Олександр Мимрук: “Виживають паперові журнали, які можна назвати проявом дизайнерського й поліграфічного мистецтва”

Нещодавно завершився другий етап проєкту «Екземпляри ХХ» ー низки досліджень журналів про літературу і мистецтво ХХ та початку ХХІ століття. На сайті «Читомо» доступні 26 розвідок про часописи, які репрезентували й визначали культуру XX століття в Україні, і більшість із яких, на жаль, не отримали свого продовження у ХХІ-му.

Korydor поспілкувався з одним із кураторів проєкту Олександром Мимруком про те, куди зникають мистецькі журнали, у яких форматах відбуваються сучасні літературні дискусії та навіщо сучасній аудиторії досвід читання журналів XX століття.

Вікторія Фещук: Коли ми питаємо «куди зникають журнали?», то маємо на увазі й контент, і читачів. Почнемо з контенту. Чи стає зі зникненням журналів більше непроговорених тем? Чи дискусії відбуваються в інших форматах (під час публічних виступів, ефірів, лекцій)?

Олександр Мимрук: Думаю, що теми проговорюються так само як і раніше, але дійсно, це робиться в інших формах. Виникли нові медіа, які мають набагато ширші можливості, ніж друкована преса. Дискусії зараз ведуться у різних форматах — це й аудіо, і відео, і текст.

Разом із тим, відчувається децентралізація процесів. Я не можу визначитися, чи це позитивне, чи негативне явище. З одного боку, класно, коли кожен може висловитися в соціальних мережах, а технічні засоби дозволяють будь-кому і відео записувати, і аудіо. Усі ми можемо формувати якусь суспільну думку чи принаймні поділитися враженнями. А з другого боку, це деконструює інститут експертності.

Мені здається, що друковані журнали минулого гуртували довкола себе певних авторів, експертне коло, ці дискусії навколо тем були краще структуровані. До них «допускалася» менша кількість людей, але якість дискусій була кращою. Учасники дискусії розуміли відповідальність, і що наступної можливості висловитися не буде дуже довго, і слова треба добирати відповідально. В цьому плані, на мою думку, усе дуже змінилося. Епоха кластеризованої інформації, розбиття її на маленькі шматочки для швидкого споживання ー усе це дається взнаки. Часом від перенасичення саму дискусію важко побачити. Вона просто «буксує» у потоках усього на світі.

В. Ф.: Але децентралізація була і в XX столітті. Окремі журнали, як-от «Нові поезії», були для нішевих спільнот. І лише нині історики літератури виявляють його як знакове явище й стверджують, що це один із ключових журналів, у якому відбувалися дискусії.

О. М.: Так, тому що журнал «Нові поезії» був певною інституцією, хоча і нішевою. Він був платформою для певного покоління, кола людей, які мали свої специфічні уподобання, транслювали їх у світ. А зараз, коли, наприклад, друкується якась нова поезія на фейсбук-сторінці, яка збирає багато лайків, переглядів, через динаміку нових медіа все це дуже швидко губиться, не складається в якийсь більший наратив.

Що таке «Нові поезії» сьогодні? Це частина культурологічного та історичного наративу Нью-Йоркської групи та молодих поетів шістдесятих років, які жили за межами України. Зараз, коли ми маємо пласт цих журналів, можемо бачити процес, тримати інформацію про всіх авторів в одному місці, узагальнювати та розуміти, на що вони орієнтувалися.

Нині ж усе настільки розпорошене, що часом велику кількість якісної поезії ти можеш не зауважити. У нас є дуже багато розрізнених голосів, у  кожного з них тепер є своя окрема платформа. Це створює певні проблеми, тому що ти не можеш це осмислити.

В. Ф.: Нині з’являються спроби узагальнень: той же часопис-зін «Листок» видавництва «Лоція» та спільноти «Kyiv poetry week», у якому були спроби збирати певну спільноту поетів та друкувати їх, схожі речі робить «Litcentr». Чи не здається Вам, що це працює?

О. М.: Зіни так само ретроспективні, як і форма друкованого журналу. І мені здається, що далі локального рівня це нікуди не виходить. Як на мене, це пояснюється інформаційним перенасиченням ー ніхто не буде цього відстежувати. Процеси дуже атомізовані, і якщо хтось довкола чогось і гуртується, то все-таки в них теж немає великої змоги привернути до себе увагу.

В часи державних журналів, коли були друковані органи при різних спілках,  дуже часто це були чи не єдині способи виходу до своєї авдиторії. У тебе могла бути якась умовна контркультура у формі самвидаву, і коли ти в цих друкованих журналах з’являвся, то теж потрапляв у певний контекст. Загалом вибір був невеликий, але кожен із цих, так би мовити, «виборів» заповнював дуже великий простір самого процесу. Зараз, на щастя або на жаль, це так не працює. В цьому шляху виходу літератури до мас був також і тоталітарний аспект. У тебе було мало варіантів, і постійно треба було якщо не підлаштовуватися, то йти на певний ризик. Сьогодні ризиків значно менше, а літератури значно більше.

В. Ф.: Якщо літератури стало більше, а уваги від авдиторії менше, то чи можемо сказати, що до зникнення журналів причетні читачі? Що сталося з авдиторією, яка колись любила читати класичні великі видання? Як вона зараз задовольняє свої інтелектуальні потреби?

О. М.: У читачів є бажання сприймати великі наративи, вони краще запам’ятовуються й більш придатні для масштабного осмислення та рефлексії. Але те, що зараз людям не так цікаво  взаємодіяти з великим друкованими журналами, відбувається через звичку.

Ми звикли сьогодні споживати контент у певний спосіб, і друковані журнали просто не вписуються в цю традицію споживання. Найперша причина цього ー інформаційне перенасичення. Усе змінюється щохвилинно, тренди народжуються та вмирають за тиждень-два. Наш мозок намагається адаптуватися, зменшити порції інформації, бо розуміє, що більшими шматками ми все не охопимо. Але зрештою, нам все одно не вдається нічого охопити. А потім ми не можемо нічого з цього застосувати в реальному житті.

В. Ф.:  З приводу інформаційного шуму є цікавий парадокс. Із розвитком інтернету та електронної книжки всі пророчили, що друкована книжка занепаде. Але цього не сталося. Навпаки, з’являються нові видавництва і книжкові фестивалі, росте потреба повернення до ефективного часу офлайн. Така ж ситуація із зінами. На початку 2000-их їх майже не було, а тепер з’являються десятки нових. То чому ж ця тенденція не стосується журналів? За логікою розвитку, журналів теж мало би стати більше, тому що загалом аудиторія втомилася від читання з екрана.

О. М.: Паперові книжки у XXI столітті важливі не як носій інформації, а як певний мистецький предмет. Звісно, досі є дешеві книжки з поганим дизайном, які радше про масове дешеве тиражування. Але загалом очевидно, що друковані книжки будуть скорочуватися до того моменту, поки не залишиться невелика кількість якісних друкованих видань, які цінуватимуться як мистецькі об’єкти.

Тут із зінами та сама історія. Вони цінуються передусім як поліграфічний об’єкт, поле для експерименту, де можна застосувати цікавий дизайн; зібрати під однією обкладинкою тексти, які ніколи не зустрінуться в іншому місці. Читання зінів ー це досвід взаємодії з мистецьким об’єктом.

А журнали ー то інше. Попри наявність дизайну й усього іншого, це все-таки носій інформації. Сучасні журнали намагаються виконувати цю функцію і програють онлайн-медіа. Бо інтернет працює в режимі нон-стоп, і медіа там завжди будуть ефективнішими за будь-які друковані та сильнішими за ностальгію й тактильність. Зіни ー це постжурнальна форма, вони використовують лише журнальний формат старої періодики, але мотивація в них інша.

Тому паперові журнали занепадають, і виживають лише ті, які можна назвати певним проявом мистецтва – дизайнерського, поліграфічного, текстового.

Зокрема, усі журнали типу «Куншта», які роблять великий акцент на дизайні.

В. Ф.: А як щодо функції антології як однієї з можливостей для журналів вижити? Можливо, мали б шанси на майбутнє журнали штибу «Контексту» або «Парадигми», які існували б як тематична антологія? За схожим принципом працює журнал «ШО».

О. М.: Думаю, що це спрацювало би, якби журнали, як і раніше, були б інституційними. Раніше вони могли собі дозволяти робити великі узагальнення, підсумовувати якісь періоди й так далі. Коли, наприклад, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» випустило антологію молодої поезії, укладачі опиралися на авторитет видавництва, якому довіряють. Антологія отримала великий розголос у медіа, вони стали темою дискусій.

Друкованим медіа теж потрібен оцей певний рівень експертності та авторитетності, щоб їх сприймали як культурну інституцію. При цьому я кажу саме про неформальні «точки сили» в цьому процесі. Їх так само мають сприймати, щоб усі говорили про паперовий журнал і хотіли його придбати.

В. Ф.: А як зараз читачі сприймають старі паперові журнали? Який досвід дає сучасній авдиторії прочитання журналів, які досліджувалися в межах проєкту  «Екземпляри XX», з огляду на те, що її потреби так змінилися?

О. М.: Проєкт «Екземпляри XX», спрямований на популяризацію журналів і збереження знань про українську культуру попереднього століття, намагається «поріднити» новий спосіб споживання та інформацію, що залишилася у доцифровій епосі.

Звичайно, можна сказати, що у нас на сайті такі великі лонгріди про ці журнали, що це не дуже якось корелює з уявленням про «кліпове мислення», короткі порції інформації й таке інше. Але насправді саме цей принцип репрезентації друкованих журналів наближає їх до сучасних форм споживання інформації.

Наприклад, тексти про всі ці журнали зібрані у нас на одному сайті. Оцифровані примірники можна читати у вільному доступі в інтернеті, і річ у тому, що вони нікуди не подінуться. Можна споживати цю інформацію за принципом «від малих порцій до великих», тому що, з одного боку, журнал — це щось цілісне, а з другого ー це все одно набір різних текстів. Ніхто не вимагає комплексно  читати їх як книжку і намагатися це осмислити. Це теж певний інформаційний потік. Просто він був структурований іншим чином у попередньому столітті та мав інший темп.

В. Ф.: Але ж книжка про «Екземпляри XX» теж вийде?

О. М.: Так, вийде. Там є багато класних текстів, але це не книжка, яку можна прочитати один раз, відкласти й забути. Я б сказав, що це довідкова річ, яка завжди є під рукою, до якої можна звернутися, витягнути звідти текст про журнал, який тебе цікавить, і перечитати його. Коротко кажучи, всіляко користуватися цією книжкою, коли, наприклад, занурюєшся в тему літературно-мистецької періодики або історії мистецтва XX століття.

В. Ф.: У книжці будуть матеріали про XX століття, але також ви оглядаєте початок XXI-го, говорите про нові формати видань. Для вас важливо говорити про нові формати, чи про журнали, які вижили й досі тривають, як «Всесвіт» чи «Дніпро»?

О. М.: Обидва аспекти важливі. Паперові журнали, які видаються сьогодні, це відголоски минулого століття. Вони опираються на досвід преси XX-го століття. У книжці ми зосередилися саме на цьому досвіді.

Тексти про сучасні журнали ми будемо публікувати окремо в онлайн-форматі. Адже без них важко уявити цю історію якоюсь завершеною. Деякі журнали закривають свої паперові версії та відкривають сайти. А хтось паралельно робить і паперовий журнал, і онлайн-версію. Історія закінчиться лише тоді, коли паперові журнали зовсім зникнуть. Здається, що вони зникають дуже швидко, але хочеться вірити, що це буде не скоро.

В. Ф.:  Як думаєш, за якими джерелами можна буде документувати й досліджувати культурні процеси в майбутньому?

О. М.: Якби ми умовно через сто років писали про XXI століття, ситуація була б настільки кардинально іншою, що я навіть не можу зараз передбачити, як би це могло відбуватися. Друк став набагато доступнішим, і величезна кількість людей за невеликі гроші може дуже багато чого створити й надрукувати. Мені думається, що це буде якийсь величезний пласт друкованих видань. Цього розрізненого матеріалу буде так багато, що ми не зможемо навіть зробити якийсь адекватний зріз.

Але в сучасному світі завдяки соцмережам, інтернету й тому, що ми можемо навіть дивитися архіви й оцифровки онлайн, сам процес дослідження спроститься. Інша справа, що на це потрібно буде витрачати величезні ресурси, невеликих команд уже буде недостатньо. Певно, потрібні будуть уже цілі інститути з людьми, які будуть перечитувати листування в соцмережах за сто років та аналізувати їх. Інтернет же і є великим архівом. І підходи до роботи з ним не зміняться – але дуже зміняться об’єми.

В. Ф.: Як гадаєш, чи буде запит на аналіз сучасної періодики в майбутньому?

О. М.: Я думаю, що безумовно буде запит, бо, як ми раніше вже говорили, на деяких етапах певні інституції мають робити узагальнення, підсумки. І здається, що XXI століття, у якому вже стільки різних цікавих змін відбулося, потребуватиме кураторського відбору та експертної оцінки. Враховуючи величезне інформаційне перенасичення, ти не зможеш просто взяти й зробити адекватний архів усього, що відбувалося, і написати про все на світі. Та ще й сподіватися, що це буде цікаво людям і що вони зможуть його осмислити.

Тому тут питання запиту дуже умовне. Люди можуть думати, що їм це не потрібно, але коли вони матимуть можливість осмислити всі ці речі в формі такого проєкту, як «Екземпляри XXI», вони зможуть змінити свою думку. Це якраз той випадок у стилі мему: «Я жив усе життя й не знав, що мені це потрібно».

Головне ー це подавати інформацію в доступній, адекватній формі, але при цьому не спрощувати її до рівня посту на сто двадцять символів або чогось подібного. Бо тема культури сама по собі є складною. Ти можеш говорити про неї доступно, але «доступно» не тотожне з «просто». На це треба зважувати, і тоді, я вважаю, тема аналізу періодики буде актуальною ще дуже довго.