Повернення театру й пам’яті

Львівський театр ляльок презентував винятковий доробок: відбулися прем’єри епос-фантазії «Засвітнє танґо» за романом Юрія Винничука «Танґо смерті», відкривши дорослу вечірню сцену.

Робота над проєктом велася три роки: змінювалася й доповнювалася команда (режисура – Уляна Мороз та  Яна Титаренко, сценічна адаптація – Валентина Тужина), але мета залишалась амбітною: скреслити стереотип, ніби театр ляльок – це театр виключно для дітей; друга ціль – поставити виставу за великим текстом, у якому багато часових ліній, героїв і героїнь, та й зрештою – поставити виставу про втрату та пам’ять. Цю прем’єру команда присвятила 30-тій річниці відновлення Незалежності України.

Свій-чужий

«Четверо молодих чоловіків сидять у схроні (…) Моляться не разом, а кожен окремо, і молитви їхні різними мовами», – починається розповідь у романі Винничука. Цей образ з’являється рамкою у виставі: з цього все починається, цим усе закінчується. Голоси лунають синхронно різними мовами. Це спільний простір, але чи добровільний? Це різні мови, але кожен, видається, приймає тут інакшість іншого. Це б могла бути майже ідеальна картинка світу, якби тільки не те, що ці люди зображені у мить відходу в засвіти.

В епіцентрі твору «Танґо смерті» – доля чотирьох друзів: українця Ореста Барбарики, єврея Йоська Мількера, поляка Яся Білєвіча, німця Вольфа Єґера. Їхні батьки були бійцями армії УНР і загинули у 1921 р. під Базаром за Україну. Їхні матері знайомляться на символічній могилі на Янівському кладовищі й стають подругами. І в такий спосіб померлі батьки та матері, що пам’ятають, поєднують своїх різноетнічних синів, які стають кумплями. 

Ця історія з її похідними екзистенційними питаннями – Чому батьки загинули? За що боролись? Що таке смерть? За що варто померти? – й стає основою для вистави. 

Розповідь веде уже літній Йосько Мількер (заслужений артист України Роман Біль), який, за ідеєю драматургині, має два джерела для вибудовування історії: щоденник Ореста Барбарики та власні спогади й досвід. Він є поєднанням лінії минулого й теперішнього. На те, що він не належить повністю до нашого світу, вказує його «лялькова» рука, яку можна також трактувати як фізичну візуалізацію травми.

Музикант Мількер чекає на геніальну ученицю, щоб вона воскресила його пам’ять і поділилася нею зі світом. Варто зауважити, що на сцені лунала не лише фонограма, яка створює атмосферу вистави (Дмитро Микитин, Сергій Гаврилюк), але й жива музика у виконанні скрипальки львівської філармонії Соломії Ониськів. 

Ще на першому представленні ідеї вистави директорка театру Уляна Мороз та режисер Володимир Підцерковний (помер у 2021 році) говорили, що прагнуть повернути нас у Львів напередодні Катастрофи. 

Львів міжвоєнний представлений завдяки пишним розмовам Влодзі Барбарики, Ґолди Мількер, Ядзі Білєвіч і Ріти Єґер, які промовляють до глядача з вкрапленнями львівської гвари, німецької, польської та їдишу. 

Проте ми бачимо лише їхній світ, але чи складався цей світ лише з такого карнавалу історій, де всі зі всіма дружать і знаходять спільну мову попри те, що говорять різними мовами, моляться різним богам? 

Театр ляльок – це театр образу

Архітектура вистави складна й багата (декорації – Ян Галас): сцена постає перед глядачем як відкритий і доступний простір, масштабні конструкції у центрі: декорації рухаються, мов трамваї на рейсах; декорації піднімаються, щоб стати Оссолінеумом та опускаються, щоб стати балконами та вікнами Львова;  величезний смичок скрипки перегортає цю масштабну палітру. А ще насичена партитура світла (Борис Дегтярьов), яка не просто доповнює, а є важливим ключем зчитування символів та образів. 

Окремого захоплення заслуговує художнє оформлення (Інесса Кульчицька) та пластичні рішення (Катерина Погорєлова, Юлія Скиба), адже у виставі разом із акторками й акторками діють понад сорок ляльок різної складності, різної механіки та системи.

Літачки й літаки

Сцена вистави, що не збігається з книгою: це покупка літачків на ринку та дитяча гра, але вона вплетена дуже органічно в простір ринку, який є ключовим для представлення міфу міжвоєнного Львова; літачки ж важливі для порівняння з другою частиною, де літак – це символ початку війни. Це бомби, які впали на Львів 1 вересня і зруйнували безтурботний світ дитинства.

Літак з’являється в образі двох крил, які наближаються впритул до глядацького залу. Їх можна тлумачити як два тоталітарні режими, які накривають Львів. Згодом крила перетворюються у трикутники, які відсилають до образу «похоронки» («лист, складений у трикутник»), а з трикутників актор(к)и будують в’язницю.

Саме в такій тюрмі згодом розгортається один із найбільш травматичних епізодів вистави: сцена з відкриттям тюрми на Лонцького, яку команда вистави подала дуже чуттєво і, здається, ці уламки тіл ляльок передають відчуття болю й травми сильніше, аніж натуралістична картинка зі спецефектами.

Домовина – валіза – футляр для скрипки 

Предмет, який проходить наскрізно і який нас заохочують сприймати по-різному: футляр для скрипки, який перетворюється у домовину – домовина, яка у наступній дії стає валізою – валіза, яка стає домовиною.

Ці метаморфози предмету та будування образу спрацьовують, бо валіза й справді стає символом втечі, депортації та смерті у ХХ ст, а футляр для скрипки, яка має зіграти музику, що  воскресить пам’ять про це травматичне століття, є центральним у розповіді.

Маки

А як не стане мене з тобою, 

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою, 

там, де їх тінь лягла.

Юрій Винничук створює історію та пов’язує квіти маків і музику танго, які у магічний спосіб мають повертати пам’ять про попередні життя. Ці чотири рядки асоціативно зіставляються з іншими:

У полі Фландрії поміж хрестами 

Гойдає вітер мак рядами,

Щоб знали місце, де ми є

Поезія «У полі Фландрії», яку канадський військовий лікар Джон Мак-Крей написав у травні 1915 року.  Цей вірш-меморіал надихнув колективну уяву на створення символу: мак як символ пам’яті про втрату й війну.

Доречно та важливо згадати ключову постать «поезії після Аушвіцу» Пауля Целана та його збірку «Мак і пам’ять», зокрема твір – «Фуга смерті», вперше опублікований в румунському перекладі Петре Соломона під заголовком «Tango mortii» («Танго смерті»). Тож мак і пам’ять справді закріплюється та осідають на символічному рівні ¹.

Створення та включення цього символу в офіційну версію історії та офіційну політику пам’яті України також сприяє й нашому реагуванню на його візуалізацію у виставі: на домовинах синхронно з’являються червоні маки. 

Концептуально зауважити, що переклад тексту Юрія Винничука німецькою мовою вийшов саме під назвою «У тіні квітки маку» («Im Schatten der Mohnblüte»). Письменник, ймовірно, не акцентував на маках як на символі пам’яті, а радше наголошував словами своїх героїв на символізмі сну та смерті, але саме в цій постановці все розгортається як треба: мак у світовій культурі та практиках комемерації стає символом пам’яті та створює дивовижний ефект прямого зв’язку.

Мелодія танго смерті

На цьому моменті мені б дуже хотілось подати коротку історичну довідку щодо «Танго смерті»: із в’язнів Янівського табору у Львові унтерштурмфюрер СС Ріхард Рокіта, колишній скрипаль джазового ансамблю в Катовіцах, організував оркестр. Диригувати було призначено екс-диригента Львівської опери Якуба Мунда та скрипаля Леопольда Штрікса.

Музикантів змушували грати при виході в’язнів на роботу, а також, за наказом Рокіти, створили особливу мелодію, що отримала назву “танго смерті”, яку виконували під час страт. 

Немає достовірних даних, хто був автором мелодії: чи то скрипаль Шац, чи піаніст Штайнбергер. Також невідомо, якою була та мелодія, що її називали «танго смерті». За однією з версій, це була інтерпретація танго «Plegaria» («Молитва»). 

Колишній в’язень табору Богдан Кох у післявоєнний період виконував музичний твір під назвою «Танго смерті».  У 2019 році його донька Оксана Кох-Максименко поділилася з музеєм «Територія Терору» нотами. За ними скрипаль Андрій Коляда відтворив мелодію: відому композицію «Petite Fleur» («Маленька квітка»), вперше записану музикантом Сідні Беше у 1952 році. Проте досі невідомо, коли цю мелодію виконали вперше і що надихало Беше під час її запису. Найбільш імовірним є те, що не існувало єдиної особливої композиції –  будь-яка мелодія, яку виконував табірний оркестр під час масових страт, сприймалася як «танго смерті». 

Давид Кагане у «Щоденнику Львівського гетто» писав: “Те, що вони грали під час мого першого виходу на роботу, було якимось суцільним кошмаром. Мелодія викликала відчуття приниженості і пригніченості” . Ймовірно, тут ідеться про сприйняття мелодії, про відчуття безвиході та сюрреалістичності. Сцени табору зі смугастими ляльками-мішенями у поєднанні з музикою та світлом змушують глядачів/ок поринути у страшний світ Голокосту.

Введення та актуалізації цієї історії в полотно вистави є важливою для Львова. Найголовніше – це аби глядачі прагнули розчитати цю історію.

Театр пам’яті

Звичайно, мені б хотілося, щоб у виставі не тільки повторювали світ книги Винничука, щоб було менше ідеалізованого ідеального Львова, а більше проблематизувалася тема життя поруч vs разом. Щоб ця міжкультурність не сприймалася так ілюзорно. Адже те, чого уникнув Юрій Винничук – а за його зразком і автори вистави – Львівський погром 1941 року чи співучасть українців у Голокості – показує, що ми не готові до відповідального пам’ятання.

Ми побачили світ Львова до війни: завдяки актор(к)ам та лялькам цей світ видається таким чудовий, хоча й фантазійним і, здається, нас затримали там надто довго. Проте, ймовірно, сцену з Людиною-мухою можна було б і не включати, попри те, що подання наповпу як чорних силуетів за допомогою великих паркетних ляльок додають тій сцені цікавості. 

Ми побачили руйнування цього світу: але як і з книги, так і з вистави винуватцями кінця того світу є чужі нацистська та радянська окупація. Ті, хто були героями – героями й залишились. Але життя у часі війни, у часі Голокосту – це важкі рішення, мінливість вибору. 

Вистава «Засвітнє танго» – про повернення пам’яті із засвітів, проте, як на мене, багато так і залишилось не підсвіченим на рівні сенсів. І думаю, причиною цього є сприйняття тексту Юрія Винничука некритично. Втім, культура впливає та формує колективне пам’ятанняі, і долучення Львівського театру ляльок до цього акту пам’ятання є важливим кроком. 

Примітки:

Важливо закцентувати, що в Україні мак як символ пам’яті стає/став частиною офіційного наративу: з 2014 року червоний мак використовується на заходах до річниці завершення Другої світової війни. У березні 2015 року указом Президента України запроваджено День примирення та пам’яті, який відзначається 8 травня. Цей день, а також 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні –  квітка червоного «маку пам’яті» використовуться з гаслом «Пам’ятаємо, перемагаємо».