Наважитися на повернення: Шостий район Кейптауна і зцілення після травми

Пам’ять про Шостий район не менш знакова для Кейптауна,

ніж Столова гора.

Віаам Вільямс

«Шостий район постає з пилу»

Якщо Столова гора є туристичною візитівкою Кейптауна, то Шостий район –  перепустка до його душі. Не дивно, що туристам неодмінно радять побувати у цій частині міста, де колись вирувало життя, хоча нині вона схожа на пустир.

У 1968 році режим апартеїду зачистив територію району, виселивши населення та знищивши практично всю забудову.

На щастя, ідентичність і колорит цього місця переросли власну географію: Шостий район став частиною родинної пам’яті його колишніх мешканців та їхніх нащадків, які розсіялися просторами Південної Африки. У родинних історіях південноафриканців збереглися оповіді про кращі часи Шостого району Кейптауна. Іноді запитуєш нового знайомого: часом не маєш серед старшого покоління когось звідти? І остерігаєшся ствердної відповіді, бо вона про біль.

Замість вступу

Потреба написати про Шостий район Кейптауна з’явилася в мене досить давно, але для цієї розповіді довгий час бракувало того внутрішнього струму, завдяки якому отримуєш достатню дозу сміливості. Це відчуття нагадало, як колись у Бакоті, зайшовши у воду, блакиттю якої багато хто захоплюється, я не змогла попливти.

Вода здавалася неможливо колючою, ніби пронизаною безліччю уламків загиблих дерев і будинків. Вона забирала сміливість і сили, як одного дня відібрала домівки у тих, хто через неї став переселенцем. Відтоді на світлинах тієї живописної місцевості було надто складно побачити красу: цьому заважали привиди колись знищеного людського житла на дні великої води, серед її вічного спокою між меланхолійних пагорбів. Мені невідомо, щоб серед колишніх мешканців Бакоти чи інших затоплених сіл був хтось із моїх родичів. Резонувала, напевне, одна з колективних травм українців, пов’язаних із переселеннями: депортації, будівництва водосховищ, Чорнобиль, нинішня війна на Сході країни.

Трагедії вимушених переселенців, іншими словами – вигнанців, з українського села Бакота і з Шостого району Кейптауна практично збіглися в часі. У 1981-му Бакоту залишили її останні мешканці, село було затоплено під час будівництва Новодністровської ГЕС. Роком пізніше, у Шостому районі практично не залишилося ні його мешканців, ні їхнього житла – територію було зачищено відповідно до дизайну апартеїду.

В усьому іншому ці дві географічно віддалені історії є різними, кожна з власною глибиною, гострими кутами і гранями, по-іншому відшліфовані часом і обставинами. Головною “обставиною” Шостого району була політика апартеїду, що встановила режим сегрегації населення, нехтуючи правами людини, вчинивши безліч злочинів проти своєї країни, залишивши глибокий травматичний слід на її суспільстві.

Розповідь про Шостий район означає у першу чергу розмову про роботу з подолання колективних травм, яка ведеться у ПАР – і саме це спонукає говорити про нього із українською аудиторією.

Переселені: знищення Шостого району 1974-1975 й переміщення 6 000 родин. Фото: Stan Winer

«Місто у місті»

Шостий район або Шостий муніципальний округ Кейптауна, — та його частина, що є одночасно околицею і середмістям, зважаючи на розташування міста уздовж берега і навколо гори. Сумніви лишаються щодо єдиного: говорити про нього у минулому чи у теперішньому часі, «є» чи «був»?

В інтернеті ви легко знайдете інформацію про соціальний, етнічний, релігійний і расовий склад населення Шостого району в середині ХХ століття, і про те, що основною його характеристикою згідно будь-яких джерел є космополітичність. За сто років, від 1867-го, коли район було офіційно створено, до 1968-го, коли його населення почали примусово вивозити, тут склалася атмосфера приязні і свободи, відкриваючи перспективи без винятку перед кожним, незалежно від походження і статків. Незважаючи на закони апартеїду, що змінювали суспільство країни з середини ХХ століття і все жорсткіше відособлювали її європейське населення від решти, Шостий район продовжував жити власним життям.

В його історії надзвичайно важливу роль завжди відігравала спільнота. Напередодні виселення вона складалася з 55 тисяч кольорових, темношкірих і білих, мусульман, іудеїв і християн, малайців, коса і африканерів, більш або менш заможних, але толерантно налаштованих одне до одного людей, діти яких разом гралися на вулицях, а старше покоління обговорювало останні новини. Все говорило на користь того, що цього простору не торкнулася сеґрегація і що його ділили кілька поколінь мешканців різного походження.

Тут звучала місцева говірка, створена поєднанням англійської і африкаанс, якою мешканці Шостого району продовжують пишатися донині. Безумовно, що ця громада розвивалась навколо протистояння політичному режиму: культура поєднувала те, що уряд прагнув розділити. Для апартеїду, який «дбав» про досягнення «расової чистоти», не менше важило і мовне пуританство, пов’язане із запровадженням африкаанс як офіційної мови, проникнення її у основні сфери життя, тому держава перешкоджала взаємним впливам місцевих мов. Певна річ, просторіччя Шостого району було мовою спротиву, оскільки африкаанс сприймалася місцевою спільнотою як мова, що насаджувалася згори, альтернативою якій була більш ліберальна англійська, зважаючи і на те, що нею говорив світ. Місцеві згадують, як у сім’ях на англійську переходили навіть ті, хто колись вдома говорили африкаанс, їй віддавали перевагу у неформальному спілкуванні.

У своїх інтерв’ю музикант Абдула Ібрагім, вимушений залишити ПАР через переслідування режимом, називає Шостий район «містом у місті», яке на межі 50-х та 60-х років минулого століття, коли режим жорсткішав у обмеженнях щодо населення і його свобод, залишалося місцем, де люди могли вільно переміщатися, спілкуватися, поєднуватися. Це привертало сюди людей свободи: музикантів, письменників, опозиційних політиків.

Для уряду апартеїду така життєвість космополітичної спільноти створювала чимало проблем, тож район було визнано «депресивним», таким, що не підлягає розвитку, а лише зачистці. Серед об’єктивних причин знищення спільноти Шостого району уряд називав присутність місцевого кримінального елементу, азартних ігор, проституції, пияцтва, ототожнюючи цю адміністративну одиницю з «нетрями», посилаючись на необхідність усунення «міжрасової взаємодії», яку вважали джерелом конфліктів у країні.

Очевидно, що Шостий район багато в чому в украй незручним для влади, тож у 1966 році, згідно «Актів про групові території», його було оголошено винятково «білим», а за два роки мешканців району, населення якого на той час складало десяту частину міста Кейптаун, почали вивозити до віддалених тауншипів. За різними підрахунками, від 60 до 80 тисяч життів було зруйновано. Шостий район є однією з найбільш трагічних сторінок апартеїду і випадком найвищої концентрації насильного переселення у політиці сегрегації.

Зараз більша частина цієї спустошеної землі лякає скелетами колишніх вулиць, притягуючи бездомних насипами щебню, серед якого вони будують собі халупи. Як пише одне з видань, нині цей простір поєднує у собі «меморіал, кладовище та парк», і цілком може вважатися пам’ятником злочинам апартеїду.  

Хоча постраждала територія практично не забудовується, у 70-х апартеїд розпочав зводити тут казарми для поліції та армії і коледж, який з часом став університетом. Коли режим упав, новий уряд на чолі з Манделою оголосив про початок реституційної політики аби повернути сюди колишніх мешканців. Зі 150 гектарів, які раніше займав Шостий район, доступними для реституції виявилися лише 40. Однак це все одно не внесло суттєвих змін у місцеве життя: колишні мешканці або їхні нащадки повертаються дуже повільно, стикаючись при цьому з безліччю проблем, серед яких висока вартість житла і низький рівень безпеки.

«За що нас покарано?»

Віаам Вільямс стала однією із тих, хто наважилися повернутися на землю предків. Сценаристка, кінорежисерка та поетка, власниця незалежної компанії Tribal Alchemy Productions, у 2013 році вона разом зі своїм чоловіком-кінематографістом Нафією Кокс розпочала роботу над документальним фільмом «Шостий район постає з пилу», яка тривала близько шести років.

Цього року стрічка бере участь у міжнародних фестивалях, вже здобувши нагороди на Florence Film Award у категорії Best Original Story та Скандинавському міжнародному кінофестивалі. У травні фільм стане доступним для перегляду в Австралії, Індії та Новій Зеландії. Хотілося б познайомити його і з українською аудиторією.

Створення фільму підтримав один із національних фондів, а після виходу його визнано найкращим південноафриканським документальним фільмом на Міжнародному кіно-ярмарку і фестивалі у Кейптауні.

Як режисерка своєю найсильнішою стороною Віаам Вільямс вважає вміння оповідачки, але оскільки свій фільм вона називає мандрівкою, то, напевне, виступає ще й у ролі гіда, який веде глядача простором і часом Шостого району. За словами режисерки, її стрічка не що інше як «історія про шрами», переглядаючи яку розумієш, як їх намагаються гоїти у суспільстві, що свого часу зазнало принижень від політиків і держави. Власне у таких історіях, як ця, переказана фільмом Віаам, добре відчуваєш різницю між державою і країною.

З одного боку, це – родинна сага, тісно пов’язана з обжитим місцем, ретельне розглядання старих світлин та розмови зі старшим поколінням родичів, їхніми сусідами чи знайомими. Водночас ця сага має багато спільного з історіями переселенців із будь-якої іншої країни: у ній відчутна та межа пережитого, що розділяє досвід, яким старше покоління готове поділитися з молодшим, від досвіду, який важко із кимось розділити. Фільм виріс саме на цій межі, присутній мало не в кожному кадрі.

 Оповідачка проводить нас шляхом від найдорожчих спогадів до болю. Першою, кого вона розпитує про Шостий район, стає її мама. Розповідь цієї жінки – про щасливе дитинство, оточене відчуттям безпеки завдяки родині, громаді й місцевій культурі. Мати ретельно перелічує вуличні забави своїх однолітків, занурюючи слухачів у світ, що не знав утисків, говорить про свободу, етнічне розмаїття, емоції радості, даючи зрозуміти, що історія цієї родини, п’ять поколінь якої володіли землею, нерухомістю, бізнесом, — одна із багатьох, не унікальна.

 Завдяки оповідям інших родичів і сусідів глядач починає розуміти цей простір і його людей зсередини. Вулиці як місце для дитячих забав, Національний хор малайців, що складався з представників різних етносів, сусіди, які не мали приводів для сварок, – усе це говорить про гармонію мультикультурної спільноти. Деталі, які її на початку фільму, раптом ніби згасають, коли мова заходить про наступну, драматичну, смугу життя району.

Між розповідями про гармонію, творчість, безпеку і кадрами з екскаватором, який усе це руйнує – секунди. Ось опис вже іншого Шостого району: вантажівки, знесені стіни, дитячий плач, страх перед подорожжю до невідомого місця. Це і є та частина життя «за межею», про яку не прийнято розповідати вдома, – страждання, по якому залишилися висвітлені фільмом шрами.

Потоптана справедливість колись такої життєрадісної спільноти відображена у запитаннях, на які досі не знайшлося відповіді: за що нас покарано? Що ми вчинили неправильно? А також багато інших: за що мене виселяють з власного будинку? За що переселяють далеко від місця, де пройшло життя кількох поколінь моїх предків? За що руйнують мій щойно відремонтований дім? за що нас розділяють, розлучаючи, можливо, назавжди?

Багато з мешканців Шостого району, що почувалися спільнотою упродовж поколінь, більше так і не зустрілися.

Гостроту оповіді героїні можна порівняти з лезом кравецьких ножиць її діда, власника майстерні у Шостому районі. Лезом, що безжально у своїй правдивості розділяє життя на «до» і «після». Водночас фільм «Шостий район: зводячись із пилу» може бути і голкою того ж майстра, що зшиває досвіди  щастя й болю.

Віаам Вільямс, режисерка фільму “Шостий район постає з пилу”

«Це не те місце, де я хотіла б виховувати дітей»

Стрічка ставить безліч питань. І якщо на її початку Віаам Вільямс виступає у ролі інтерв’юерки, яка опитує свідків розквіту і занепаду Шостого району, то у другій частині фільму вона здебільшого ставить питання до себе самої, найгостріше з яких – чи залишатися тут, у місці, із яким вона відчуває сильний родинний зв’язок?

Зовсім не дивно, що це питання хвилює зараз, коли у вимушених переселенців та їх дітей нарешті з’явилася можливість повернутися і пустити коріння. До початку роботи над фільмом, 6 років тому, Віаам зі своєю родиною переїхала, за її словами, «на землю втрати і болю», отримавши житло в результаті політики реституції. Однак травма делегувалася їй у спадок, залишивши глибокий рубець навіть через покоління.

Перед розмовою про повернення з’являється метафоричний колаж, передаючи біль знесення оселі, яка ще дихає: на мотузках сохне випрана білизна, у вікнах упізнається буденне життя, від якого за мить залишаються пил і руїни. Глядач розуміє поріг страждання, який потрібно подолати тим, хто наважився сюди повернутися після всього, погодився жити поряд із власним травматичним минулим. Ось вона, сміливість колишніх мешканців, коли вони стоять на місці зруйнованих стін, згадують розташування будинків, яких давно немає, і голоси їхніх сусідів, пам’ятають, якими колись були їхні вулиці, – із цим багажем потрібно іти далі. І вони ідуть.

Важливим шаром оповіді є сучасне району, його оновлений дизайн та реституційний процес. Нова ідентичність цієї території формується завдяки культурі: театру, кав’ярням, відновленій та «оживленій» вулиці Новий Ганновер, щорічному карнавалу і фестивалям, створенню туристичної зони. Культурі, яка виростає поряд із пам’яттю, поєднуючи минуле і майбутнє.

Але сучасність Шостого району – це ще і його безпритульність та беззахисність. Тому Віаам спілкується з місцевими фріками, які не згодні проміняти життя у шахті чи під мостом на дім, адже для когось вулиця може бути найкращим домом.

Режисерка намагається зрозуміти, хто сьогодні володіє цією землею, зважаючи на «політичну шахівницю» останніх 30 років, але забудова району і право власності на землю залишають питання без відповіді. Нічліжки у підземних тунелях поряд із заможними кварталами – так живе Шостий район сьогодні, у час, коли сім’ї з середнім прибутком не можуть собі дозволити власне житло у центрі Кейптауна через зростання його вартості. Віаам міркує і сумнівається – чи варто взагалі повертатися на цю землю, що коштує недешево, а рівень злочинності не дозволяє почувати себе безпечно. Остаточне рішення залишити це місце визріває, коли її родина переживає напад злодіїв, – на нього впливають відчуття жертви і бажання захистити дітей. Однак Віаам довелося відкладати новий переїзд поки фільм не буде завершено, аби її розповідь ішла зсередини цієї історії, як рецепція втрати, що перейшла до неї у спадок від старшого покоління.

Зрештою, стрічка гранично відверта із нами: духу спільності, який тут завжди був присутній, сьогодні недостатньо для подолання теперішніх складнощів. «Це не те місце, де я хотіла б виховувати дітей», – підсумовує авторка. І глядач ловить цей дуже чіткий контраст між свободою і безпекою минулого Шостого району та численними ризиками сьогоднішнього.

«Зруйновано все, що я хотіла намалювати»

Шостий район був місцем, де за кращих часів творили яскраві митці, а його випробування стали частиною світової культури. Серед тих, кому режисерка Віаам Вільямс ставить питання щодо пережитого – художниця Сандра Макгрегор, яка 18 років писала місцеву автентику: портрети мешканців району та їхнє оточення. Її особливий зв’язок з районом склався, коли, здобувши професійну освіту в європейських художніх академіях, вона повернулася додому і втратила фінансову підтримку родини. З 1962 року, відколи художниця вперше прийшла сюди малювати, вона мала усі переваги інсайдерки, у першу чергу завдяки численним друзям, які у неї тут були як серед мусульман, так і серед гангстерів, що дозволило створити багато унікальних робіт. Сандра стала свідком «часу плачу для кожного», коли було зруйновано все, що вона хотіла намалювати, але нітрохи не шкодує, що до останнього залишалася в цьому місці.

Вважається, що до літератури район потрапив завдяки роману південноафриканського письменника Алекса ла Гуми «Прогулянка вночі» (A Walk in the Night), виданому у 1962-му. Виселення мешканців та знищення житла стали сюжетом роману Ричарда Райва «Букинґемський палац, Шостий район» (Buckingham Palace, District Six, 1986), який фактично є хронікою життя громади напередодні і під час виселення, увійшовши до місцевої шкільної програми. На особливу увагу заслуговують п’ять зворушливих оповідань «Шостий район Рози» Розени Маарт  (Rosa‘s District 6), розповідь у яких ведеться голосом дитини, яка бачить, але не розуміє зміни в людях і їхніх життях через політику сеґрегації та виселення.

Варто згадати, що досить відомий науково-фантастичний фільм «Дев’ятий округ» Ніла Бломкампа, створений у 2009 році, дія у якому відбувається у Йоганнесбурзі, насправді натхненний трагічними подіями Шостого району Кейптауна.

Говорячи про біль у пам’яті цього місця, не можна не згадати Музей Шостого району, розташований у приміщенні колишньої методистської церкви у самому його серці. Ця інституція не лише наративізує історію. У першу чергу музей працює з пам’яттю, допомагаючи зціленню після травми, гуртуючи громаду навколо завданого болю. Частиною його роботи є Центр повернення додому, створений для родин, які повертаються, який виконує й освітню функцію.

Рецепція трагедії Шостого району в культурі Південної Африки є прикладом того, наскільки багатосторонньо відреагованою може бути колективна травма, коли суспільство має бачення власного майбутнього, яке неможливе поза зціленням. Хоча глибина завданого болю в історії спільноти Шостого району не змогла бути подоланою за одне покоління і делегувалася наступному. Так, фестиваль «кольорового» населення ПАР Kaapse Klopse, починаючи з ХІХ століття, щороку 21 січня знову і знову проговорює травми колоніального минулого, пародіюючи міжрасові суперечки, але позбутися шрамів, які лишилися у пам’яті, досі не вдалося.