, що там говорять про примхливу форму, а потім намацуєш її, то краще розумієш, що ж малося на увазі». Юлія додає, що завдяки тифлографічним зображенням вона й сама вперше звернула увагу на деталі, що їх незрячі люди помічають значно краще, бо мають більше тактильного досвіду.

«Коли Світлана знайомилася з тактильними копіями скульптур, вона попросила не розповідати їй, що там зображено, аби вона здогадалася про це сама. Вона підійшла до копії «Шурки» Бориса Едвардса й сказала: «А це портрет дитини». Я запитала, як вона про це дізналася, на що Світлана відповіла: «А в нього обличчя дуже схоже на обличчя моєї дитини. Тут ямочки на щічках. Такі бувають лише у дітей». Я пізніше повернулася до цієї скульптури й звернула увагу, що там справді є маленькі ямочки, які я не помічала до цього, — розповідає Юлія Бердіярова. — Зазвичай у нас спрацьовує візуальна пам’ять, і ми не звертаємо увагу на деталі. Але якщо прибрати візуальне споглядання, то лишаються дрібні речі, які задають всю інтонацію твору».

Як альтернативу аудіогідові в музеї створили також відеолекції жестовою мовою до восьми робіт із експозиції. До процесу долучилися спеціалісти зі «Школи SURDO», які допомагали з перекладом, а гідом став Роман Харчук, який сам є нечуючою людиною. «Від Романа ми дізналися, що не всі терміни, які є в письмовій українській мові, існують у жестовій мові. Наприклад, коли я запитала, як буде «музей» жестовою мовою, Роман сказав, що його можна показати лише дактилем, бо самого жесту, який би коротко позначав це слово, не існує. Є тільки жест, який означає слово «виставка». Ми ж зі свого боку розуміли, що це різні речі. Тому зараз ми перебуваємо в процесі нового осмислення жестової мови», — каже Юлія Бердіярова.

Нині в музеї пропонують два варіанти екскурсій для нечуючих людей: групі відвідувачів дають планшети з відеогідами й путівники простором, окремим відвідувачам пропонують путівник, у якому вказано, до яких творів мистецтва є відео з сурдоперекладом. Біля самих робіт є QR-код, який веде на відео на YouTube. У майбутньому в музеї планують створювати живі екскурсії жестовою мовою для груп нечуючих людей. Юлія Бердіярова переконана, що завдяки цьому можна розпочати діалог про мистецтво з ширшою аудиторією: «Раніше я отримувала відгук від групи нечуючих дітей, які приходили до нас на екскурсію. Вони сказали, що просто читати описи до картин їм не цікаво, якщо вони не знають, яка історія за ними стоїть. Тож у майбутньому мені хотілося б створити проєкт для нечуючих та слабочуючих підлітків з інтернатів, де вони могли би попрацювати в музеї й побачити усе зсередини».  

У межах проєкту «Доступний музей на слух і дотик» для працівників також провели чотириденний тренінг, під час якого вони разом із лекторкою моделювали різні ситуації й вчилися коректної комунікації. Юлія Бердіярова розповідає, що загалом цей тренінг був про те, щоб не ставитися з жалістю до людей із різними потребами, бо насправді це може принижувати, а також про те, що інклюзія — не про особливе ставлення до якихось груп, а про рівність усіх. У межах тренінгу відбулися й уроки жестової мови, де працівники музею вивчали базові жести, на кшталт «вітаємо», «дозвольте допомогти». У майбутньому записи цих уроків стануть частиною методичних рекомендацій, до яких зможуть звертатися нові співробітники.

В контексті інклюзивного простору в музеї є мобільні пандуси, які можна використовувати залежно від потреб, а також пеленальні столики в чоловічій та жіночій вбиральнях. Втім, Юлія Бердіярова розповідає, що над фізичною доступністю музею треба ще довго працювати. Сама будівля є пам’яткою архітектури XIX століття, а тому її складніше реставрувати й осучаснити, не порушуючи архітектурного ансамблю: «Наприклад, у нас є така проблема: з одного боку, красиві старі сходи всередині вже стали візитівкою музею, а з другого — вони дуже не інклюзивні. У нас навіть є спеціальні правила, як потрібно ними підніматися». Нещодавно Одеський художній музей потрапив до списку «Великої Реставрації». Планується, що в ньому облаштують інклюзивні санвузли та встановлять ліфт, а всього на оновлення фасаду й приміщень виділять 155 мільйонів гривень.

Юлія Бердіярова підсумовує: «Музеї вчаться бути інклюзивними. Наприклад, я знаю, що Чигирин зробив путівник і плани своїх будівель шрифтом Брайля, у Харківському художньому музеї проводять екскурсії для незрячих людей, а в Національному музеї історії України є тактильні копії експонатів з експлікаціями шрифтом Брайля. Якось я познайомилася з працівниками Пархомівського музею. Ми про щось говорили і тут вони кажуть, що вже зробили кілька аудіогідів. Я запитую: «Так а чому ж ви не розповідаєте про це?» Відповідають: «Ну, ми не думали, що варто». Про це не говорять, бо є комплекс меншовартості, бо багато музеїв просто не вміють розповідати про те, які вони класні, а вони таки класні. Хтось робить аудіогіди, хтось — тактильні копії, хтось — путівники. Маленькими кроками, але ми таки рухаємося до інклюзивності».