Орнаментальний опір

Розпочнемо таки з Вальтера Беньяміна. У «Берлінському дитинстві на зламі ХХ сторіччя» він розповідає про мамину скриньку для шитва (як знаряддя її владарювання), про чорні пакуночки з голками, ножиці різного калібру та призначення, про клубки різнобарвних ниток та пряжі, котрі «мучили й ганебно принаджували до себе» його дитячу душу [1]. І про підозру, «що скринька ця призначена для чогось іншого, ніж просто шитва», для чогось – більшого. Мовляв, речі, що знайшли у ній сховок, крили якусь таємницю, розгадка якої знайшлася лишень за дорослих його часів.

Можемо (вкотре) почудуватися пильній інтелектуальній/дитячій інтуїції Беньяміна, крізь його доскіпливу увагу не проминула одна з важливих правд: пуделко для шитва, увесь його нехитрий вміст – це завше щось більше. Тут схована таємниця тихого владарювання, тут розташована жіноча територія панування над речами (за есенціальними уявленнями – питомо жіноча).

З епічних часів головними чеснотами жінок вважалися краса й майстерність у створенні «прекрасних творінь» (ergo kala). Це був один із важливих стереотипів давньогрецької культури, як зазначає Француаза Фронтізі-Дюкру в «Жіночій справі. Аріадна, Єлена, Пенелопа» [2], перелічені критерії визначали цінність полонянки. Ми не завжди здаємо собі справу, що більшість давньогрецьких богинь, цариці, царські доньки, служниці, рабині – всі з перелічених повинні були майстерно володіти веретеном, голкою, ткацьким станком.

Від Пандори, праматері жіноцтва, земні жінки успадкували свою любов до рукоділля – стверджувала традиція, що сягала Гесіода. Жіночність і рукоділля йдуть крок у крок, рукоділля, що чиниться з «працелюбністю без несвободи». Поєднання краси, слухняності, добродійності й рукодільної майстерності в обранки могли зробити чоловіка щасливим – стереотип, що з орнаментальною повторюваністю відтворюватиметься в багатьох культурах, не лише в давньогрецькій. Про таку версію жіночності можна було би мислити як про нездоланну вічність.

Вимога краси – нещадно непорушна. Розумні й дурні, красені й почвари, старі й молоді чоловіки від жінки, як і тисячоліття тому, очікують – краси. Краса, що робить помітною, водночас перетворює жінку на невидимку. Бо за красою/окрім краси часто нічого більше не помічається.

Що ж на рахунок створення «прекрасних творінь» – рукодільної майстерності? Як відзначає П’єр Бурдьє в «Чоловічому пануванні» [3], жінки соціально призвичаєні розглядати себе як об’єкт естетичний, призначення якого – провокувати бажання й захоплення. Вони змушені постійно утримувати свою увагу на всьому, що стосується краси, естетики тіла, елегантності одягу й манер. Тому жінки «цілковито природно беруть на себе турботу про те, що стосується естетики і, ширше, управління суспільним візерунком і соціальним сприйняттям» членів своєї родини, беззаперечно – дітей, а також чоловіків, котрі часто-густо делегують їм вибір одягу. Естетична та етична респектабельність родини складає предмет їхньої невсипущої турботи. І вони ж сповивають, одягають дітей у суспільні норми, етику знаходження належних слів, що ними – як видається – не можна знехтувати, якщо прагнеш приєднатися до ланцюга поколінь. Жінки приймають зобов’язання з «прикрашання повсякденного життя й дому від імені щедрості й безкорисливості».

Frank Holl, “Seamstresses,” 1875

Vincent van Gogh, Old woman sewing, 1881.

Для цього їм знадобляться голки. «Коли я зростала, – писала Луїза Буржуа, – всі жінки в моєму домі користувалися голками. Завжди захоплювала мене голка, магічна її сила. Голка служить тому, щоб направити ушкодження. Це вимога до прощення. Голка ніколи не була агресивною, це не шпилька» [4]. Їм знадобиться багато чого для цього, але голка (частіше – для вишивання, ніж для шиття) стане найбільш знаним персонажем-річчю, що визначатиме образи жіночності в європейських культурах з часів ранньомодерних аж до століття двадцятого (як жіночність ідеальну, так і стереотипну). Голка глибоко занурена в плоть жіночого світу. Її беруть до рук, щоб уквітчувати, прикрашати.

В одній із ранніх робіт, присвяченій дослідженню істерії, Зигмунд Фройд говорить про вишивання як про практику анестезування [5]. Гіпнотичний стан, заціпеніння, породжене ним – як гадав Фройд – творить схильність до істерії; притуплюючи свідомість, вишивальна голка діє на кшталт наркотику. Голка знеболює, дарує цілющу бездумність. “Its greatly recreate my mynde” [6] – написала Грейс Шерінгтон, дівчина з XVII століття, розповідаючи щоденнику про своє шитво-вишивання, що дарувало їй години самозабуття.

Фройд не був оригінальним у своєму твердженні про анестезивний ефект, що дарує вишивання. За його часів – це радше загальник, усталене, доксичне твердження. У сентиментальному популярному чтиві, з XVII століття принаймні, вишивання – це занурення у світ без болю. Наслідуючи в гаптуванні візерунки квітів, фруктів, зображаючи героїв на полі бою і «вбиваючи їх своєю голкою», крадучи красу природи для своєї рукотворної броні – вбрання, жінки поринають в ідилічний, бездумний світ, що не знає болю, в свою обезболену Аркадію.

Mary Cassatt, Young Mother Sewing, 1900

Або ж інший, але близький мотив: мовляв, вишивання роззброює жінок, перетворює на безсилих, тихих і нерухомих. Німування робить жінок привабливими, крізь їхню мовчанку проступає «мудрість самого життя». (Голка – ще й інструмент супресивний). Там – бездумність, тут – безмовність. Риси рослини, тварини, рукотворна броня – розквітчаний одяг.

Вишивання злилося зі стереотипами жіночності як прислужливості, іманентності, незацікавленості, покірності, слугування іншим – рисами канонічної жіночності, репресивним вікторіанським ідеалом «домашнього ангела». Як стверджувала Рожіка Паркер у своєму дослідженні «Підривний стіжок, вишивка та виготовлення жіночності» [7], коли жінка вишиває, це сприймається як прояв жіночності, а не як мистецька практика. Жіноча терпимість, витривалість стає візерунком. У мистецькій ієрархії щось створене за допомогою нитки – це не те, що фарбоване, воно перебуває нижче на сходинках цінностей, через цю ж сплавленість у суспільній уяві з жіночністю, принаймні до часу становлення авангардного мистецтва.

Практика/мистецтво вишивання використовувалося для накидання усталеного образу жіночності з раннього віку. В теологічних текстах тих часів, у популярній сентиментальній літературі жіноче вишивання – це шляхетний засіб творення жіночої ідентичності, практикою репараційною, питомо жіночою аскетичною практикою. Також практикою компенсаційною: через тривалу відсутність чоловіків на господарстві, жінки довгий час перебували наодинці вдома, ця хронічна самота компенсувалася рукоділлям. Те ж можна сказати про неодружених жінок, дівиць, вдів. Вишивання – страж жіночої чистоти й наївності, інструмент для доброго почування, спосіб контролювати, стримувати сексуальність, гасити бунтівні настрої, дотримуватися правил пристойності, триматися берега конвенційності. Словом, спромога бути стійкою перед усім плотським. І водночас уміння розцвічувати (тодішній синонім до слова «вишивати») – важлива риса, що надає зовнішній звабливості ваговитості, суттєвий складник жіночої сексуальної привабливості. 

August Macke, Woman еmbroidering іn an аrmchair, 1909

У ХІХ столітті вишивання остаточно оголошується природженим проявом жіночності. Колишній аристократичний ідеал визнається за природне програмування, і апелюватиме до всього жіноцтва, незалежно від класової приналежності. Натуралістичні візії жіночності та шитва сплітаються в єдиний візерунок, і стають міцним зашморгом доместикації. Це була надзвичайно герметична, статична жіночність. Скута, заворожена, заморожена у часі, словом – мушка в бурштині зі своїми голками.

Жіноча освіта толерувалася лише тоді, коли програма навчання різнилася від чоловічої. Курс вишивання створював таку відмінність. Шитво використовувалося як позначка статевої/гендерної різниці в наявній ідеології статей. Навчаючись, дівчатка вишивали так звані семплери (або ж маркети) – індивідуальні тести вмілості, вишивані прописи, завдяки яким складали свій іспит жіночності. На полотно наносилися орнаменти, алфавіт, повчальні висловлювання, власне ім’я, вік. На думку Івонни Вердьє, існував символічний зв’язок між цим рукоділлям, що виконувалося в часи фізичного дозрівання дівчат (часом це збігалося з менархе), «складанням ідентичності і реальним входженням в доросле життя». Ті вишивані тести – своєрідна новочасна жіноча ініціація, посвята в доросле життя. 

Голкам оголошують війну. Нідерландська феміністка Анна Марія фон Шурман у 1659 році запропонує всі ті «чудові орнаменти та рекреації» замінити на математику в дівочій освіті. «Деякі вважають, що голка дає все, що потрібне жінці. Я відмовляюся приймати це лесбійське правило, воліючи слухати голосу розуму, аніж клич традиції» – заявила вона [8]. Така позиція все частіше трапляється серед критиків жіночого становища. Шитво стає об’єктом нападу з боку жінок, які виступали супроти обмежень, що ніс із собою усталений візерунок жіночності, хоча залучена риторика, звісно, різнилася. Голка у феміністичній думці проголошується ворогом жіноцтва.

Це надто легкий, тому й оманливий, шлях до шляхетності – стверджуватиме Мері Волстонкрафт у «Захисті прав жінок» (1792) – мислителька XVIII століття, котра – як знаємо – заклала ідеологічні підвалини Першої хвилі фемінізму [9]. Критикуючи шитво, вона зосередиться на деструктивних його ефектах. Рукодільна майстерність перебуває у стані війни з інтелектуальним розвитком жінок, вважає вона. Заняття це найдужче обмежує жінок, «сприяє звуженню їхнього розуму», зосередженості на власній особі, що звужує обрії їхнього життя. Множить їхню жіночність в очах інших, користі ж самим не приносить. Облудне уявлення про жіночу досконалість, яка дається вишиванням, сповнює ілюзорною гордістю безхитрісні жіночі серця. І не менш небезпечна річ – вишивання робить із жінок осіб нудних і нецікавих, з ними просто не знайдеться про що розмовляти.

«Звичай замикання дівчат у їхніх голках», сидячий триб життя змалечку підточує їхнє здоров’я, робить невдатними до материнства [10]. Материнство починає конкурувати з рукоділлям в образах досконалої жіночності. У популярних медичних посібниках, читачками котрих найчастіше були жінки, з XVIII  ст. час від часу з’являтимуться застороги щодо шкідливості рукоділля для здоров’я дівчат та репродуктивного благополуччя жінок. Один візерунок жіночності конкуруватиме з іншим.

Війна з голками не була війною тотальною. Приміром, британські суфражистки (що боролися, як пам’ятаємо, за право брати участь у виборах) використовували шитво, аби прикрасити свої парасольки символікою руху, уквітчували (притому уквітчували таки буквально – квітковими орнаментами) банери з політичними закликами. Вишивали хустини в пам’ять про важливі події, такі як страйк-голодування, примусове годування у в’язниці чи роки ув’язнення, наносили позначки на одяг. Для них шитво – прояв сили, засіб боротьби, їхній голос, пам’ять, клич, виклик, а не вияв мовчазної слабкості. (Вишиті панчохи з закликами до боротьби за рівні політичні права – хіба це не чудова ідея для часів, коли від жінок стало вимагають хронічного мовчання?) Виготовляючи банери, суфражистки часто використовували разом із вишивкою фарби, аби в такий емблематичний спосіб утвердити чоловічу та жіночу рівність, бо вишивка – жіночий інструмент, фарби – чоловічий.

Акція суфражисток, Британія, 1928 р.

Переосмислення шитва у феміністичній думці та практиках припало на Другу хвилю феміністичного руху. Для погляду спостерігачів відкрився інший бік монети. Сторінку перегорнули, розгледіли виворіт стану справ. Жіноче вишивання – річ дволика, приходили до висновку дослідниці, що розглядали в своїх текстах це питання, озираючись назад. Голка була інструментом примусу й знаряддям опору, практичним і психологічним засобом відстоювання незалежності. Практично, фармаконом – отруйним і цілющим зіллям водночас. Прикметно, що цей мотив загострення чутливості, що досягається завдяки гаптуванню, постане спершу в спільнотах «дітей квітів». Згодом стане позначкою тих хитких часів і досягне сьогодення.

Звісно, не йшлося про вишивання як професійне, ремісниче заняття, а приватну, рекреаційну практику, що її поєднують із домашньою працею.  До нього вдаються не лише заради душевного спокою. Відтоді уквітчування тканин сприятиме ще й самозаглибленню, віднайденню автентичної, живої жіночності, що глибоко схована за сухими пелюстками соціальних стереотипів. Вишивання піде на службу до індивідуалізму самоздійснення (термін Чарльза Тейлора) [11], котрий набуватиме популярності у західних суспільствах починаючи з 60-х років. Воно тепер сприятиме самореалізації господині дому, у той спосіб, у який вона сама вважатиме слушним (і знову та зосередженість на власній особі, що звужує обрії життя, котру так палко критикувала Мері Волстонкрафт) [12, 18]. Ніхто вже не згадуватиме про сексуальні флюїди, елегантність, вишукану жіночність чи чистоту вишивальниці. Уявлення про жіночу привабливість зазнали змін.  

Їм знову знадобляться голки. Як зазначає дослідниця Карен Розенберг, з 70-х років минулого століття мисткині взялися за голку й полишили пензлі, аби виголосити свої феміністичні маніфести. Відтоді вишивки з феміністичними конотаціями поступово стають звичними, а мистецькі практики розглядаються як знаряддя жіночого визволення.

Woman with a Sewing Machine 1954 David Hockney 

Одна зі сталих тем тих часів – хатні жіночі справи – «прихований бік домашнього сну», обмеження та творчі можливості цієї сфери. На озброєння береться сила жіночої сексуальності. Тривіальні речі намагалися зобразити тривіальним засобом – вишиванням, один з інструментів звичаєвості стає зброєю супроти неї, і з цього наміру постало чимало цікавих проектів. Про те, що вишивка все ще асоціювалася з жіночністю, свідчила позиція критиків і висловлювання самих художниць. Пізніше додалася ще й ідея демократизації креативності. Вишивання, шиття, дух колективізму та політичний протест об’єднав крафтивізм.

Діалогом на тему приватної сфери і «жіночого світу» став поштовий мистецький проект «Feministo» (1975–1977), під час якого жінки різного віку, фаху, сімейного стану, обмінювалися своїми мистецькими творами, рукодільними виробами, у тому числі вишивками, надсилаючи ті одна одній поштою [13]. Більшість учасниць проекту не були знайомими поміж собою особисто. Це було не лише намагання глибше прояснити для себе «жіноче питання», віднайти нову візуальну мову, «зшити таку одежину ідентичності, котра була б визнана іншими жінками» (як стверджували учасниці проекту), а й спроба подолання конкурентного індивідуалізму, жіночої ізоляції, замкненості у самотності власного серця. Мистецькі феміністичні практики перетворюються на психотехніку. Доречно було б говорити про нову мистецьку етику турботи, що її утверджували феміністичні художні проекти.  

Аби краще прояснити це, повернемося до слів Луїзи Буржуа і зіграємо в гру переносів та метафор. «Голка служить тому, аби направити ушкодження. Це вимога до прощення». До неї звертається тоді, коли слід полагодити щось зіпсуте, підправити незугарне, прикрасити непримітне (і таким чином зрівняти його шанси на видимість), словом, аби владнати, перешити ситуацію, що катастрофічно погіршилася щойно, колись чи віддавна була такою.

У такий же спосіб визначатиметься й феміністичне мистецтво – як владнання й турбота. Якщо мовити про цілі та ефекти, опріч суто естетичних завдань, то можна розгледіти дві перспективи, на які одночасно орієнтувалися художниці. Витвори мистецтва як акт конфронтаційний, а також теоретичний, втручаються в гендерну систему, оголюючи, демаскуючи її репресивні механізми. Далекосяжні цілі – змінити, перешити порядок речей у віддаленій перспективі, порядок символічний чи інституційний, принаймні привернути увагу до наявних проблем, бути причетними до змін, турбуючись не лише про себе, свою життєву ситуацію, а й інших жінок. Мета з коротким кроком –  невеликий терапевтичний ефект, що повинен спрацьовувати одразу. Зсув, зміна самосвідомості, полегшення, що мало би прийти одразу ж і змінити душевну диспозицію глядачки/учасниці проекту. Її мають на увазі, працюючи над річчю, над проектом – без цього інгредієнта, без тієї етики турботи не можна вповні збагнути чимало творів феміністичного мистецтва чи його жестів. Коли шиєш-прикрашаєш комусь одежину – турбуєшся. Коли шиєш одежину ідентичності – турбуєшся. Не просто накидаєш на плечі іншій, не переймаючись, чи личитиме зшите, чи буде в цьому зручно, чи цього очікували. Навпаки – шиєш із думкою про інших, про іншу позицію, іншу ситуацію, з думкою про взаємну відповідальність одне за одного, з думкою співчуття. Турбота, що не накидає свій світоглядний візерунок, а допомагає іншим розібратися з власними. До слова, та ж етика турботи об’єднує, споріднює мистецькі феміністичні проекти тих часів з Рухом за здоров’я жінок 60-х–70-х років ХХ століття.

Su Richardson, Burnt Breakfast, 1975-77. Courtesy the artist

Усе це поступово перетворюється на феміністичну традицію – не відновлення, не реставрацію старих задумів, а її живе продовження. Цей збережений постав 70-х віднайдеться у творчості багатьох сучасних художниць. Прикладів таких – не злічити. Приміром, у провокативних вишиваних полотнах Трейсі Емін. У розшитій гаслами старомодній жіночій білизні чи вигаптуваних, білосніжних боксерських рукавичках британської художниці Зої Бакман [14], що були створені, аби надихати жінок у боротьбі з домашнім насильством.

Вишиті боксерські рукавички з жіночої білизни, Зої Бакман.

У картинах єгипетської художниці Гади Амер, де за допомогою вишивки та імітує глянцеві порнографічні зображення жінок. Як стверджувала сама художниця, вона мала на думці зобразити «подвійне підлягання жінки: тієї, котра шиє, і тієї, котра шиє свій спотворений образ», два стереотипи жінки – як сексуального об’єкта і об’єкта, якого пов’язують із рукоділлям.

Гада Амер (Єгипет). And the Beast, 2004. Acrylic, embroidery, and gel medium on canvas.

До тієї ж традиції належить неконвенційне, «обсесійне, компульсивне вишивання» (як сама його називає) польської художниці Моніки Дрожинської [15]. Її художні проекти скеровані передусім до жінок. У циклі проектів «Haft miejski» («Міська вишивка», 2010–2011) вона то наслідує народні makatki [16], поєднуючи тривіальні візерунки й провокативні гасла, то вдається до імпульсивного вишивання на шторках, шторах, рушниках у потягах, кав’ярнях, інших публічних місцях. Імпровізація, що має запанувати над звичаєвістю [17].

Художниця своє вишивання витлумачує як справу політичну. Водночас у своїх вишивальних проектах зосереджується на функції терапевтичній, що має стосунок до самих вишивальниць. Кожен має право „haftowa?” – в довільній формі викидати назовні свій гнів, не озираючись на повсякденні конвенції. Слід завважити, що “haft” на молодіжному сленгу – «блювотина», цю полісемантичність слід брати до уваги для кращого розуміння мистецького задуму.

Під час мистецької акції „Wyhaftuj si?” («Вишийся», 2011), замисленої Дрожинською як терапевтична, всі охочі могли вишити на великому полотні слова, гасла, які би позначали болісні переживання, що їх досі не вдалося здолати. Аби викинути, позбутися їх, «виблювати», вишиваючи. Сумарно в проекті взяло участь дві тисяч осіб. Моніка Дрожинська часто залучає жінок до своїх проектів, зокрема з “Кола сільських господинь”, ті вишивають серветки, макатки, стаючи співтворчинями художниці.

Моніка Дрожинська, вишивка “Less is Enough”, Цюріх, 2013.

Замість завершення. На відміну від малювання, вишивання – це створення візерунка, що має зворотний бік. Зворотний бік справ. На розфарбованому полотні тильна сторона – порожня, там нічого немає. Вишивка ж на звороті залишає свій заплутаний слід. Є одна оповідка – лицьова, є й інша – спідня. І спідня часом загадковіша, аніж лицьова. Вишивка може бути емблематичним нагадуванням про оборотний бік світу та справ, про непростий зв’язок, що існує між словами й речами, візерунками подій і нашими намірами, вчинками. Поміж вишиваними орнаментами й жіночим опором.

Примітки: 

1. Беньямін В. Берлінське дитинство на зламі ХХ сторіччя // Беньямін В. Вибране / Пер. з нім. Ю. Рибачук, Н. Лозинська. – Львів: Літопис, 2002. – С. 136–207.
2. Фронтизи-Дюкру Ф. Женское дело. Ариадна, Елена, Пенелопа / Пер. с фр. Е. Лебедевой. – М.: Текст, 2012. – 189 с.
3. Бурдье П. Мужское господство // Бурдье П. Социальное пространство: поля и практики / Пер. с франц. – М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2005. – С. 286–364.
4. Parker R. The Subversive Stitch: Embroidery and the Making of the Feminine. – New York-London: B.Tauris, 2010. – 256 p.
5. Фрейд З., Брейер Й. Собрание сочинений в 26 т. – Т. 1. Исследования истерии / Пер. с нем. С. Панков. – СПб.: ВЕИП, 2005. – 464 с.
6. mynd – давньоанглійський еквівалент сучасного іменника mind, з тією ж багатозначністю – настрій, гумор, душевний стан, бажання, прагнення, намір, душа, пам’ять, розум, свідомість, схильність.
7. Parker R., Pollok G. Framing Feminism. – Kitchener: Pandora Press, 1987. – 288 p.
8. Birch U. Anna Maria von Schurman. – London: Longman’s Green & Co, 1907. – 144
9. Wollstonecraft M. Thoughts on the Education of Daughters. – Berlin: Jazzybee Verlag, 2016. – 44 p.
10. Nelson More Than Medicine. A History of the Feminist Women’s Health Movement. – New York-London: New York University Press, 2015. – 472 p.
11. Тейлор Ч. Етика автентичності / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2002. – 128 с.
12. Walker K. Feministo: A Portrait of the Artist as a Young Housewife // HERESIES: A Feminist Publication on Art and Politics. – 1980. – Vol. 3 (1/9) (передрук – http://moorewomenartists.org/feministo-a-portrait-of-the-artist-as-a-young-housewife/)
13. Wollstonecraft M. Vindication of the Rights of Woman / Ed. Miriam Kramnick. – London: Penguin Books, Vintage Classics, 2015. – 304 p.
14. Sargent A. Zoe Buckman’s Ode to Female Empowerment (an interview) // Galerie Magazine. – 2018. – Vol. 2 (February 15) – http://www.galeriemagazine.com/zoe-buckmans-monumental-ode-to-female-empowerment/
15. Czupi?ka J. Kilka uwag o pracach Moniki Dro?y?skiej i projekcie o nazwie Haft miejski – tw?rczo?? oscyluj?ca mi?dzy graffiti i street artem, kiczem oraz metakiczem // 50 twarzy popkultury / Red. K. Olkusz. – Krak?w: O?rodek Badawczy Facta Ficta, 2017. – S. 527–544.
16. makatka (польськ.) – декоративна тканина невеликих розмірів, панно. Макатки можуть бути виконаними у різних техніках: вишивка, в’язання, плетення, розпис. 
17. Dro?y?ska M. Haft miejski // http://monika.drozynska.pl/projekty/14/15/haft-miejsk
18. Tauchert A. Mary Wollstonecraft and the Accent of the Feminine. – New York: Palgrave, 2002. – 169 p.