Олена Петренко: «Проблема забронзованого гранд-наративу – однозначно українська проблема»

Цей текст продовжує цикл публікацій, створений разом із Центром міської історії у Львові про дослідження та осмислення подій літа-осені 1941 року у контексті історії Другої світової війни та Голокосту в Україні. В цьому циклі ми пробуємо ініціювати розмову щодо пам’яті про ці події як у великих і маленьких містах, так і на національному рівні. Редакторка серії — Дарія Бадьйор.

Олена Петренко – історикиня, авторка книги «Між чоловіками. Жінки в українському націоналістичному підпіллі 1944—1954», співавторка дослідження вбивств пацієнтів психіатричних лікарень нацистами на території України в 1941 році. Результатом дослідження стало спеціальне число «України Модерної», яке вийшло друком у вересні 2020 року.

В інтерв’ю “Коридору” Олена Петренко, яка нині викладає у Рурському університеті у Бохумі, розповіла про особливості дослідження вбивств пацієнтів психіатричних лікарень в 1941-му, про замовчувані жертви Другої світової, про тяжіння української історії до гранд-наративів та основні теми в науковій розмові про Голокост у Німеччині.

Дарія Бадьйор:  Хотілось би почати з рамкового питання. З огляду на теми вашого дослідження розстрілів пацієнтів психіатричних лікарень під час нацистської окупації. Коли ми говоримо про 1941 рік – про що найперше йдеться? 1941-й рік – що це?

Олена Петренко: В Україні насильницькі дії супроти пацієнтів психіатричних закладів розпочались відразу в перші місяці окупації, тобто з літа 1941 року. Пацієнти неевакуйованих лікарень стали одними з перших жертв масових убивств айнзацгруп, які в співпраці з комендатурою міста, місцевою поліцією та медичним персоналом до літа 1942 року вбили абсолютну більшість пацієнтів.

Д. Б.: Я би хотіла поговорити про ваше дослідження вбивств пацієнтів психлікарень у 1941 році. Ця тема, здається, перебуває на маргінесі суспільного інтересу. На ваш погляд, що найважливіше в цій темі, як її можна підняти на рівень суспільної розмови?

О. П.: Треба все ж таки почати з того, що проект «Непотрібні люди»: злочин, суд, (не)пам’ять» був ініційований Гелінадою Грінченко. В ньому разом також брали участь Альберт Вегнер та Андрій Усач. Тож дослідження є нашим спільним проєктом.

Почну з викликів, які б пояснили, чому ми довго йшли до цього проєкту.

Справа в тому, що куди б ми не подивилися, де б ми не заглиблювались – в архіви, у вже наявні наукові розвідки чи в приклади меморіалізації, – ми бачили здебільшого порожнє місце. В будь-якому напрямку не було зроблено нічого.

Для нас було важливим зрозуміти, що відбувалось з літа 1941 до початку 1942-го в психіатричних лікарнях на території радянської України. Ця ціль виявилась дуже амбітною, тому що більшість джерел – чи то німецьких, чи то радянських – не були жодним чином включені в науковий дискурс. Як можна включити тему долі пацієнтів психіатричних закладів під час Другої світової в Україні в суспільну розмову, якщо там був повний історіографічний вакуум?

Тож, з одного боку, нам ішлося про розбір німецьких архівів та радянських документів – слідчих справ та донесень Надзвичайної державної комісії. Це зайняло дуже багато часу. Ми намагалися не просто включати ці матеріали в нашу розвідку, але й публікували архівні документи, щоб увести їх в науковий обіг.

Долучаючи нові архівні матеріали, нам було важливо дослідити, яка динаміка насильства мала місце в українських закладах, яку роль грали ситуативні чинники, як ми можемо це порівняти з нацистською програмою умертвіння Т4 (програма масових вбивств пацієнтів психіатричних лікарень, яка почалася в 1939 році в нацистській Німеччині – прим.). Ми хотіли дати відповідь на питання, чи можна називати вбивства та насильство в українських психіатричних закладах продовженням програми Т4, яка офіційно, як ми знаємо, завершилась у Німеччині ще до війни.

І зрештою, рамковим пунктом стала для нас культура пам’яті, чи то радше «не-пам’ять» – повна відсутність згадок, меморіальних дошок, місць пам’яті, які стосуються цих убивств. Наш проєкт був певною мірою піонерським, який, я сподіваюся, заклав певний фундамент для подальших наукових розвідок. Найбільша робота все одно попереду.

Німеччина, 1941. Транспортування пацієнтів психіатричного закладу до м. Гадамар під час операції Т4. (програма евтаназії). Джерело: Музей Голокосту США.

Д. Б.: Попри це, чи дійшли ви в своїх розвідках якихось висновків щодо вбивств пацієнтів 1941 року? Чи це таки була окрема програма? Чи це була частина Голокосту? Чи це продовження програми Т4?

О. П.: Так, певні висновки є.

Важливо підкреслити, що це насильство не мало означеного централізованого характеру, який ми чітко можемо спостерігати в програмі Т4.

Динаміка насильства залежала зазвичай від окремих керівників айнзацкоманд на місцях та певних ситуативних чинників. Керівники айнзацгруп усно передали загальний наказ, але жодного письмового кимось підписаного документу про тотальне фізичне знищення пацієнтів немає. Це залишало певну безпорадність у виконавців і бажання розділити відповідальність із місцевими керівниками, що і підтверджується документами.

Отже, ми говоримо вочевидь не про продовження програми Т4 – а про домінантну роль прагматичних калькуляцій. Однак треба підкреслити, що саме проведення Т4, її існування як такої, знання про неї керівників айнзацгруп та німецьких функціонерів легітимізували ці вбивства. Це теж видно в документах – зокрема, у післявоєнних протоколах допитів, де керівники айнзацгруп аргументували свої накази попередніми вбивствами «зайвих людей» у Німеччині. Вони вбачали у вбивствах пацієнтів психіатричних лікарень в Радянському союзі певне продовження програми евтаназії.

Крім того, йдеться про певну поетапність убивств. Вбивства єврейських пацієнтів передували загальній хвилі насильства в психіатричних лікарнях на території України. В Т4 виокремлення євреїв теж мало місце. Мало того, іноді воно ставало умовою для виживання або збереження життя для решти пацієнтів.

Тут була схожа схема вчинення злочину. Керівники лікарень були зобов’язані скласти списки пацієнтів єврейської національності, потім їх помістити в окремі будинки або кімнати, де їх умертвляв медичний персонал, або пізніше розстрілювали айнзацкоманди. Варто підкреслити, що після вбивства єврейських пацієнтів насильство не припинялося.

Хронологічно ці вбивства збігаються з першою фазою Голокосту в Райхскомісаріаті Україна. На період другої фази Голокосту – січень-вересень 1942 року – пацієнтів психіатричних лікарень було повністю знищено.

І якщо в Німеччині під час програми Т4 виокремленням єврейських пацієнтів займалась окрема група лікарів, так званих «експертів», то в Україні і загалом в Радянському Союзі це рішення покладалося цілком на керівників айнзацкоманд. Локальні лікарі тут грали опосередковану роль. Їх, медичний персонал та місцеву поліцію намагалися долучати до здійснення вбивства, але основне рішення ухвалювали безпосередні виконавці: зазвичай керівники айнзацкоманд.

В першу хвилю вбивств – з літа по кінець осені 1941 року – центральною для знищення єврейських пацієнтів була расова ідеологія. А в радикалізації цього насильства, в наступних хвилях, були чіткі прагматичні причини – звільнення приміщень для солдатів Вермахту, для поранених, конфіскація майна (адже психіатричні заклади часто мали сільськогосподарську інфраструктуру, виробляли продукти), і економія – позбавлення життя «непотрібних людей».

Я хочу підкреслити, що виокремлення єврейських пацієнтів відбувалося не завжди – скажімо, в Полтаві та Чернігові цього не було. На перший план тоді виходило «швидке розв’язання проблеми», пов’язане зі складнощами із продовольчими продуктами, або з уникненням утримання непрацездатних пацієнтів.

Крім того, насильство та вбивство в психіатричних лікарнях мали секретний характер. Їх ніяким чином не афішували серед населення. Про це знали представники медперсоналу, знала поліція, але вбивства супроводжувались вигаданими історіями. За день до розстрілів пацієнтам або персоналу повідомляли про те, що їх переводять до іншої лікарні, або перевозять на відпочинок, або з’єднують з іншими пацієнтами. Певні схожі схеми ми знаходимо в кожному психіатричному закладі в Україні.

Д. Б. Чи був спротив з боку місцевих лікарів та медперсоналу? Чи були випадки, коли люди відмовлялися виконувати цей наказ?

О. П.: Треба розуміти, що багато лікарів з початком війни евакуювались, і керівниками в психіатричних клініках часто ставали люди, які не були дотичними до цих закладів до війни.

Це питання для подальших розвідок: які можливості для спротиву мали люди в цих умовах? На показових післявоєнних судах над радянськими лікарями та медсестрами йшлося про те, що можливість супротиву була. В аргументації, яку ми зустрічаємо в протоколах допитів, йшлося про те, що з першою хвилею насильства у лікарів була надія зберегти хоча б частину пацієнтів. У київській лікарні імені Павлова Мойсей Тацюра, наприклад, намагався звільнити пацієнтів, особливо тих, кого могли забрати родини. Отож, звісно, були випадки, коли лікарі намагались урятувати пацієнтів.

Але як і в випадку Т4, члени родин пацієнтів часто не знали про подальшу долю своїх родичів, особливо якщо самі були в евакуації. Це можна дослідити на прикладі листів, які в післявоєнний період надсилали родичі до лікарень. Такий пласт документів є в Київській та Вінницькій лікарнях, приміром.

Д. Б.: А чому ці лікарні не евакуювали разом з іншими при відступі Червоної армії?

О. П.: Плани про евакуацію існували. Однак стрімкість нападу, хаос перших днів війни, а головне, надання пріоритету під час евакуації промисловим підприємствам, культурним установам тощо привело до того, що абсолютна більшість пацієнтів психіатричних закладів залишились на окупованій території.

Це одна з причин, чому вбивства пацієнтів фактично не тематизувались у післявоєнний період. Автоматично піднялося б питання: а чому ж пацієнти абсолютно всіх закладів залишились на окупованій території? А це незручне питання. Відразу після війни в регіонах були ініціативи поставити дерев’яний хрест на місці розстрілів або масових могил пацієнтів. Потім ці меморіальні знаки були прибрані радянською владою. Натомість з’явились узагальнені пам’ятники, які не транслюють нам подій вересня-грудня 1941 року, коли відбулась основна хвиля вбивств в цих лікарнях.

Д. Б.: Ви сказали, що в радянський час були спроби комеморації цих жертв. Але чи були такі спроби за останні 30 років?

О. П.: Вшанування жертв у радянський час мало переважно аморфний характер, коли з оглядання пам’ятника людина не довідається жодної інформації, не зможе зрозуміти, чия пам’ять вшановується. Тут ми маємо продовження радянського наративу про «советских мирных жителей».

В дослідженні ми наводимо приклад із Васильківської психіатричної лікарні (у Дніпропетровській області), де самі працівники лікарні, не маючи ані архівів, ані тематичного музею, не були впевнені, де поховані пацієнти. Тож на території цвинтаря є два пам’ятники, і довгий час їм не було зрозуміло, який з них стосується саме подій 1941 року.

На сьогодні комеморація пацієнтів-жертв нацистського режиму в Україні має скромний характер (пам’ятні знаки були поставлені, наприклад, на території Павлівської лікарні в Києві) і фактично обмежується приватними ініціативами.

Цим проєктом ми хотіли простимулювати динаміку меморіалізації та вшанування пам’яті жертв убивств пацієнтів психлікарень в 1941 року.

Ліворуч – пам’ятний знак розстріляним пацієнтам психіатричної лікарні імені І. Павлова. Праворуч – пам’ятний знак розстріляним пацієнтам-євреям психіатричної лікарні ім. І. Павлова.

Д. Б.: Про яку кількість жертв ідеться?

О. П.: Ми спирались на дані радянської історіографії, яка подавала – загалом для СРСР – 20 тисяч вбитих. На основі наших архівних розвідок ми знайшли документи по 13 психіатричних закладах в Україні, які говорять нам, що тут кількість жертв досягала від 7 до 9 тисяч. Треба підкреслити, що області, які відносились до Генерал-губернаторства, не були включені в нашу статистику. Як, наприклад, Львівська психіатрична лікарня, де, до речі, більшості пацієнтів вдалося зберегти життя.

Велика кількість пацієнтів померла від голоду та виснаження. Ці цифри, звісно, потребують подальших доповнень як щодо загальної кількості психіатричних закладів на радянській території України, так і щодо кількості пацієнтів по закладах у довоєнний і післявоєнний період.

Д. Б.: Ви працюєте в університеті Бохума і знаєте стан німецької академії в темі Голокосту. На чому зараз концентруються студії Голокосту в Німеччині? І яким є місце України і оптика на неї?

О. П.: Можна говорити про те, що в західній академії триває пошук мультиперспективного погляду на події та спектру акторів, чия роль під час безпосередніх подій могла перманентно змінюватися. Йдеться, наприклад, не просто про виконавців, а про вписання їх у суспільство, не відділення одного від іншого. Класична тріада «виконавці-жертви-спостерігачі» зазнала суттєвих змін чи то доповнень. Наукові розвідки останніх десятиліть довели, що кордони, особливо між виконавцями та спостерігачами, неможливо чітко окреслити. В цьому контексті була переглянута роль Вермахту. Після скандальної виставки «Verbrechen der Wehrmacht» активізувались роботи щодо можливостей включення та методики аналізу візуальних джерел.

Останні десятиріччя фокус значно змістився в бік Східної Європи, зокрема України (наприклад, роботи Дітера Поля, Тані Пентер). Триває емпірична реконструкція подій з близької перспективи, на рівні мікроісторії. Це ті білі плями,наприклад, численні акції розстрілів на місцях, роль місцевого населення, які довгий час залишались недослідженими. З’являються, окрім того, біографічні, порівняльні та гендерні студії.

Д. Б.: Чи відбувається ревізія та критика попередніх студій Голокосту та Tätergeschichte?

О. П.: Це постійний процес. Наприклад, ще до середини 70-х років роль жінок в націонал-соціалізмі розцінювалася здебільшого з перспективи жертви. Жінки, їхній вектор дій розцінювався, зокрема, в феміністичних студіях як підкорення чоловічій диктатурі. Пізніше з кінця 80-х та в 90-х роках актуальними стали дебати щодо включення жінок у дискурс Tätergeschichte. Знаковим стали дебати історикинь Клаудії Кунц та Гізели Бок щодо ролі повсякденної роботи жінок як господарок та матерів у розквіті режиму. Ці дебати стимулювали вихід подальших робіт, які фокусувались на політизації приватної сфери, ролі культу матері в націонал-соціалізмі або загалом на гендерній та расовій політиці нацистського режиму. На сьогодні таке дихотомічне подання «жертви-виконавиці» не є переконливим.

Д. Б.: Яких досліджень, на ваш погляд, бракує у нас?

О. П.: На мою думку, не вистачає робіт з мікросторії. Хотілося б однак відзначити статті Андрія Усача і книги Олени Стяжкіної в цьому напрямку. Доля радянських полонених залишається мало дослідженою. Винятком є, мабуть, наукові розвідки Тетяни Пастушенко.

На відміну від нацистської програми умертвіння душевнохворих Т4, історіографія якої нараховує сотні наукових статей, вбивство пацієнтів у радянських лікарнях під час нацистської окупації все ще залишається малодослідженою.

Мені здається, що бракує робіт, схожих на те, що писав Крістофер Браунінг і про що написав свою книжку історик Джон-Пол Химка: про так званих «звичайних» людей в контексті українського націоналізму. Обмаль гендерних студій та добротних біографічних студій в контексті Другої світової війни. Героїзація та підкреслення патріотизму є до сих пір домінантними в українському дискурсі, хоча, разом із тим, виходять цікаві розвідки – і про український націоналізм, про Другу світову та післявоєнний період. Скажімо, роботи Марти Гавришко, Оксани Кісь, Андрія Усача, Юрія Радченка.

Показово, що про антиєврейське насильство в західній Україні написав Кай Струве, а не український історик. Це найкраще, що я читала на цю тематику – сотні сторінок дуже щільної, базованої на документах, розповіді про літо 1941 року в західній Україні. Було б дуже добре, якби це переклали українською.

Д. Б.: Чому, на ваш погляд?

О. П.: Через низку причин. Ми ж не можемо забувати про дискурсивну динаміку: в Україні є певні наукові школи, є розуміння подання історії як чогось лінеарного. Акцентування на регіональних студіях та на мікроісторії не є інтегральною частиною такого дискурсу.

Але я думаю, що це питання часу. За 10-15 років це отримає свій розвиток в Україні. Росте нова генерація дослідників, яка інтенсивно використовує можливості трансферу знань: вони проходять навчання за кордоном, зосереджують свою увагу на східно-європейській історії.

Д. Б.: Хочу повернутися до вашої тези про лінійність української історіографії. Чи не є вона через це «бронзовою»? Такою, що тяжіє до великих наративів, до героїзації, до пантеонів, не спускаючись на рівень мікроісторії, на рівень спільнот, на персональний рівень?

О. П.: Звісно. Проблема забронзованого гранд-наративу – однозначно українська проблема. Про це багато написано, зокрема, цій темі свого часу приділяв увагу Георгій Касьянов.

Найяскравіший приклад тут – історія ОУН та УПА. Ми маємо чорно-білу оповідь: з одного боку, видаються дуже узагальнені роботи, де ніхто не має права сумніватися в ролі певного лідера чи лідерки; а з другого – є детальні роботи без жодного теоретичного каркасу, які не можна назвати ні біографічними, ні проривом в історіографії. Для розуміння ролі націоналістів під час Другої світової війни, чи розуміння терористичного насилля, до якого тяжіла Організація українських націоналістів у 1930-х роках, вони нічого не додають.

Д. Б.: Ми багато говоримо про історію виконавців. Якщо є розширення в Tätergeschichte, чи відбувається це ж з Opfergeschichte, історією жертв?

О. П.: Ізраїльський історик Саул Фрідлендер ще в кінці 90-х в одній із своїх робіт поряд із документами, які висвітлюють роль та функції виконавців, включив вражаючу кількість его-документів саме жертв нацистського переслідування, як то уривки зі щоденників, листів, споминів тощо. Тим самим він хотів розповісти про Голокост, інтегруючи перспективу жертв. З того часу вийшла велика кількість робіт, у яких намагання включити в наративну подачу якомога більший спектр голосів стало центральним.

В категорію забутих жертв війни можна, безумовно, віднести радянських військовополонених та пацієнтів психіатричних лікарень. Основною проблемою тут виступають джерела, тобто їхня відсутність. Працюючи з офіційними документами, ми були свідомі того, що в нашому проекті коли ми говоримо про дослідження насильства проти пацієнтів психіатричних лікарень – ми пишемо більше про виконавців, а не про жертв.

На території колишнього Радянського союзу персональні акти пацієнтів психіатричних лікарень фактично не збереглося – їх або знищили під час війни, або відразу після. Вони нікого не цікавили. Натомість у німецькомовному просторі є кілька баз даних з інформацією про пацієнтів, з їхніми іменами та прізвищами, з інтерв’ю з їхніми родичами.

На нинішньому етапі, я боюся, що на пострадянському просторі ми не знайдемо подібних документів ніколи.