Підсумки року: Гнучка крихкість

Підбиваючи підсумки попереднього (2019) року, дивлячись на кіберпанк, що поступово втілюється навкруги, я назвала текст “Ті, що біжать по лезу”. Тоді було очевидно, що попереду у культурного сектору — нові виклики. Але які саме… Подібно до нетфліксівського серіалу, саспенс не відпускав глядача і важко було спрогнозувати сюжет наступного сезону. Та власне, виклики не забарилися, і сценарій став кінематографічно розгортатися чітко за графіком — одразу від початку 2020. Символічно, що навіть довгоочікувана геймерською спільнотою постапокаліптична гра Cyberpunk 2077, котра вийшла наприкінці цього року, окрім усіх своїх безперечних достоїнств, стала і великим розчаруванням для багатьох користувачів — через численні баги і графічні артефакти. Таке відчуття, що випробування реальності на міцність пробралося і в цифровий світ – Матриця глючить.

Павло Маков Ніч (кольорова вкладка з Абракадабри) 2019-2020, графітний олівець, кольорові олівці, інтагліо, акрил, папір

Чи не вперше за останні десятиліття можна сказати, що останній рік минув під спільним для всіх глобальним знаменником, який-вже-майже-не-можна-називати, настільки він всіх утомив. Пандемія і глобальний локдаун, безумовно, стали викликом і випробуванням не лише для системи охорони здоров’я та економіки, але й для системи відносин загалом – ділових і особистих, змусили переглянути відпрацьовані алгоритми, відрефлексувати усталені формати, інакше розставити пріоритети. Зазнала випробувань і культурна сфера, тісно зав’язана на взаємодії з аудиторією.

Оскільки іронія є одним із важливих захисних емоційних механізмів, цей непростий рік у мережі був особливо багатим на меми. А ключовий підсумок року позначається вичерпним хештеґом #вижив/ла. Ситуація, що склалася, дійсно значною мірою повертає нас до базової цінності – власне цінності життя, крихкість якого на тлі втрат і загроз відчувається особливо гостро.

Вірус постає і метафоричною структурою, через яку можна подивитися на глобальні процеси. Людство в соціо-політичному сенсі перманентно перебуває в крихкому стані між ігнором, коли організм просто не розпізнає чужорідне тіло, мутовану клітину чи збудника інфекції, та руйнівною гіпервідповіддю імунної системи. Зокрема, протести, що один за одним спалахують  і продовжують тривати у різноманітних регіонах світу останніми роками — ніби гостра імунна реакція, яка раптово виникає в суспільстві безсимптомних носіїв, де організм тривалий час не ідентифікував хронічного запалення, сприймаючи поточні умови існування як належне. Чи буде імунна реакція придушена, чи призведе до одужання і порятунку, чи обернеться фатальним цитокіновим штормом — сценарій індивідуальний в залежності від кожного окремого випадку.

Вірус фізично, а передусім — інформаційно — пронизав усю планету, як вайфай-сигнал. Світ раптово став тісним і цілісним, гомогенним, солідарним перед єдиною глобальною загрозою, і в той же час – пористим, дискретним: дистанції, мембрани і фільтри розділили нас метафорично і буквально. Специфіка «безсимптомного носійства» і можливість перехворіти або виявитися переносником, навіть не знаючи про це, надає вірусу таких собі квантових властивостей «вірусу Шредінгера», ніби він матеріалізує в тілі стан невизначеності, в якому перебуває світ. Переносить медійну, інформаційну реальність у фізичну, більше того – фізіологічну площину.

У контексті розмов про нелюдську агентність та рівноправ’я, несподівано ми дійсно опинилися у взаємодії з вірусом як зі співавтором сценаріїв, а подекуди і режисером наших життів. А владні структури деяких країн не втрималися від спокуси долучитися до антиутопії, заводячи заходи безпеки за межі невтручання в особисті права громадян. Тож не дивує відчайдушний спротив «коронаскептиків», вочевидь не готових миритися з новим порядком денним, що прагнуть перевести вірус у площину конспірології.

Ковід проявив, знову ж таки, квантову амбівалентність: став водночас тригером, каталізатором, що посилив і оприявнив багато речей, і при цьому – гальмівним механізмом, який дещо сповільнив перманентно прискорений і гіперпродуктивний світ (нехай, очевидно, що лише тимчасово). Майже в унісон із твердженням Тімоті Мортона про те, що «ми повинні послабити ідею дії та загострити ідею пасивного буття».

Попри всі втрати і негаразди, спричинені пандемією, вона вплинула на ще одну важливу річ — масштаб мислення. Бодай тимчасово, вірус занурив людство в глобальну проблематику. Відштовхуючись від Мортонової концепції гібероб’єкта (як об’єкта настільки масштабно розподіленого у часі і просторі, що він перестає бути цілком осяжним для мислення — як то напіврозпад урану чи глобальне потепління), вірус можна сприймати якщо не як гіпероб’єкт то як вказівку на гіпероб’єкт, «дещо більше». І сприйнятливість до нього людство продемонструвало значно сильніше, аніж, скажімо, до теми глобального потепління.

Підсумувати рік, що минає, мабуть, найпростіше було би простим переліком усіх мистецьких подій, що протягом нього НЕ відбулися. Були скасовані чи відтерміновані, або відбулися в редукованому форматі. Та це було б несправедливо. Бо мистецьке середовище в умовах пандемії навпаки — дивує своєю активністю. Тож варто віддати належне тому, що таки було реалізоване, попри все (традиційно для такого невдячного формату, як будь-які підсумки, перелік не претендує на вичерпність).

Іван Світличний “Grammar. Fix”, Voloshyn Gallery, 2020

Виставка Івана Світличного «Grammar. Fix.» у Voloshyn Gallery стала своєрідною преамбулою, символічно відбулася на стику 2019 і 2020, ніби підводячи нас упритул до, на перший погляд, філософсько-гіпотетичних, але насправді нагальних питань: «Що визначатиме статус твору мистецтва та становитиме нову візуальність у майбутньому? Яким буде наше сприйняття навколишнього середовища? Якими будуть нові пріоритети?». «Grammar. Fix.» — очікування сингулярності, пошук мови для гіпотетичної нової реальності, яка насправді вже настала.

Для багатьох цей рік став роком зустрічі з самими собою, на яку до цього часто могло просто бракувати часу. Часом ревізії.

Протягом усього року періодично поставала в пам’яті потойбічно-глибока персональна виставка Мирослава Ягоди «Я + GOD = A» в НХМУ (кураторки: Олена Грозовська, Тетяна Жмурко). Її назва — формула мистецького маніфесту художника, де абетка розвертається в зворотному порядку, прізвище деконструюється і знову збирається з елементів:  «від індивідуального «Я», до Альфи, через наріжний камінь: присутність Бога». Це препарування і збирання наново в новому масштабі і новій якості — вічно актуальний уроборос, але нині видається особливо своєчасним. Подібне відчуття — пальпації меж, осягнення і водночас відречення від власного «Я» зустріло і в роботі Каті Бучацької «Рекорд болю» – псевдодокументальній пронизливій історії пошуків і саморефлексії горе-палеонтолога, що загинув у потоці лави, і чиє тіло цілком вигоріло, лишивши по собі лише застиглі обриси. Робота була створена для виставки 20-ти номінантів 6-го конкурсу на здобуття Премії PinchukArtCentre. Значно обережніше та іронічніше, але так само щиро, Бучацька продовжує свою спекулятивну гру з темою історії, музеєфікації, медіуму, універсального і персонального у «Дуже персональній виставці», назва якої теж говорить сама за себе. У цій камерній «ретро-футуроспективі» Катя деконструює власну практику і подає її як єдиний твір.

Єлизавета Букіна. Пташка, 2020. Фото наданe PinchukArtCentre © 2020. Фотограф: Максим Білоусов.

«Безна» Павла Макова в The Naked Room – проєкт, у якому немає місця людині, але є простір для роздумів про місце людини. «Безна – покинуте поле, погане місце. (Великий тлумачний словник сучасної української мови)», — лаконічно повідомляє нам сайт художника. У цій виставці — і передчуття, і констатація поточного ладу, і глобальне, але делікатне послання про відхід від антропоцентричної моделі сприйняття світу. Ревізії присвячена виставка іще одного «класика» — Олега Тістола під назвою «60 років незалежності» (МСУМК у Луцьку та Музей модернізму Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького). Крім усіх зовнішніх залежностей від «школи», сторонньої думки, ресурсів, глядацьких чи інституційних запитів etc., кожному художнику загрожує ще й залежність від самого себе — небезпека потрапити у пастку власних відпрацьованих прийомів чи створеного образу. Перебуваючи у постійній боротьбі за незалежність від шаблонів і звичок, Тістол деконструює власну попередню творчість, шукає нове формулювання своєї мистецької ідентичності. Обидві виставки, дуже різні за формою та суттю, одну – безлюдну, іншу – навпаки антропоцентричну, об’єднує розмаїття технік і прийомів, мікс творів різних років: від малюнків та офортів 80-х до найновіших робіт, що свідчить про іще одну спільність — неспокій, невпинний рух, постійну ревізію пройденого шляху і накопичених напрацювань, підсумовування без застиглості, остаточних висновків, але з думкою про (таке варіабельне) завтра.

«Між своїм і тим самим» Влади Ралко (Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Г. Возницького, куратор — Андрій Рибка) – препарування, оголення сутностей через зміщення внутрішнього і зовнішнього, вивертання навиворіт. Сила і енергія робіт Ралко, їхня чуттєвість у поєднанні з підкресленою фізіологічністю і майже відчутною присутністю болю, створює одночасно відчуття дискомфорту і привабливості, того пунктуму, що тримає прикутим глядацьке око. Інтимне й політичне, сакральне і профанне зустрічаються в тілі, що стає знаком. Художниця здійснює трансформацію глибоко особистого в універсальне, котру згодом продовжує глядач, здійснюючи зворотний процес — «впізнавання», вилучення з універсального образу суто особистих смислів і відчуттів, із якими твір Влади вступає в емоційний резонанс, оголюючи їх із безкомпромісною відвертістю.

«Гносеологічні вправи» Миколи Маценка в Черкаському художньому музеї ― роздуми художника про буття індивідів та спільнот і про буття як таке. Гносеологія досліджує природу пізнання і його можливостей. А пізнання ― складний процес, що неодмінно будується на сумніві, поєднує інтелектуальне й інтуїтивне, аналіз і споглядання. Власне, в шопенгауерівському трактуванні мистецтву доступна можливість «споглядального пізнання», якої позбавлена наука. Користуючись цією можливістю, Маценко робить свої «вправи», розкладає дійсність на окремі елементи і заново перезбирає її в парадоксальні конструкції, що насправді не поступаються своєю химерністю «реальності».

 До вправ вдається і Андрій Сагайдаковський у своїй «Декорації. Ласкаво просимо!» в Мистецькому арсеналі (Куратори: Олександр Соловйов, Соломія Савчук, Павло Гудімов). Вже перша зала зі словом «Культура» на стіні та тінню від гімнастичного «козла», що падає на цю стіну, натякає, що нас запрошують до іронічної, можливо, веселої, а можливо — дещо сумної мистецької (і не лише) гри. Власне, якщо слідувати ідеям Гейзінґи, ми, люди, і не маємо інакших варіантів, аніж грати. А задля того, щоб бути успішним у грі, у змаганні, треба вдосконалювати свою майстерність і робити вправи. Сагайдаковський — радше самітник, який не зловживає медійністю. Його присутність у художньому просторі зазвичай вибіркова і делікатна. Тож масив робіт художника за останні три десятиліття зібраний разом в одній масштабній будівлі Арсеналу справляє враження дійсно вагоме. Та ця ретроспектива не обтяжена духом архівності. Адже гра — це про рух, уяву і вигадливість. Тут панує атмосфера пошуку, утопії, очікування (дещо тривожного) та містифікації. «Завтра будемо щасливі», — запевняють нас. Та чи варто йняти віру? Втім, саме міфічне «завтра» — одна з рушійних сил ненадійного «сьогодні».

Перед «Декораціями» у Мистецькому арсеналі відбувся ще один важливий проєкт — «Відбиток. Українська друкована графіка ХХ-ХХІ століть», що показував близько півтисячі графічних творів понад ста авторів/ок і виявляв безперервну лінію трансформації української гравюри через взаємозв’язки мистецьких процесів останніх ста років.

Зараз, коли парадоксальним, але й передбачуваним чином стрімка діджиталізація та віртуалізація світу загалом (і культурного простору зокрема) посилюється, водночас прямо пропорційно зростає цінність матеріального, фізичного, тактильного. Оприявнюється його цінність і крихкість.

Серед вислизаюче-щемких скарбів цього року – виставка робіт легенди української фотографії Віктора Марущенка у The Naked Room. Проєкт «Архів» показував маловідомі і не оприлюднені раніше сторінки його творчості – архівні знімки 1970-1990-х років, і став останньою прижиттєвою експозицією знакового фотографа.

А у Музеї Сучасного Мистецтва Херсон відбувся проєкт «Скіфське Золото» – один із нереалізованих задумів Стаса Волязловського, втілений у форматі комеморативної виставки, ілюстрації Стасових ідей до проєкту. Псевдомузейна експозиція проєкту, за описом Стаса,  мала складатися з різноманітної дешевої сучасної біжутерії, а текст мав бути написаний старшим науковим співробітником відділу історії Херсонського краєзнавчого музею. В основі «Скіфського Золота» – критичні міркування Волязловського про цінності, гонитву за престижем і багатством, бездумне колекціонування, любов до золота і підкорення владі, “справжнє” та “фейкове”.

Олександр Животков “Тримайся коріння”, ЄрміловЦентр (Харків), 2020

Теперішній час, коли турботу позначають не відвідини, а їхня відсутність, а буденна офлайн-зустріч чи подорож часом стає розкішшю, стає часом, коли на перший план виходять базові, основоположні речі. Стосунки із собою, власними травмами та механізми їх проживання й пропрацювання  («Інтроспекція. Про художню практику як самотерапію», Voloshyn Gallery, кураторка: Ксенія Малих). Синтезування есенції попередніх вражень і досвіду – «здобутого, побаченого, відчутого й обміркованого» (Люся Іванова «More»(«Ще»), The Naked Room. Етика людських взаємин, погляд на людину в її «первісному» вигляді, без умовностей і культурно-історичних нашарувань (Primitive People. Міша Букша, Dymchuk gallery). Архаїчні сутності людини та мистецької практики у відносинах із сучасним (Олександр Животков «Тримайся коріння», YermilovCentre, Віталій Кохан «Дівоче», Stedley Art Foundation). Розуміння того, хто поряд, та середовища, в якому перебуваєш «тут і тепер»  (резиденція і виставка «Зрозумів тебе», Дніпро, АртСвіт, куратори: Єгор Анцигін та Люся Іванова). Перегляд усталеного порядку речей, ціннісних ієрархій у вимірі сакрального й повсякденного («Чи дорівнює ритуал рутині?», Дніпро, АртСвіт, кураторки: Анастасія Хлестова, Софія Короткевич, Катерина Цигикало, Марія Целоєва, під керівництвом Тетяни Кочубінської).

Один із украй важливих механізмів перегляду і «прокачування» взаємодії з іншим, формування спільного вільного простору – інклюзія. І цей рік виявився доволі багатим на проєкти такого спрямування. Серед них проєкти ательєнормально (Станіслав Туріна, Катерина Лібкінд, Валерія Тарасенко та Олена Васик): «residence-normalno» (спільно з колегами з кельнської майстерні KAT18), «Це чудовий вибір! Це чудовий вибір!» та «ELASTIK» (персональна виставка Валерії Тарасенко за участі ательєнормально). Виставка «Крапка, лінія, можливості» (кураторки: Ольга Шишлова та Катя Бучацька), що стала виплеканим результатом чотирьох років роботи «Майстерні можливостей», де митці з особливостями розвитку вчилися знаходити й виражати себе в мистецтві. А виставка «Пінзель. Тактильна експозиція» у Львівському музеї Пінзеля (продовження проєкту Pinsel.AR, автор: Роман Гук) дала змогу людям із вадами зору ознайомитися з роботами скульптора завдяки 3D-друку.

Недільний обід. Перформанс Влади Ралко. Муніципальний мистецький центр (Львів). Виставка “Чому у Львові будуть художниці”, 2020. Фото Христини Соломончук

Мистецьке життя Львова узагалі цьогоріч продемонструвало високу інтенсивність. Знаковою подією стало відкриття у місті Муніципального мистецького центру, першою виставкою в якому стала «Чому у Львові будуть художниці» (куратори: Павло Ковач, Олег Сусленко). Проєкт відкрив дискусію про художнє середовище міста, видимість жінок у мистецтві, феміністичний дискурс загалом. Він доволі симптоматичний і унаочнює, що гендерна проблематика не лише посіла своє постійне місце у порядку денному українського мистецтва, але й увійшла у фазу (само)рефлексії щодо шаблонів та імперативів, що неминуче формуються. У ряду таких рефлексивних проєктів також «Out of Scope» (кураторки: Аліса Нанавова, Тетяна Малиновська і Наталія Іванова), «Рожева виставка» (2019-21, кураторка: Аніта Немет), «Цикл 28» (кураторка: Ксенія Гнилицька).

 Зрозуміло (звісно, було зрозуміло і до пандемії), що людство увійшло в еру нових відносин із технологіями та переосмислення ролі не-людських агентів у своєму житті. Про це свідчить і розмаїття проєктів, що так чи інакше рефлексують щодо відносин людського і нелюдського, ландшафту і навколишнього середовища загалом в епоху антропоцену та їхню кореляцію з мистецькими практиками, зачіпають проблематику екосистем у недогматичному ракурсі. Це програма «Заземлення» в Ізоляції, ленд-арт симпозіум «Могриця. Простір покордоння», персональні виставки: «Грязне» Антона Саєнка, «Геотексти» Анни Миронової, «NHT (non-human trilogy)» Ruїns collective (Еліас Парвулеско, Тета Цибульник), «Акти відчаю / The Desperate Tone is an Act» Клеменса Пула та Каті Бучацької, «Моє серце пусте, як дзеркало – одеський епізод» Джан Марія Тосатті на Куяльницькому лимані, скульптурний проєкт «Roots and Pollen», онлайн-резиденція «Ландшафт як монумент» для митців, кураторів, дослідників та активістів із фокусом на зв’язках сучасного мистецтва з екологією, політикою та економікою.

В рамках останньої було видано Кураторський посібник — збірку розповідей про специфіку кураторської роботи, що демонструє множинність поглядів і підходів (упорядники: Олександра Погребняк, Дмитро Чепурний, Катерина Яковленко. Візуальне рішення і обкладинка: Катерина Лесів). Попри «суху» дидактичну назву, це видання – щирий і живий зріз кураторської практики в Україні останнього десятиріччя, що безпосередньо промовляє до глядача прямою мовою учасників. І загалом мистецький книгодрук цьогоріч порадував перлинами, що охоплюють різні періоди, персоналії, явища і жанри. Це монографії, присвячені фото: Валерій Сахарук «Микола Трох. Enfant Terrible української фотографії» (Stedley Art Foundation), Надія Бернар-Ковальчук «Харківська школа фотографії: гра проти апарату» (MOKSOP). Перший друкований номер журналу «Your Art» – важливий з огляду на катастрофічний брак друкованих періодичних видань про мистецтво. Українські переклади легендарного графічного роману Арта Шпіґельмана «Маус. Сповідь уцілілого» (Видавництво “Видавництво”) та культової «Як ми бачимо» Джона Берджера (IST Publishing). Інтелектуально-чуттєві «У м’яті» Бориса Філоненка, Данила Штангеєва й Антона Резнікова — «комікс про любов і провалля під ногами» та «Постійне місце проживання» Сергія Жадана та Павла Макова (IST Publishing), «Дерево Одіссея: Есеї, тексти, фото» Тіберія Сільваші та збірка поезій Влади Ралко «Рот і хрест» (ArtHuss). Книга-каталог, присвячена яскравому, але мало висвітленому в інфопросторі явищу «Ревізія. Ретроспектива франківського відео-арту 1993-2020» (Анатолій Звіжинський, Ростислав Котерлін, Зоряна Козак). «Тетяна Яблонська» Гаяне Атаян (дизайн: Ірина Пасічник ) та англомовне дослідження «Образний світ Георгія Нарбута й  творення українського бренду» Мирослави Мудрак  (РОДОВІД у співпраці з Українським Інститутом Модерного Мистецтва в Чикаго). І нарешті фенікс, якого відродили з попелу РОДОВІД із командою, – монументальна книга «НАРБУТ. Студії. Спогади. Листи», що є реконструкцією знищеного 1933 року «Нарбутівського Збірника».

І якщо одна із рис, яскраво оприявнених актуальними обставинами, це крихкість – твору, відносин, звичного порядку речей, самого життя – то інша, напротивагу і на доповнення до неї — це гнучкість, яка забезпечує виживання.

 Постійне очікування глобальної катастрофи, що є одним із ключових наративів людства, і запит на яке багаторазово відображався в масовій культурі, схоже, частково задовольнився пандемією. Та «репетиція» апокаліпсису може носити не лише глобальний, але й локальний характер, як в іронічно-есхатологічному проєкті «В передчутті лиха» харків’ян Ревковського/Рачинського у галереї Detenpyla (кураторка: Ксенія Малих). «Схаменіться! Сила тяжіння працює проти нас. Насувається зсув. Насувається вже давно і ми не можемо більше його ігнорувати. … Очікувані зсуви — зсуви, які визначаються попередніми розрахунками. Але розрахунки ніхто не робить, тому нас чекає неочікуваний зсув. …», — повідомляє концепція проєкту. І якщо у Voloshyn Gallery символічно відкривала 2020 рік футуристична «Grammar. Fix», то символічно закриває його Ілля Ісупов проєктом під назвою «Не смішно». Саркастичні палімпсести Ісупова, виконані у різних медіумах – справжня квінтесенція сюру й хаосу теперішньої дійсності.

Обставини пандемії вимагали переформатування налагоджених схем комунікації і стали додатковим каталізатором і без того стрімкої діджиталізації та віртуалізації. У нових умовах саме цифрові технології мають ту мобільність, швидкість та всепроникність, що дозволяє долати фізичні бар’єри, дотримуючись необхідної дистанції. І сьогодні, коли переговори тривають у Zoom, кінофестивалі відбуваються на YouTube, а виставки – у віртуальних експозиційних просторах, із умовно ефемерної «паралельної реальності», медіа стають власне реальністю. На тлі своєї тотальності симуляція перестає сприйматися як симуляція. Цьогоріч відбулася ціла низка виставок, фестивалів, конференцій та лекторіїв, успішно переведених в онлайн-формат (цілковито або частково). Серед них дискусійна платформа щодо феномену Харківської школи фотографії Kharkiv Photo Forum; Фестиваль «Plan B», назва якого цьогоріч звучить особливо доречно, що об’єднав в онлайні Харків, Івано-Франківськ та Лисичанськ; Фестиваль наївного мистецтва, що поєднав розважально-просвітницьку, виставкову та дослідницьку складові; чергова ітерація лекторію ОБРАЗ, де українські митці розповідають про своїх колег та коліжанок, та цикл лекцій «Культурний менеджмент у часи змін» від арт-центру Closer, що цьогоріч у поєднанні вийшли особливо яскравими та інформативними; виставка Strange Time (куратор:  Степан Рябченко) – калейдоскопічна міжнародна онлайн-виставка, організована одразу після початку локдауну як рефлексія щодо трансформацій, яких зазнає світ.

Знімок екрана з віртуальної персональної виставки Олексія Сая «CONTROL FREAK» в експозиційному середовищі Shukhliada, 2020

Також нещодавно з’явився Pandemic Media Space — веб-платформа, що апропріює пандемічну реальність, трасформуючи її в реальність мистецьку (організатори: Алла Загайкевич, Георгій Потопальський та Антон Стук). Це інструмент для створення нових музичних творів та медіапроєктів в умовах пандемії. Учасники мають змогу допомогою алгоритмів конвертувати великі масиви різноманітних даних (метеорологічних, геолокаційних, медичних etc.) стосовно глобальних змін під час пандемії у специфічні види інформації, що стають основою нових творів. Проєкт має і освітню складову: в його рамках було проведено серію лекцій та майстер-класів алгоритмічної композиції та медіа-арту.

Активно триває робота з VR та AR (віртуальною та доповненою реальністю). Розвиваються платформи, що систематично підтримують розвиток і впроваджують ці технології в мистецькому просторі: V-Art, фестиваль Frontier, платформа Carbon та ін. Як своєрідна відповідь на пандемію у віртуальному просторі експозиційного середовища Shukhliada, створеного Іваном Світличним та SVITER art-group задовго до пандемії, відбулася персональна виставка Олексія Сая «CONTROL FREAK» (кураторка – Ксенія Малих). Це фактично ретроспектива робіт художника, створених у різних медіа (як цифрових, так і аналогових), але подана у специфічній в формі, при якій глядач не може контролювати швидкість чи послідовність перегляду. Натомість середовище саме «веде» його своїми химерними звивинами, нагадуючи про нездатність людини отримати контроль над викликами, що кидає (не лише) сучасний світ.