Повітряні тривоги

Дніпро, травень

У саду, затисненому між двома старими будинками (потемніла цегла, положисті дахи), сиджу під величезним кущем спіреї. Дрібні білі пелюстки опадають на голову, плечі, в чашку з кавою. Наді мною між двома карнизами – п’ять метрів Джоттової блакиті, за край якої зачепився привид молодика. Кожний літній сад – райський. І, рано чи пізно, з кожного раю доводиться йти.

Заплигую в трамвай у ту мить, коли погода різко псується. Ми пливемо вивернутим акваріумом серед щільної зливи, в салоні тихо. Зненацька вгашений волоцюга з тих, кого на хіднику якнайшвидше оббігаєш, затягує на задньому майданчику хрипким алкалоїдним голосом у суворій відповідності з мелодією:

Ticket to the moon!

Ticket to the mo-o-o-on!

Ми проїжджаємо перехрестя, на якому я тридцять років тому, патлатий і безтурботний, танцював під таким самим дощем. З-під дерев мені усміхалися друзі, а трамваї дзвеніли, задаючи ритм.

Дніпро, усе ще травень

Прямуємо в гості по Алеї закоханих, яка максимально не відповідає своїй назві. Надибуємо стіну з написом “Виктор Круг жив”. Один з нас, передчасно посивілий епікуреєць, згадує сюжет з припорошеного радянського літа:

– Ми тоді жили в одній квартирі в Сімферополі. Якраз загинув Цой. І прийшла А., дуже побивалася, що він загинув. А Макс сказав їй: “Не плач! Зараз я розповім тобі, як співають дельфіни”.

Київ, Лівий берег, осінь

Вийти з захованого під горищем офісу кінопрокатної компанії, де я засидівся, даючи інтерв’ю про фільм “Трикутник смутку”. Пройти через величезний, абсолютно порожній торгівельний центр. Поверх за поверхом, вітрина за вітриною: тихо, сліпуче, порожньо. Я наче опинився у версії “Світанку живих мерців” Джорджа Ромеро, жахливій настільки, що в ній немає навіть зомбі.

На вулиці гарчать машини в чотири ряди, надривається сирена “швидкої”.  Мета всіх водіїв – потрапити якомога швидше в несамовитий захід сонця, прямо під перламутрово-рожево-сірі хмари, скопійовані з полотна якогось особливо зграбного барбізонця. По ліву руку від мене на довгому муралі понад брудним затоптаним газоном серед білих та червоних квітів витанцьовують червоні та білі журавлі – патріотична абсциса моменту. Я добре бачу намальованих птахів і майже не бачу справжніх, що кружляють справа, через дорогу, далеко між двома висотками.

Величезна зграя виписує надскладні візерунки, наче передаючи шифрограму. Чорні. Як попіл.  Чому “як”? Звідси не розгледіти: може, то і є обгорілі душі, а порожнеча між цими будівлями – інферно, в яке ці грішниці й грішники валяться. А може – ворота, крізь які вони підносяться. Або їм просто випав ticket to the moon.

В переході, стиснутому обабіч парканами вічного будівництва, мені трапляється худорлява дівчина в бузковому. Вона йде неквапно, усміхається. Припущення:

А) спожила вдалу комбінацію допінгів,

В) в неї щасливе кохання,

С) щойно влаштувалася на роботу мрії,

D) її чоловік повернувся додому живий та здоровий,

Е) їй весело без будь-яких причин, як вороні, що заради розваги з’їжджає з засніженого даху на пір’їстій паністарі.

Київ, Оболонь, осінь

В ніч посеред листопада мені сниться свято в місті, в якому я ніколи не був, але яке все одно здається знайомим. Сон чорно-білий і нечіткий, мов недопроявлене фото. Що за урочистості – перемога, святкована всією країною, чи календарний ритуал – зрозуміти не встигаю, бо сон закороткий.

Прокинувшись, хочу пити. Прочиняю двері на кухню, наполохано вклякаю: стіни і підлога залиті рівномірним світлом. Звідки прожектор у моєму передбачуваному бетонному дворі? Що коїться?

Над протилежним дахом висить викручена на максимум повня, нагла мов корабель прибульців.

Післязавтра по обіді приїжджаю до буддійської громади на околиці міста. Питання в мене одне, мучить давно: “Ми усі помремо, рано чи пізно. Всесвіт колись стиснеться в незрозумілу хрінь завбільшки з персик. Нічого не лишиться. То в чому сенс?”

Мені для початку наливають чаю, а потім без зайвих базікань усаджують у коло. Ми робимо кілька дихальних вправ, поволі занурюємося в медитацію. І коли розум нарешті приходить у рівновагу, а відповідь здається близькою, в наш простір вривається темно-золотий китайський дракон. Він перетинає кімнату відразу у всіх напрямках, з мелодійним дзвоном торкаючись стелі і стін, я відчуваю жар від його луски, він різко рухає головою, струшуючи з себе літери, що складаються в достоту помічні істини, але прочитати нічого не встигаю, бо прокидаюся. Виявляється, задрімав у таксі. Описую видиво своїй супутниці. Вона відривається від телефону, округлює очі, потім киває у вікно: над містом сяє місяць у легкому сріблястому гало. Пояснюю, що це таке.

Вона з інтересом вислуховує. Розпитує про поїздку до Дніпра. Коли ми наступного разу дивимось у вікно, гало має вже нетиповий рожевий відтінок. “Мабуть, на негоду”, – думаю я.

Мушу прийняти дзвінок. Закінчивши розмову, виявляю гало у формі кострубато намальованого трикутника кольору прозорої цегли.

Я вже боюся відвертатися, але достатньо звичайного кліпання очей, мікросекундного затемнення, аби гало прибрало форми двох горизонтально припасованих синюватих квадратів  з дещо вигнутими сторонами і повнею посередині.

Зрештою, прокидаюся в малознайомій компанії, з якою ми перебуваємо в чомусь на кшталт комбінату сновидінь – величезній нудній залі, заставленій однаковими боксами, в які можна лягти й замовити будь-які химери, що ми й робимо. Наші галюцинації настільки барвисті та інтенсивні, що ані описувати, ані запам’ятовувати їх немає сенсу.

Київ, Оболонь, передзим’я

Гуляємо з другом ввечері по району. Холодно, снігу ще нема. Посеред низьких хмар світиться коротка скісна риска. Я припускаю на мить, що це північне сяйво – днями його бачили в різних регіонах. Більше, утім, схоже на прожектор, але не видно променя з землі. Схиляємося до рукотворного феномену.

Раптом над обрієм, за багатоповерхівками та чорними деревами розсипається серія різких і гучних вибухів, спалахує та мигтить заграва, наче хтось бавиться з надпотужним, на чверть неба, софітом. Риска зривається з місця, креслить  широкі криві. “Біжи-но ти додому”, – каже друг, але гуркіт більше не повторюється.

Кожний з нас дістається домів і влягається спати.

Ми всі колись виспимось. Обов’язково.  

Замість приміток:

– Ticket to the moon – гіт британської рок-групи Electric Light Orchestra, шалено популярний на початку 1980-х. Я дуже любив цю пісню і вважав, що вона оспівує міжзоряні подорожі. Хоча насправді це лише міський романс.

– В першу ніч листопадової повні в Криму стався потужний шторм, який розбив клітки, де російське ніщо тримало дельфінів, аби тренувати їх для охорони і нападу. Цікаво, що вони проспівали на прощання.

– Усі мертві, живі і ненароджені знайшлися в підземному паркінгу в очікуванні завершення атаки.

– Я не люблю фільму “Трикутник смутку” через сюжетні натягнення, сите західне самобичування та загальну зневіру режисера у вищих приматах.

– Між парканами слідом за дівчиною в бузковому юнак везе на шиї юнку. Їм весело через узаємне розташування їхніх тіл. В Рубена Естлунда на шиї дівчиська сиділа би ще жінка відчутно старшого віку. Смуток трикутника.

– 1 грудня останнього року минулого тисячоліття рівно о 18:00 я вийшов надвір і звернув увагу на дивну горизонтальну смугу світла десь на висоті 40-45 градусів над обрієм. Світло було піщано-жовтого кольору, з дуже чітким контуром, наче вирізане з аркуша паперу і вклеєне в небо. Справа майже впритул висів ще один подібний фрагмент, коротший і трохи тьмяніший. Погода стояла ясна і безхмарна, аномально тепла. На прожектор це не скидалося, зате дуже нагадувало північне сяйво, як його описували.

Я розповів про явище моїм знайомим, але більше його ніхто не помітив. Мої твердження зустріли з недовірою і навіть сміхом. Ми тоді багато сміялися.