Люди з відваги й страху: книжка Олі Гнатюк

Цього року титул Гран-прі на Форумі видавців у Львові отримала книга, про яку досі майже ніхто не говорив, не вносив до топ-рейтингів  та не робив  ніяких передбачень. Переклад «Відваги і страху» польської україністки, перекладачки та літературознавиці Олі (Олександри) Гнатюк вийшов щойно перед форумом та випередив вихід у оригіналі, польською. Сама Гнатюк не очікувала такого здобутку, а дарма. «Відвага і страх» –  саме те, чого потребує суспільство у стані перманентної війни з минулим.

Це книга для тих, хто цінує майстерність оповіді й небанальність історичного дослідження. Вона впорядкована легко, логічно й цілісно.  В центрі уваги – життя інтелігенції Львова у період окупацій (радянської та німецької), рейдів, Голокосту, життя повоєнного періоду. Герої дослідження – викладачі, літератори, художники та музиканти, увесь пафос із них Оля Гнатюк стирає своїм науковим, прискіпливим поглядом. Авторка зізнається, що не збиралась ані писати біографій, ані історичного дослідження, тому прийшла до власного жанру – олюднених історичних есе.

Авторка зумисно не використовувала відомих наукових праць про Львів того часу, опиралася лише на щоденники, дрібку спогадів та архівні документи. Робота над книгою, власне, і почалася з кількох листів її мами до старшої подруги, відомої львівської художниці Ярослави Музики.

На обкладинці українського видання – картина Ярослави Музики “Дівчинка з песиком”. Це портрет мами авторки. Народжена у 1939 році, дівчинка стала свідком окупації та війни у Львові.

Після смерті матері, Галини Левковської, авторка зрозуміла, наскільки мало говорила з нею про один із найважчих періодів її життя. Потім знайшла листи матері до художниці Музики, зрештою наважилась організувати у 2010-му році виставку у Львові, присвячену першим двом рокам Другої світової війни і життю різних громад цього міста. З цього й почалася робота над книжкою.

Гнатюк розплутує клубок родинних історій, чіпляється за мотивації й причини, щоб зрозуміти, що поєднувало Левковську та Музику. Підходить із цілком наукового погляду до приватного життя. Її оповідь  була би зовсім стриманою, якби не поодинокі вкраплення особистих спогадів, що перебувають на межі художності й реалізму.

«Мама мала соромливу звичку гризти нігті. Невикорінювану. Несумісну із її витонченими манерами, доглядом за собою і турботою про зовнішність. Та звичка залишилась через страх, що мучив її під час війни і, як виявилося напередодні Маминої смерті, ще довго по війні, коли причиною арешту могла стати допомога з боку медсестри (моєї бабусі) німецькій хворій. Мама дитиною не лише виростала з безнастанним відчуттям загрози, а й народилася в такому стані. Гуркіт війська, що вступало до міста з боку Личаківської рогачки, і гул моторів – то були одні з перших звуків, які вона почула». (розділ «Дівчинка з песиком»)

Цілком художньо авторка підходить до творення історії єдиного інтелігентського осередку, в якому доля бабусі Олі Гнатюк переплітається з долею Ярослави Музики, біохіміка Ірени Лілль та всього університетського середовища, а врешті й перекладача «Гамлета» Михайла Рудницького.

В сімох розділах книжки розкривається життя різних львівських спільнот. “Варвар у саду” змальовує образ українського інтелігента, якого вважали варваром у саду науки “справжніх” європейців – поляків та росіян; “Великий шлях” – про музикантів, авторів та виконаців відомої пісні “Тільку ві Львові”; “Академічний калейдоскоп” – про університетське життя; “Митці з кафе Миру” – про художників, які були далекі від політики, але постраждали від неї найбільше.

Академічний осередок львів’ян гуртувався навколо університету Яна Казимира, який за радянської окупації став Львівським національним університетом Івана Франка. Історія університету тісно пов’язана з долею його першого ректора – Михайла Марченка, який розривався між відданістю радянській владі та прагненням українізувати навчальний заклад. Польська професура була обурена його обранням, ректор не мав звання професора. Його син, дисидент Валерій Марченко, який згодом загине в таборах у 1984 році, принципово засудив батька за сліпоту та мовчання. Водночас роль ректора Марченка у вихованні нового покоління українських істориків важко переоцінити. У його вчинках була своя відвага, можливо, більш схожа на талант еквілібриста.

Всі долі між собою пов’язані, це прикмета стилю Гнатюк, яка змальовує в тексті не окремі особистості, а радше середовище, спільноту. Існування в критичній ситуації війни та окупації зобов’язувало інтелігентів так чи інакше спілкуватися з новою та колишньою владою, знаходити нових знайомих, щоби добувати хоч якусь роботу, житло чи просто їжу. Людей виселяли з рідних домівок, вони були змушені шукати нічліг, звертатися до знайомих, навіть родичі допомагали не завжди. Такий пошук способів виживання спонукав до вимушеної комунікації і формування несподіваних зв’язків.

До Гнатюк подібним відтворенням особистих історій у нас займалася хіба що Оксана Забужко. Проте «З мапи книг і людей» – цілком суб’єктивна вибірка постатей, у якій відсутній настільки сильний об’єкт і локація дослідження, як у польської авторки.  Також з олюдненням історії працюють Ярослав Грицак і Тімоті Снайдер, які фокусують свою увагу не лише на подіях, а й на приватних історіях, спираються на спогади й мемуари. Всі ці автори використовують схожий метод, але в різних масштабах. Оля Гнатюк його посилює ще більше.

Нині перед нами постає життєва необхідність знати про тих, хто не просто жив, а витворював  інтелектуальний контекст у часи війни.  Авторка наголошує на тому, що прийшов час відійти від націоналістичного погляду на історію. В одному з інтерв’ю вона застерігає, що полякам ця книга навряд чи сподобається. Мало того, авторка знає, які саме претензії закидатимуть їй. У Польщі досі існує спільнота тих, хто ностальгує за старою Польщею, частиною якої вважали і Львів. Їм буде важко сприйняти сам факт існування не лише польського Львова, а і єврейського, українського  та німецького.  Їм буде неприємно читати про те амбівалентне, ба навіть зневажливе ставлення польських професорів до українців. Але найголовніше – про те, до чого таке ставлення призвело.  Колотимуть  звідусіль національні нюанси.  Те, що через одне скельце окулярів виглядає колабораціонізмом, в іншому – лише спробою пристосуватися та допомогти.

У контексті мовного питання варто згадати книжку Каті Петровської «Мабуть Естер», написану нерідною німецькою, але для німців. У Гнатюк історія майже навпаки: книжка написана рідною польською, але великою мірою – заради перекладу українською. Це промовляння від імені іншого боку ідентичності Олі Гнатюк. І важко сказати, кому ще це би вдалося так гарно.

Гнатюк називає книжку однією з найбільш особистих своїх праць. Науковець за покликанням, вона, не оминаючи фактологічних деталей, обирає дослідження людської природи. Головне її питання: як люди з інтелектуальних кіл, яким було важко зрозуміти абсурдні зміни влади, ігри ідеологій та жорстокість політичних суперечок, пережили всі випробування? Що керувало ними в такі скрутні часи? Відповідь проста – відвага і страх.

Герої книги – поляки, українці, євреї, німці, люди зі змішаними ідентичностями та долями. Усі передусім львів’яни, хто з народження, хто за волею обставин. Особливість нарації в тому, що авторка об’єднує, а не роз’єднує цих людей. Не поділяє героїв на «своїх» та чужих. Пояснює це тим, що «своїх» зазвичай сприймають як жертв, «інших» же – як ворогів. Гнатюк же відходить від примітивного поділу, а пропонує уважніше придивитися до таких ролей і переглянути свої звичні вердикти.

Коли німці 1941-го дійшли до Львова, їх зустрічала юрба людей. Серед польського осередку вважалося, що це були передусім українці та євреї. Проте фактично ніяких підтверджень не існує. Під час польського періоду Львова українці зазнавали утисків у академічній спільноті. Викладання проводилося польською, на навчання українських студентів установлювався певний ліміт. Ось і причини ворожості. Те саме відбувалося під час радянської окупації. Хоча в той період стосунки погіршуються зумисною кампанією пропаганди, завданням якої було створення атмосфери ненависті між поляками та українцями.

Хвиля українізації ейфорично вплинула на українську академічну спільноту. Але вже незабаром науковці зрозуміли її подвійну природу. Польські професори ж дотримувалися думки, що, погоджуючись на українізацію, українці апріорі стають радянськими колабораціоністами. Усі конфлікти зазвичай ще більше загострювалися «за сприяння» третьої сторони. А в людських стосунках вони згладжувалися, бо спрацьовували  суттєвіші, міцніші речі, ніж національність.

Для Гнатюк було важливо зрозуміти мотивацію вчинків. Бабуся письменниці Єфросинія Левковська стала рятівницею художниці Музики. Зовні мисткиня була схожа на єврейку, її щоразу зупиняли на вулиці для перевірки документів. Тоді Левковська вибудувала агресивну оборону: «Що таке, ти що, відомої української художниці не знаєш?». Цією історією починається та закінчується книга. Із Музикою повелися жорстко – її засудили до 25 років таборів за членство в ОУН та колабораціонізм. Обидва звинувачення були безпідставними й абсурдними, проте ще багато років по війні Музика листувалась та підтримувала зв’язок зі своєю рятівницею – Левковською.

Одну із найлаконічніших, але достатньо влучних визначень цій книзі дав історик Ярослав Грицак –  «Відвага і страх» говорить про те, що у Львові в той час справді відбувалося щось важливе.  Відтепер маємо якісний нон-фікшн про живу інтелектуальну спільноту, непошматовану ніякими умовностями чи ідеологіями. Можливо, «Відвага і страх» дасть уявлення сучасним читачам, як така спільнота могла би виглядати нині. Тепер би ще таку книгу про «щось важливе» у Києві, Харкові, Одесі.

Гнатюк Оля. Відвага і страх/ переклад з польської Марти Боянівської. – Київ: Дух і літера, 2015. – 496 с.