Перемога маркізи де Помпадур

…Звичайна ситуація у вагоні метро: заходять двоє. Дівчина сідає, виймає з сумки книжку (рідер, планшет), хлопець – мобілку (айфон). Вона – читає, він – фотографує її, яка читає.

Щоби це відбулось, і нікогісінько навколо не здивувало, у європейській культурі (не технології!, йдеться про візуальну культуру) впродовж останніх п`яти століть мали відбутись кілька незворотних світоглядних змін.

До винаходу Гутенберга жінка не могла «взяти до рук книгу», оскільки книги, по-перше, були дуже дорогим предметом, зробленим вручну, по-друге, були розраховані на лежання на столі або пюпітрі, бо важили щонайменше кілька кілограмів (разом із дерев`яною палітуркою, обтягнутою шкірою з металевим окладом, прикрашеним нерідко дорогоцінними каміннями), по-третє, жінок, які вміли читати, навіть серед черниць і аристократів були якщо і не одиниці, то й не тисячі.

Тому-то в багатющій історії ілюмінації манускриптів, фрескових розписів, а тим паче – рельєфів навіть у епоху пізнього середньовіччя зображень жінки, поряд з якою лежить книжка, знайдемо небагато.

У часи Відродження книжка (якась із канонічних книг Біблії, Євангеліє, Псалтир або молитовник) з`явились у зображенні Мадонни з Ісусом на колінах (Ботічеллі, Рафаель, Рогір ван дер Вейден) (1), іноді – біля святих Варвари, Анни (матері Марії) і Магдалини, що кається (Тиціан) (2). Зрозуміло, що книжка у цьому контексті символізувала мудрість, ревність і розуміння Святого Письма. Хоча канон і не зобов`язував героїню полотна дивитись на сторінки, себто зображати власне читання, одначе книжка в руках вже опинилась.

Після винаходу й розповсюдження друкованих Гутенбергом (середина 15 століття), ще принаймні століття зображення книжки у руках (чи біля) жінки зустрічається навіть і менше, ніж у Італії часів «титанів Ренесансу». Ані невротичний маньєризм, ані контрасти екзальтованого бароко чомусь не затребували цього сюжету. Аж поки у 17-му столітті, не без впливу Рембрандта (3), художники Північної Європи почали практикувати (хоч і не надто охоче) зображення літніх жінок, які заглиблено читають (інколи – навіть в окулярах) великі фоліанти.  Густі присмерки оповивають фігури сивих дам в очіпках різної фактури й величини, їхні зморшкуваті обличчя контрастно відтіняє світло жовтуватих сторінок, – цілком прозора алегорія підготовки до не стільки фізичного, скільки духовного переходу в кращий зі світів.

З`являється й інший тип зображення: молода жінка читає або пише листа. І у Вермеєра (4), й  інших «малих голландців» у таких побутових сценках відчутний підтекст саме «любовного листа»: настільки зображення жіночої зацікавленості водночас й інтимне, і чуттєве, що складно припустити, ніби вона читає докладний звіт про витрачені на вдалий шопінг кошти.

Справжній тріумф зображення молодої, «квітучої» в усіх сенсах жінки, яка і читає, і пише, стався у Франції, у розпал грайливого й еротичного стилю рококо. Маркіза де Пампадур, офіційна фаворитка Луї ХV замовляє 1756 року Франсуа Буше (5), художнику надзвичайно фривольному і не надто вправному портретисту, парадний портрет. Незвичні у ньому не лише елегантні сабо на високому каблучку з відкритою п`яточкою у білій панчішці, які маркіза-новаторка вирішила ввести в актуальну моду королівського двору. Мадам, котра в цей період свого життя частіше зустрічалась із філософами та художниками севрської порцеляни, аніж з коронованим коханцем, тримає правою рукою вузенький томик із розкритими і відігнутими (тобто зачитаними) сторінками. Він опущений на коліна, правіше лона, у напрямку будуарного столика, на якому стоїть приладдя для письма – до них ніби тягнеться ліва рука маркізи, вдягнутої у пишну сукню, заткану об`ємними ніжно-рожевими трояндами. Помпадур схожа на велетенський трояндовий кущ, однак предмети,  які мають стосунок до делікатних пальчиків рук і ніг (а неподалік сабо також лежать купкою рукописи під чорнильницею із заляпаним пером) недвозначно натякають на її складне інтелектуальне життя. І величезну переписку  – вона листувалась не лише з енциклопедистами й філософами, але й архітекторами, генералами, музикантами, дипкорпусом і цілою армією своїх шпигунів при різних монарших домах Європи й Америки.

Цей портрет маркізи дуже швидко перетворився на своєрідну «ікону стилю»: вона сама підсилила ефект, замовивши Буше усього через два роки практично його копію, тільки не у зеленій, а блакитній сукні й без грайливої скульптурної сцени за балдахіном ліжка. Тобто перетворила будуар на кабінет.

Придворні дами стали замовляти портрети цього ж типу. «Портрет з книжкою» матиме й Марія-Антуанетта, австрійська дружина останнього з французьких королів Луї, яка не заводила жодної дружби з інтелектуалами, однак художниця Елізабет Віже-Лебрен (6) знайде можливість натякнути, що вона хоче такою виглядати. І навіть Фрагонар (7) у складний момент життя вирішив створити варіант такого портрету: «Дівчина, яка читає» – далеко не аристократка і художнику важливо, скорше, погратись із складним завданням – передати гру яскравих кольорів і яскравого ж освітлення без контрастів і тіней. Оскільки жодного замовника на цей шкіц нема, то нічого не перешкоджає колористичній сміливості. І лише манірно відставлений мізинчик натякає, що жіноче кокетування аж ніяк не суперечить процесу сприйняття героїнею текстуальної інформації.

Невдовзі мода на «дам, що читають в будуарі» досягла й туманного Альбіону. Саме там неприступні аристократки оцінили можливості цього жанру: поки у Франції бушувала революція і продовжувалась епопея жадібного до світової влади Наполеона, вони у своїх величезних будинках знаходили місце, щоб увічнити свої найкращі сукні у найвигіднішому просвітницькому дусі. Вже не будуар, а ошатна бібліотека чи просторий кабінет, а інколи – й веранда, щедро перевита квітами, ставали тлом, на якому замріяні жінки різного віку читали книжки, ноти і листи.

Романтизм перетворив цю ідилічну картину стриманої леді на значно демократичніший тренд. Не в останню чергу й тому, що з`явились норовливі жінки-письменниці. Жорж Санд, сестри Бронте, Мері Шеллі, Джейн Остін скандалізували публіку і у творчості, і у житті. А при тому обов`язково мали при собі якийсь томик, щоб навіть і у дуже скромних портретах виглядати «на рівні». Оскільки зрілий академізм розгорнув  образи матерів, дружин і доньок грошовитих буржуа на феєрію показного добробуту: тепер блиск шовку, мережива, дорогоцінне каміння у вухах, на шиях та зап`ястках, деталі розкішного інтер`єру, саф`янові ряди книжкових шаф, паркет, канделябри, свічки, бронзові бюсти, і звісно – жіноча краса, стали множитись портретистами у геометричній прогресії. Так книжка стала частинкою образу заможності, а дами (здебільшого – француженки й англійки, хоча німкені та росіянки намагались не відставати) тепер не лише респектабельно сиділи у зручних кріслах біля столу, а й напівлежали на козетках і софах, вигідно демонструючи усі принади тіла в інтелектуальному дозвіллі (8).

Але як тільки художники полюбили рідні (себто національні) пейзажі – вони негайно помістили своїх улюблених жінок у тінь дерев, під квітучі кущі чи на залиті сонцем галявини. Які читали, позуючи… Подруги пейзажистів й, особливо – імпресіоністів, годинами позували, щоб їхні чоловіки могли передати не стільки їхній емоційний стан, скільки мінливість колористичних ефектів, ефекти передачі світла, рельєфність мазка. «Жінка з книжкою» вийшла на вулицю, тобто стали «жінкою з книжкою на пленері», навіть коли вона очікує поїзда із донькою на вокзалі (9).

Модерн і модерністи знайшли інший аспект популярної теми – декоративно-еротичний. Позувати для пропаганди читання почали ню. Або майже ню. Звабливість відвертих поз моделей дозволяла фантазіям художників переносити їх і в інші епохи. Тепер вже читати лежачи (щоправда, не книжки, а згортки, тут вони консультувались з істориками) змогли й римські патриціанки (як от катуллова Лесбія)10 або й грецькі поетки (Сафо з подругами).

Поступово, десь за півстоліття, жінка, що лежить з книжкою на ліжку, витіснила жінку, що читає книжку, сидячи за столом або в парку. Пікассо (11), Матісс і їхні послідовники (12) цілеспрямовано (хоч і любовно) перетворюють абриси жіночої фігури з книжкою на майже абстрактний знак.

Хоча символіст Сомов (13) показав «Даму в синьому» як стриману, ба навіть хворобливу стилізацію ефемерних карнавалів ХVIII ст., а у соцреалізмі жінки браво крокують із книжками на навчання (14), тягнуть руку перед строгими професорами або підпирають щоку (варіант – чоло),  – зображення читання перестало бути модним чи привабливим.

Після того, як жінка отримала рівні виборчі права й освіту нарівні з чоловіком, а письменництво (включно із журналістикою) виявилося лише однією із можливих версій жіночої долі, живопис перестав цікавитися цією темою. Однак колективна «мадам де Помпадур» не зникла: стараннями рекламістів та маркетологів книжкової індустрії вона перейшла у ранг поп-зірки, яка у фільмах чи на фото рекламує читання як звабливе дозвілля (15).

Як бачимо із типової сценки у метро – не зник і «колективний художник»: він викладає знімки «жінки, яка читає» на своїх сторінках соцмереж. І, ймовірно, подруга, переглядаючи наклацані зображення, не будучи їх замовницею, залишається співредакторкою, якій має сподобатись композиція, освітлення, look, вираз її обличчя. Мадам Помпадур таки вкотре перемагає навіть і тут.