Підсумки року 2022: жити й перемагати

Рік, що закінчується, одночасно став і чи не найменш насиченим культурними подіями за всі роки незалежності, і водночас найважливішим з погляду зламу культурної парадигми. Ми попросили культурну менеджерку Іванну Скибу-Якубову, для якої, як і для багатьох українців, початок повномасштабного вторгнення означав зупинку всіх проєктів і перехід у волонтерство, пригадати: як і про що ми цього року говорили й про що мовчали.

«Я вважаю, що якщо ми утримуємо за гроші платників податків збройні сили, ми також повинні за ці ж гроші утримувати театри. Чому? А з цієї самої причини: для захисту наших кордонів, для захисту кордонів суверенності і демократії. Може, хтось знає, як це сказати, як це пояснити, щоб було зрозуміло? Чи можна збройні сили порівняти з театром? А власне, власне можна» — це цитата з «Монологу про найважливіше» — п’єси за текстом Мажени Садохи, зіграної Михайлом Барбарою, актором театру «Арабески», на другий рік війни Росії проти України. До повномасштабного вторгнення Місько не дожив 4 місяці. Та тінь його була присутня поруч із багатьма з нас цього року, а концерт його пам’яті став однією з останніх великих подій перед вторгненням, тому нехай зі згадки про нього і почнеться цей текст.

Фестиваль виживання

Мій особистий 2022-й починався з розробки великого проєкту «Березіль 100» і — тотальної зневіри в тому, що культурна робота взагалі має сенс. Це мала бути мультидисциплінарна лабораторія, низка театральних подій, аудіовізуальних перформансів, мультимедійна виставка, кілька музичних проєктів і — книги для підлітків «Березіль: 100 років гри». Діти, які мали її малювати, внаслідок російського вторгнення роз’їхались десятками міст і країн.

«…допомогти різним аудиторним групам вирватися з поля впливу російської культури та знайти нові «українські вектори» в системі координат власної ідентичності» — писали ми у проєктній заявці. Що ж, це мета, яку ми не пропишемо вже в жодному гранті: з нею «впоралася» війна. Розставання із російською культурою — певно, головний результат року. (Втім, люди, які регулярно мають справу з підлітками, закликають не бути легковажно оптимістичними і подивитися на плейлісти, тікток-стрічки та ютюбні підбірки наших тінейджерів).

Готуючись до проєкту, ми паралельно стежили за проведенням конкурсу на директора харківського «російського академічного театру імені Пушкіна» — того самого, який створили через 5 тижнів після знищення «Березолю» у 1933 році. І — починали громадську адвокаційну кампанію про перейменування театру. Харківській обласній раді знадобилося 10 місяців повномасштабного вторгнення і десятки тисяч жертв «великої російської культури», щоби врешті 24 грудня дослухатися здорового глузду і прибрати з назви театру «російський» та «імені Пушкіна». Тим часом по країні триває «пушкінопад» і дискусії про перейменування вулиць. Хто прийняв рішення про демонтаж пам’ятника Пушкіну в Харкові — досі невідомо. Але немає — і добре.

Демонтаж Пушкіна в Харкові

Протягом передвоєнного січня ми домовилися з понад 30-ма партнерами, написали грант на УКФ та навіть встигли почати фандрейзинг на операційну діяльність команди. Ці гроші наприкінці лютого ми передали фонду «Харків з тобою» на закупівлю медзасобів для пологових будинків. Весь наступний рік культура підтримувала життєдіяльність своїх міст і свою армію.

Тут можна згадати і понад 6 млн грн, які художниця Жанна Кадирова виручила з продажу своїх камінних хлібів і передала на ЗСУ; і мільйони гривень, які залучає й витрачає на армію і потреби цивільних Сергій Жадан зі своїми «собаками»; поета Олега Каданова, який щотижня відвозить допомогу на Донеччину військовим; письменниць/ків Мар’яну Савку, Катерину Калитко, Андрія Любку… — самими іменами можна списати кілька сторінок.

Важливо, що всі вони не лише віддають власні кошти — гроші їм довіряють люди. Поступове відновлення довіри одне до одного — ще одна річ, без якої ми б не вистояли в цій війні. Довірити комусь гроші, ключі від квартири, машини, довірити вивезти власну бабусю, дитину чи, врешті, шість мопсів (було у нас і таке), — це теж про культуру.

Актори, музиканти, поети, культурні менеджер(к)и не лише моментально стали до різноманітного волонтерства, а й уже з першої третини березня почали влаштовувати концерти: у метро й інших шелтерах; у шпиталях і військових частинах; врешті — на традиційних культурних майданчиках.

Я ніколи в житті не слухала стільки поганої музики. Я приходила на концерти гуртів, на які не прийшла би за жодних інших обставин — важливим був не продукт, важливо було бути разом. Культура у воєнному місті мала функцію дотику, взаємних обіймів.

Та вже з Ночі Музеїв уперше, і з початку осені — остаточно, проєкт «П’ятий Харків» пропонував дискусії на складні теми: змін ідентичності, політики пам’яті. Поступово почала формуватися нова аудиторія. В місті, де різноманіття культурних подій не було, люди, роками індиферентні до української культури, почали приходити просто бо «подія є і вона українська» — і відшукувати ті самі власні координати ідентичності, про які нам і йшлося на початках року, коли у вторгнення ще ніхто не вірив.

Окремої згадки варто те, як потужно спрацювали міжрегіональні проєкти та міжнародні резиденції, над якими багато хто з нас працював багато років. Звісно, ми тоді думали про культурний поступ, а не про те, як із легкістю перегнати фуру з гуманітарним вантажем між будь-якими містами країни, де ці культурні зв’язки усталились, та звичка культурних менеджерок/ів працювати з хаосом і багатьма невідомими цьогоріч буквально зберегла безліч життів.

Відсутність мови / Впевненість у силах

Добре, але вже відчужено пам’ятаю цю колосальну втому початку року. Десятки колег із культурного сектору зізнавалися у відчутті «сізіфового каменю»: ніби все, що ми роками котили в культурному поступі (зокрема, інституційному), тепер котиться на нас, і ніби нічого не змінилося.

Але в перші ж дні повномасштабного вторгнення це відчуття колективного фейлу і мене, і, схоже, тотальну більшість колег, полишило.  Стало зрозуміло: ми підхопили роботу попередніх поколінь, ми плекаємо суспільство з цінностями, абсолютно іншими, ніж у наших північних сусідів. 

Але через війну контекст нашої роботи цілковито змінився. З ким говорити, коли аудиторія так радикально змінилася? З ким працювати, коли потенційні партнери виїхали в різні міста й країни? Як розв’язувати питання безпекові, етичні? Де брати кошти, коли в потенційних донорів краще взяти гроші на санмашини? Втім, це радше питання, а не тотальні перешкоди. Тотальною ж перешкодою для нас стала відсутність мови. Ми досі так і не змогли відчути, як про це все говорити.

Втрата мови і необхідність її перевинайти стала однією з ключових ознак цього року. «Мови» у різних значеннях.

Про мову буквальну — про слова, якими ми користуємось, — мабуть, найкраще написав Остап Сливинський у одному зі своїх останніх текстів:

«А потім нам ще доведеться відбудувати мову.

Щоб свічка перестала бути окопною,

щоб пташка знову вбралася в пір’я,

щоб квіти перестали плюватись вогнем.

Щоб підвал знову став житлом солодкого варення й картоплі вусатої»

Як переповісти одне одному й світові свій біль, коли досвід — вкарбований уже в пам’яті тіла? І що робити, коли через географічну розірваність родин вербальна комунікація (і часто — слова навіть не говорені, а писані) стала єдино можливою? Ми, позбавлені можливості пригорнутися, обійняти, поцілувати у скроню, чи навпаки — відштовхнути, дошукуємо слів, які могли би передати нашу самотність, наші турботу, любов, чи навпаки — гнів і розпач. Шукаємо способу ословити наші досвіди, перекласти світовідчуття людини, яка живе під постійними вибухами — на світовідчуття тієї, яка покинула рідний дім і поняття не має, чи зможе колись туди повернутися.  А слів недостатньо.

Здавалося б, для чого людині відчувати біль, якого їй не відсипано? Немає цього досвіду — і добре. Але нам потрібно шукати способів одне одного чути — інакше ми будемо все більше віддалятися одне від одного, завмираючи кожен у своїй травмі.

«…Я би не хотіла, щоб у світі побільшало людей з нашим досвідом. Він не збагачує, ним прикро ділитися. Але ми мусимо. Тому що нині заходять російські війська, щоб убивати нас на очах у всього світу — так само, як вони це робили сто років тому. А світ дивиться на це з подивом, гублячись у здогадках: можливо, все ж таки є якесь, хай і часткове, виправдання таким діям?», — говорить Світлана Олешко в своєму тексті для Двутиґодніка, «Суспільство ненависті і турботи». Спроможність говорити так, щоб тебе розуміли, гостро стала питанням безпековим.

Багато хто з авторів/ок вже ніколи не допише/не видасть книжки, які починалися/дозрівали на початку цього року. Ця обірваність — текстів, проєктів, задумів — також важливий маркер року.

Втім, у колег із кола Літературного Музею, які займаються темою українського авангарду роками, все ж таки знайшлася і мова, і внутрішній ресурс. Так, 14 грудня у львівській «Дзизі» відкрилася виставка «Курбас. Майстерні», натхненна книгою «Філософія театру» Леся Курбаса. Перевидання знакової збірки, що в 2001-му році вийшла в «Основах», зробив харківський «Видавець Олександр Савчук». Він же видав і «Спогади» Йосипа Гірняка. Обидві книги довгий час передавалися з рук в руки у вигляді незручних «пдфок», тож для багатьох вони стали найочікуванішими книговиданнями року.

“Курбас. Майстерні”, Дзиґа, Львів

Обіцянка жити

Те, що книговидання у воєнний рік не зупинилося остаточно, видається мені не меншим дивом, ніж деякі звитяги ЗСУ. Потішуся виходу таких різноманітних (і не пов’язаних з війною) книг як «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» (Човен) та «Шале пам’яті» Тоні Джадта; анонсованій Ukrainer’ом на кінець року «Різдво та Маланка»; «Мрія про Антарктиду» Маркіяна Прохаська у ВСЛ (премія Шевельова-2022 за есеїстику); низці нового наукпопу у «Віхоли»; новим перекладам Ольги Токарчук у «Темпорі» (Остапа Сливинського та Віктора Дмитрука), новим (не перекладним!) дитячим книжкам у ВСЛ, Віваті, Книголаві і Крокусі, коміксу «Коротка історія українського фемінізму» (Микола Ябченко, Юлія Вус, Іван Кипібіда, «Видавництво»), «Сковорода. Самовладання» Тараса Лютого («Темпора») та одразу декілька видань Сковороди і про нього в «Фоліо».

Перепрочитанням і оммажем на честь філософа-ювіляра займалися різні команди. Виставка «Світ Сковороди» пройшла в Українському Домі (який за останні півтора року дуже цікаво ствердився на мапі культурних інституцій, в тому числі — завдяки діалоговій програмі на актуальні теми під кураторством Олексія Ананова); «Світи Григорія Сковороди» — в Національному музеї історії України; «Сквот божествених пісень» — у Squat 17b… Повніший перелік зібрала в своєму тексті «Лекції, шкарпетки, виставки» журналістка Ксенія Білаш.

300-річчя Сковороди, як і 100-річчя «Березолю», відзначали і вдома, в Харкові (завдяки тому ж ЛітМузею і «П’ятому Харкову»). Зокрема, Сергій Жадан із Юрієм Гуржи перевідкривали і футуристів 20-х, і «мандрівного філософа» двома музичними перформансами: «Фокстроти» і «Сковороденс».

“Сковороденс” у Харкові

«Сковороденс», регі на тексти Григорія Савича, видається мені дуже співзвучним нашій нинішній потребі як до постійної ґрунтовної рефлексії, перевірки своїх співвзаємин зі світом — так і до легкості, яку ми втратили цьогоріч, але яку колись обов’язково маємо собі повернути. Ну і, звісно, до проговореної любові. Здається, цьогоріч ми перестали соромитися говорити «люблю»: друзям, найменшим живим істотам, нашій землі. Війна позбавляє страху сентиментальності й пафосу — інакше не вийде бути ні чесними, ні співзвучними.

«Фокстроти» ж, представлені восени 21-го у Мистецькому Арсеналі, нарешті прозвучали «вдома» в Харкові у грудні. Крім «домашньої» сцени, «Фокстроти» встигли прозвучати на книжковому ярмарку у Франкфурті — адаптовані для німецької публіки. Тепер хотілося б, щоб намагання зацікавити західноєвропейську аудиторію українським авангардом підкріпилося і добрими перекладами.

Франкфурт для України цьогоріч був особливим: зі значною увагою, активною аудиторією, великим стендом і потужною програмою (ними спільно займалися Український інститут книги та Goethe-Institut). Слоган українського павільйону звучав як «Наполегливість існування», девізом української програми стала цитата з «Життя Марії» Сергія Жадана — «Що вони можуть нам зробити, поки ми чуємо один одного?», а візуальним мотивом оформлення стенду — мозаїка «Дерево життя» Алли Горської, знищена російською армією в Маріуполі. Все це витворювало потужний посил життєстійкості.

Під час того ж таки Франкфуртського книжкового ярмарку отримав одну з його важливих цьогорічних премій поет Сергій Жадан — Премію миру німецьких книгарів. Його промова на врученні премії вийшла настільки потужною, що вийшла в Німеччині окремим виданням. 

«…війна, безперечно, змінює мову, її архітектуру, поле її функціонування. Війна, подібно до черевика зайди, чужого, порушує мурашник мовлення. …Можливості мови обмежені – обмежені новими обставинами, новим ландшафтом: ландшафтом, що прописується в просторі смерті, просторі катастрофи. Робота кожної окремої мурахи – відновлювати загальну злагодженість цього колективного мовлення, загального звучання, комунікації, порозуміння. Ким у цьому випадку постає письменник? Тією ж таки мурахою, занімілою, як і всі», – говорить поет.

“Фокстроти” у Франкфурті

Називати речі своїми іменами

Важливою подією був виступ першої української нобелівської лавреатки, Олександри Матвійчук. На одному з найбільших світових книжкових ярмарків голова «Центру громадянських свобод» говорила «про свідчення очевидців воєнних злочинів, про медіа та громадянське суспільство в російсько-українській війні».

Нобелівську промову Олександри, впевнена, вивчатимуть на різних університетських курсах: з міжнародного права, історії, риторики, правозахисту, культурної дипломатії.

У ній правозахисниця визнає, що «не існує напрацьованих рішень для викликів, через які ми та увесь світ проходимо», тому варто «бодай поставити правильні питання». Серед «п’яти запитань лавреатки» — «Як почати називати речі своїми іменами?».

«…мир не настає, — говорить вона, — коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація».

Сміливість називати речі своїми іменами — ще одна прикметна зміна року. І якщо західний світ тільки-но починає це робити, то в Україні докорінно змінився слововжиток у медіа та в комюніке офіційних структур (навіть МЗС, традиційно найбільш консервативної інституції в питаннях мовної обережності).

Нобелівська промова Олександри Матвійчук у Стокгольмі

У цьому контексті обов’язково треба згадати, як на цьогорічному Каннському фестивалі команда українського фільму «Бачення метелика» вийшла на червону доріжку з транспарантом «Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?», закривши обличчя щитками з написом «чутливий контент».

Біда в тому, що «надто чутливий контент» — це щоденні реалії нашого існування. Відкривши новинну стрічку в будь-яку пору дня, ми стикнемося з чимось, що завдаватиме болю. Як говорити про ці жахи, називаючи речі своїми іменами, не заганяючи самих себе у все більшу травму, — питання, на яке, мені здається, ми ще не знайшли відповідь.

Криголами видимості

Якщо я так і не розумію, що зробив за цей рік Мінкульт, окрім як «перевигадав тризуб» і продовжив знищувати «Довженко-Центр», то діяльність іншої державної інституції в сфері культури змушує мене регулярно аплодувати. Я говорю, звичайно, про Український інститут.

За тим, що цього року ми нарешті стали видимими, здобули суб’єктність і голос, і змусили світ дослухатись до нас, стоїть важка робота десятків дуже різних людей і команд.

Утім, у непростого процесу зміни репрезентації України вперше з’явилось відчутне лідерство інституції. І навіть якщо ті чи інші знакові на міжнародній арені проєкти не мають до нього прямого стосунку, все ж Український інститут і йшов криголамом цього процесу, і створив наративну рамку, і рамку етичну.

Важливо, що ця рамка не була авторитарно нав’язана спільноті — вона у спільноті визріла. Принципи, на яких сформувалися засади, повідомлення, які спільнота намагається гуртом транслювати у світ, пройшли сито десятків дискусій і викристалізувались у спільний наратив, за яким не стоїть жоден формальний меморандум, але щось більше — суспільний договір.

Я пам’ятаю, як навесні мої друзі, які займаються культурною дипломатією, тихо стогнали від того, що раз по раз європейські культурні інституції пропонують «діалогові» проєкти, де б за одним столом сиділи митці з України й Росії. Я бачила, як багато стійкості і терпіння їм потрібно було для того, щоб раз по раз перепитувати поважних культурних менеджерів Європи, чи готові вони посадити за один стіл ґвалтівника і його жертву. І сьогодні, коли ця ситуація, з одного боку, дещо змінилась, а з другого боку, все ще має шанси в будь-який момент повернутися до вмовлянь «сісти і помиритися», демарші з боку акторів культурного поля, які все ще претендують на лідерські позиції, виглядають особливо погано. Це саботаж, а до нього воєнний час особливо нетерпимий.

Дискусії, що точилися навколо так званих «хороших росіян», — взагалі важливий етап цього року. Моя особиста матриця — одна з найчорніших: я бачила дуже хороших росіян. У спеціальному вагоні. Чим меншим був білий пакет — тим кращий росіянин. Чорні жарти про смерть, які перестали бути приналежністю певних професій, — ще одне явище року. 

Смерть стала супутницею щоденною. Багато років будучи менеджеркою і піарницею культурних проєктів, восени я почала розслідування щодо незаконних поховань на 18-му цвинтарі Харкова, де людей ховали без трун у пакетах. Культура посмертя, культура нашої пам’яті — фундаментальна річ, до проговорення якої ми лише підступаємось. 

Повертаючись до діяльності Українськиого інституту: сьогодні він відіграє важливу роль в налаштуванні процесів «гігієни взаємодії в культурі». Так, до прикладу, саме офіційна заява креативної директорки УІ Тетяни Філевської і пост його представниці у Франції Ольги Сагайдак зрештою призвели до скасування виставки The Ukrainian Way в Saatchi Gallery, організованої Маратом Гельманом та Ігорем Цукановим, активними амбасадорами російської культури у світі. «Немає нічого важливішого для спільноти, ніж невидимі закони систематизації власних мов. Зміна цих законів – це те, що проживається саме зараз, те, що вже помітне в соціальній взаємодії» — пише Анна Калуґер, аналізуючи ситуацією з виставкою в тексті «Провал як звільнення». Знову — мова.

Мовою культурної дипломатії може ставати і музика. Так, 4 грудня в нью-йоркському Карнеґі-Гол на організованому Українським інститутом концерті звучав «Щедрик» Леонтовича. Найпопулярніша в світі різдвяна мелодія говорила цього разу не лише про світло свята, не лише про вишукані переплетіння в українській музичній традиції, а й про тяглість нашої національно-визвольної боротьби.

«”Щедрик” був виконаний у Карнеґі-Гол у жовтні 1921 року українськими музикантами, які шукали підтримки для загроженої на той час Української держави, — нагадує у своїй статті «Вдячність Україні» американський історик Тімоті Снайдер, чи не найбільший наш амбасадор в західному науковому світі. — Її українського композитора Леонтовича на початку того ж року вбила більшовицька таємна поліція. Більшість території, яка зараз є Україною, невдовзі після цього увійшла до складу Радянського Союзу. Пісня була американізована в 1936 році, незабаром після великого голоду в радянській Україні, якраз на початку великого сталінського терору. Її витоки були забуті, як і Україна загалом».

Юні голоси, що виконували «Щедрика» через сто років після його світового туру, ніби говорили: «Світе, ми повернулися, щоб уже ніколи не щезнути зі світової арени, гляди ж не проспи — нам потрібна твоя підтримка, бо ми тут захищаєм тебе на межі світла й кривавої темряви».

“Щедрик” у Карнеґі-Гол

Снайдер в уже згаданій статті чітко артикулює: «Опір України Росії значно зменшив шанси великого збройного конфлікту деінде, а отже, і ймовірність ядерної війни. […] Український опір виявив слабкі місця російських збройних сил і знищив значну частину боєздатності Росії. Завдяки Україні цей сценарій [вторгнення росії в країну НАТО] набагато менш імовірний, ніж рік тому, і залишатиметься малоймовірним протягом наступних років». Те, що вже не лише ми самі говоримо про нашу роль в «обороні світопорядку», а й світові лідери думок, — теж вагомий здобуток культурної дипломатії (не лише з боку УІ, безперечно). Вже не спорадичної, а стратегічно промисленої і безперервної.

У тому ж таки грудні Український інститут провів форум культурної дипломатії у Брюселі, а наступного дня став асоційованим членом Мережі національних культурних інститутів ЄС (EUNIC). Це теж — про незалежність нашого голосу і нашу суб’єктність. Про право бути повноцінним гравцем важливих міжнародних процесів, який давно виборов право не лише «вдячно вчитися», а й бути визнаним зразком того, як варто не лише декларувати, а й свідчити наші спільні цивілізаційні цінності.

Серце землі

Серед проєктів, що працювали на нашу культурну репрезентацію, були як величезні (Український павільйон на Венеційській бієнале та супутня йому програма — теж під кураторством Українського інституту), так і ті, що буквально відборюють нашу суб’єктність маленькими кроками. Серед них — програма «Українська весна», яку започаткувала і втілює представниця УІ у Франції Ольга Сагайдак. Франція — країна, не надто відкрита до діалогу з культурами, які вважає меншовартісними. Як відверто говорить Ольга, «французи нас не знають і не хочуть». Тож програма Української весни — це не так блокбастери, як повільна, обережна, уважна робота з різними французькими культурними середовищами, поступове їх до нас «призвичаєння». Інколи — це події буквально на 2-3 десятки людей, з чого, утім, потроху народжуються проєкти співпраці.

Серед таких камерних проєктів була і виставка, яку мені пощастило менеджерити. «Під землею і на землі» — проєкт харківської студії Aza Nizi Maza, в якій уже понад 10 років працюють художники/ці від 6 років. Частину виставки складали антивоєнні плакати, створені учнями й ученицями студії ще на самому початку війни, в 2014 році. Назва плакатного проєкту, «Що я бачив», сьогодні звучить особливо болісно: за останні 10 місяців наші діти бачили те, чого бачити не мусили ніколи. Ще частина — це роботи нових студійців, створені цієї весни в метро. Завдяки засновнику студії Колі Коломійцю, діти, які жили там протягом трьох місяців, переховуючись від бомбардувань, не лише не втратили радість життя, а й відкрили для себе живопис і створили потужний виставковий проєкт. Обираючи його для Парижа, ми якраз і намагалися скористатися мовою, яка не вимагає перекладу. За полотнами юних митців легко і щемко зчитується, як війна руйнує нормальну світобудову. А кількість квітів на роботах «підземного періоду» без перекладу означувала наше стремління до життя (на противагу російській некрофілії).

Земля і наші стосунки з нею — тема, яка цього року стала однією з провідних для України.

Ніколи не можу згадати назву цієї виставки з першого разу. «Сіль землі», «Серце темряви»? Те, що в голову приходять назви цих текстів, не дивно: адже один із них — про стосунки людини з природою, яку вона водночас підгинає під себе, і підгинається під неї сама, а другий — один із найважливіших текстів для аналізу в деколонізаційному дискурсі. І того, й іншого вистачає на виставці «Серце землі», відкритої наприкінці листопада в Мистецькому Арсеналі (її обіцяють «тримати» якомога довше, тож ви маєте ще січень на те, щоб її побачити).

“Серце землі” в Мистецькому Арсеналі

«Хто контролює “Гартленд” — той командує світовим островом; хто контролює “світовий острів” — той командує світом» — цей вислів Гелфорда Макіндера, британського історика початку ХХ століття, згадую в кожній залі, бо от воно, серце світу, серце землі, територія, на якій розгортаються ключові для західного світу криваві драми, і територія, на якій ми з року в рік впевнено і спокійно вирощуємо хліби.

Мені дивитися цю виставку вкрай боляче: більшість робіт у ній говорять про поранений степ. Про Муравський Шлях, Дике Поле, степи Приазов’я. За щемкими (але й лаконічними, без надриву) роботами я бачу поля під Ізюмом, побиті снарядами, спалені степові села.

Думаючи про розтрощену Слобожанщину, я відчуваю ненависть. Медитація на ненависть, як називає її в своєму тексті Артем Чапай, — ще одна тема року. Чи маємо ми право ненавидіти? Що нам дає ця ненависть? Як втримати її рубежі і зробити своїм помічником? В «Коридорі» і в уже згаданому мною польському Двутоґодніку під кураторством Віри Балдинюк вийшла ціла низка текстів, що рефлексують цю тему. Аналізувати їх можна довго, я ж процитую фрагмент, який важить мені особисто: «В перші тижні в армії я стереотипно боявся стати жорстким і жорстоким — тому навмисне став плекати чутливість і доброту, — пише Артем Чапай, письменник, який пішов воювати, як і багато хто з українських митців. — Переважно допомагають прості речі. […] Полити залишену клумбу зі словами «Служу українському народу». Купити сосиску бездомному собаці. Підкласти шматок яблука в мурашник і спостерігати за фієстою. […]  Якщо раніше я боявся жортскості — тепер найбільше боюся повернутися з війни на все життя токсичним і ображеним на несправедливість світу стереотипним ветераном».

Генералу Залужному приписують фразу про те, що «армія, в якій на двох солдатів дві судимості не здатна перемогти армію, в якій на двох солдатів — три вищі освіти». Попри те, що у цьому афоризмі перебільшення є в обидва боки, все ж те, що на фронт пішла величезна кількість людей і високоосвічених, і талановитих, робить і нашу армію особливою (водночас пригальмовуючи культурний і науковий процеси). Чому мені важливо сказати це в контексті підсумків культурного року? Бо наступні роки саме в культурі (а охорону здоров’я ми теж маємо розглядати в спільному гуманітарному дискурсі) ми будемо працювати з тими, хто повернеться з війни (щодня пам’ятаємо й чекаємо на повернення з російського полону правозахисника Максима Буткевича). І хочеться вірити, що у митців, які сьогодні змінили олівці на автомати, вистачить сили пережити й відрефлексувати її у творах, які стануть для нас спільною роботою думки й емоцій і посилять наш голос у світі. Бо там, в окопах, в паузах поміж обстрілами, зараз відбуваються «свої університети», як свого часу — в російських концтаборах, де були ув’язнені наші найпотужніші інтелектуали. 

Думаючи про це, я посміхаюся: які ми були смішні, думаючи минулого січня, що культура програла і нічого не досягла.