Ольга Сагайдак: «Найважливіше для мене — бути актором суспільних змін у країні»

За суспільно-політичними зсувами періоду незалежності України можна не лише вивчати її історію, а й підбивати підсумки зробленого й усвідомленого за ці 30 років. Спеціально для проєкту Transition dialogue мистецтвознавиця, культурологиня та співзасновниця аукціонного дому «Корнерс» Ольга Сагайдак розповіла про мистецьку «бульбашку» на зламі 80-х та 90-х, «розтяжку», у яких прожила 10 років між двома Майданами, а також про ключову зміну в українській суспільній свідомості за роки незалежності.

Анастасія Платонова: Почнімо з одного з найважливіших зламів у новітній європейській історії – падіння Берлінського муру 1989 року. Чи добре ти пам’ятаєш цей момент?

Ольга Сагайдак: Дуже добре. Мені було 12 років. Я росла у родині, де багато читали і обговорювали усі важливі події, а надто такі фундаментальні. Падіння Берлінського муру сколихнуло суспільну свідомість як радянських людей, так і всього світу.

А. П.: Наскільки відкритим тоді здавався світ?

О. С.: Він саме відкривався. Дитиною я мріяла поїхати за кордон. Звісно, про це мріяло багато радянських дітей, але в мене була особлива мотивація. Мій батько свого часу був одним із перших радянських піонерів, що їх СРСР відправив за кордон у 1950-х. Тоді відібрали найкращих піонерів з кожної з 15 радянських республік, місяць «муштрували» у Москві, навчаючи бути зразковими радянськими громадянами, а потім відправили до молодіжного табору в Чехії. Звідти тато привіз багато вражень та історій, які переповідав згодом мені малій. Я дуже мріяла потрапити у той манливий світ, який так вразив мого батька.

У 80-х, коли я пішла до школи, вже були діти, чиї батьки бували у закордонних відрядженнях. У цих дітей були запаморочливо модні рюкзаки, жувальні гумки й інші предмети, що були абсолютними фетишами в СРСР.

За культурним життям того часу також ставало помітно, що «залізна завіса» от-от впаде. Проривною подією пізніх 80-х стала американська комп’ютерна виставка на ВДНГ, куди стояли довжелезні черги: усе, що там показували, видавалося неймовірним.

У Національному художньому музеї відбулася виставка колекції Гайдеггера. Там теж були величезні черги (це взагалі важлива прикмета тих часів: по все цікаве й цінне тоді треба було довго стояти в чергах, і це виснажливе стояння часто запам’ятовувалося краще, ніж сама здобич).

А. П.: Чи було в ті роки передчуття настання нового порядку?

О. С.: Я добре пам’ятаю кадри падіння Берлінського муру по ТБ і як всі обговорювали, що ж тепер буде. Можливо, так проявлялася моя майбутня пристрасть до колекціонування, але я страшенно заздрила людям, що мали змогу зберегти на пам’ять шматок того муру – це здавалося мені дуже важливим артефактом історії.

Так, було відчуття настання нового часу. Ми пильно відслідковували події в країнах Балтії – це було свідчення кінця радянського режиму. Але що постане натомість, ще ніхто не розумів. У моїй родині говорили про те, що може очікувати на Україну далі. Батьки відстоювали ідею української незалежності. Певності її швидкого настання не було, але перебудова й гласність сприймались як щось дуже обнадійливе. На щастя, тоді все склалося на краще для України.  

А. П.: Власне, 1991 рік, до якого ми логічно підійшли, – ще один важливий перехідний період для пострадянського контексту. Нині аналіз 90-х стає все більш популярним: цей період вже встиг стати новітньою історією. Про що був цей зсув, на твою думку?

О. С.: Коли стався серпневий путч 1991 року, ми з однокласниками були в літньому таборі в Карелії: поїхали з однієї країни, а повернулися до іншої. Реальність 90-х виявилася значно жорсткішою за наші романтичні сподівання. Для оточення моїх батьків (тато займався наукою) цей час став абсолютним шоком. Статус людей, що працювали в освіті, науці, медицині, миттєво впав до нульової позначки. Хтось опинився на базарі, хтось лишився працювати в НДІ за сміховинні гроші. Купонокарбованці, шалена інфляція, режим виживання, відчуття безвиході.

Я бачила, як важко батькам, тож почала думати, як заробити. У 1992 році, коли мені було 15 років, я почала давати уроки математики молодшим дітям. Спершу за заняття мені платили $1, за якийсь час я «доросла» до $3. Ці гроші дозволяли купити щось, на що бракувало коштів у родині – наприклад, велику банку бразильської кави або капронові колготки, що були вічним дефіцитом.

Але відчуття розшарування все одно було тотальне. Навіть я, підлітка, зіткнулася з цим, потрапивши після переїзду до спального району в нову школу. Я любила і хотіла вчитися, а там це було «не круто». «Круто» було хамити вчителям і курити за школою.

Протримавшись рік, в один прекрасний день я прийшла додому і сказала батькам, що більше до цієї школи не повернуся. Мене перевели до фізико-математичної школи, і там я вперше втрапила до спільноти дітей, що прагнули вчитися, і віддавали цьому увесь свій час. Від відчуття, що світ навколо досить жорстокий і ворожий, я ховалася у книжках і навчанні.

А. П.: Коли минуло це відчуття ворожості світу?

О. С.: Щойно я вступила до НАОМА – я відчула себе в дуже крутій та креативній «бульбашці», представники якої прагнули створювати щось, а не лише споживати.
Тоді якраз почало вирувати мистецьке життя: відкривалися перші галереї, з’явився ЦСМ Сороса в НаУКМА, активно розвивалися нові медіа. Ми з однокурсниками волонтерили на кінофестивалі «Молодість», аби ходити на всі фільми.

Це був дуже дивний час: з одного боку – неймовірне щастя творчості і передчуття нових можливостей. З другого – тотальне безгрошів’я й турбулентність. Але жити було дуже цікаво: навколо було ніби безліч дверей, за кожні з яких можна було зазирнути, а сміливіші могли й спробувати прорубати власні двері.

Я саме так і зробила. Я хотіла займатися мистецькими аукціонами, яких в Україні тоді ще не було. Я не бачила жодних перешкод, і відкрито декларувала власне бажання це робити. В західному світі це майже нереальна історія: ми з колегами започаткували аукціонний дім, не маючи багаторічного досвіду або поколінь колекціонерів за спинами. Були успішними й добре заробляли.

А. П.: Ще один дуже важливий зсув – Революція гідності 2014 року. Я б говорила про неї як про одну з реперних точок на шляху України до розбудови демократії. Які ще точки на цьому шляху видаються тобі ключовими? Революція на граніті? Помаранчева революція? Вбивство Георгія Гонгадзе? Щось інше?

О. С.: Все, що ти назвала – дуже важливі точки на цьому шляху. Якщо Революцію на граніті я застала дитиною, то в Помаранчеву моя громадянська свідомість вже була досить сильною. Ми вже почали свій бізнес – антикварний магазин, і серед наших клієнтів були представники тогочасної політичної еліти. З початком революції ми з партнерами опинилися перед складним вибором — зберегти бізнес або дати перемогти громадянам у собі.
Ми розуміли, наскільки важливим для України є демократичний вибір. Звісно, ми підтримали революцію. Я їздила на Майдан з Троєщини, де ми тоді жили із чоловіком, у помаранчевому пальті. Це був дуже важливий злам всередині мене, коли ти не просто маєш позицію, а й активно її демонструєш.  

На жаль, розчарування після тієї революції було блискавично швидким. Щойно Ющенко переміг, до нас потяглися учорашні супротивники Майдану купувати подарунки новій владі. Я розуміла, що ті, хто уміють так швидко перевзуватися, завжди домовляться між собою, а тому про демократичний поступ можна забути. Так і вийшло. Демократичні прагнення тоді так і лишилися прекрасною утопією.

Аж до 2014 року це було дуже болісним питанням для мене. З одного боку, в мене був бізнес, з другого – зацікавленість в культурному розвитку України. Я бачила, що в державі відбувається щось геть протилежне цим інтересам. Десять років такої «розтяжки» – це було дуже важко.

Коли розпочалася Революція гідності, я вже чітко розуміла, що найважливіше для мене — бути актором суспільних змін в країні, хай навіть бізнес, в який я вклала багато років, на якийсь час замре. Для мене це стало часом громадянської зрілості.

Нині я дуже вболіваю за те, аби ми як суспільство не поховали вибір, зроблений у 2014 році. Особливо зважаючи на те, яку ціну за нього заплачено.

А. П.: Що головне змінилося в українській суспільній свідомості за 30 років незалежності?

О. С.: Перехід від очікування, що хтось вирішить усі наші проблеми, до готовності брати на себе відповідальність. Таких людей стає все більше. Дуже важливо, аби їхня кількість досягла критичної маси.