Переписати історію мистецтвом

На початку грудня в ратуші Івано-Франківська презентували художньо-дослідницький проєкт Нікіти Кадана та Юрія Андруховича «Ревізіоністський синдром». Глядачам представили спогад про радянський український та польський художній авангард — виставку, яка ймовірно відбулася у Франківську в 1931 році. Єдині свідчення такої виставки у минулому — реконструкції робіт, виконані радянським художником N. із психічним розладом та репортаж харківського кореспондента про цю виставку.

«Ревізіоністський синдром» — проєкт, що порушує теми політичної обумовленості написання історії мистецтва, можливостей альтернативної історії, а також психічних і соціальних передумов існування узгодженої картини світу», — йдеться в описі події.

У Франківську відвідати виставку, побачити й почути представлені об’єкти можна до 30 грудня. І повірити або засумніватися.

Ідеальне місце для авангарду

За легендою проєкту, N. мешкав у Станіславові та Львові у міжвоєнний та радянський періоди. Наприкінці 1920-х та на початку 1930-х він був студентом Львівської художньо-промислової школи, свідком тогочасного мистецького життя, зокрема модерністських пошуків об’єднання Artes та Краківської групи. Ім’я художника не називають через домовленість із його родиною. Натомість родина надала його малюнки, створені вже в стінах психлікарні. А враження, які надихнули його на ці роботи, художник N. отримав з кінця 20-х до 1939 року в період міжвоєнного львівсько-краківського модернізму.

«У 1970-х ми знаходимо N. в ролі художника-оформлювача в одному з заводських клубів радянського Івано-Франківська. Також у цей період N. перебуває на обліку в міському психоневрологічному диспансері, де згодом закінчує своє життя. Але саме тоді N. робить єдиний вагомий внесок у мистецтво — по пам’яті реконструює модерністські роботи, побачені на виставках у часи юності. Тоді ж у N. було діагностовано ревізіоністський синдром — психічний розлад, при якому хворий упевнений, ніби його розповідь про історичні події дійсно впливає на факти минулого і, відповідно, змінює стан речей у теперішньому часі», — розповідає легенда проєкту.

За спогадами N. у 1931 в Станіславові відбулась унікальна виставка, на якій експонувалися роботи представників польського та радянського українського художнього авангарду. Єдиним (відносно) вартим довіри доказом існування цієї виставки є радіопрограма східноукраїнського журналіста, знайдена в харківських архівах за участі письменника Юрія Андруховича.

Проєкт об’єднує не лише радянський український та польський авангард, а й двох митців із різних частин країни та різних поколінь, які вперше працюють спільно — Нікіту Кадана та Юрія Андруховича. Нікіта Кадан дослідив та «реконструював» практику N., а Юрій Андрухович узяв на себе дослідження та «реконструкцію» радіорепортажу з виставки 1931 року. Крім того, для Кадана, який вперше працює з матеріалом Прикарпаття, письменник став провідником у місцевий контекст.

«Перебуваючи у психоневрологічному диспансері Станіславова, N. створює свій єдиний практичний внесок у історію мистецтва, він відтворює роботи міжвоєнного модернізму в малюнках на технічному папері та декількох колажах. Наприкінці 70-х його життя закінчується, — говорить Нікіта Кадан. — І сьогодні, коли український новітній культурний наратив, який завжди існує у зв’язку із політичним, реконструює явище українського модернізму, намагається доладнати його історичні елементи одне до одного, то цей невеликий доробок N. та логіка його діагнозу — ревізіоністського синдрому — якимось чином може пролити на цей процес нове світло».

Від появи ідеї проєкту до його реалізації минуло більше року. За цей час у ньому нашаровувалися нові складові, історичні передумови виставки та обставини життя героя N., доєднувалися нові учасники. У проєкті Нікіта Кадан та Юрій Андрухович поєднують фікцію та історіографію, відтворюючи можливу виставку польського та радянського художнього авангарду. За ідеєю, Станіславів міг бути ідеальним місцем для перетину авангардистів із Польщі й радянської України та реалізації цієї спільної виставки. А харківське радіо цілком могло створити програму про цю непересічну подію.

З радіо та звуком працювали мистецтвознавець Олександр Сушинський і відео- та саундартхудожниця Лєра Полянськова. Втілили проєкт засновниця агенції proto produkciia Альона Каравай і кураторка мистецького простору «Асортиментна кімната» Анна Потьомкіна.

На виставці «Ревізіоністський синдром» представлено роботи вугіллям на технічному папері та кілька колажів, які відтворюють конструктивістські та сюрреалістичні колажі 30-х років з радянських журналів, репродукцій 60-70 років — матеріалів, які могли бути доступними фікційному художнику N. Ці роботи — свідчення бурхливого культурного життя міжвоєнної Галичини, в них можна впізнати елементи робіт творчої групи Artes, об’єднання Асоціації новітнього українського мистецтва, Краківської групи.

Історія і фікція

Ідея проєкту зародилася в розмовах Нікіти Кадана та Юрія Андруховича про те, що відбувалося у Івано-Франківську в міжвоєнний період з точки зору мистецтва. Зокрема говорили й про те, чи зустрічалися в тогочасному Станіславові, який був на перетині Польщі й Радянського союзу, східноукраїнські та західноукраїнські митці. Історія N. та його роботи дають відповіді на ці питання.

Нікіта Кадан працює з темами авангарду, історії про нього та пам’яті, створюючи власні роботи й разом із тим цитуючи роботи інших авторів, а також виступає як куратор виставок. Каже, інколи виникає потреба «створювати» інших художників, курувати їхні виставки, аби пролити світло на практику художників реальних, висвітлити під новим кутом сучасні проблеми.

«Ці роботи — це історія життя N, історія галицького міжвоєнного модернізму та радянського українського модернізму, який не був, але гіпотетично міг би бути. Це історія про культурний розрив між міжвоєнним життям західноукраїнських територій, життям у радянський період і в нинішній час. Тут відбулися такі сильні переходи між порядками цінностей, що величезна кількість попереднього досвіду виносилася на смітник чи фактично знищувалася, — говорить Нікіта Кадан. — Але тепер, коли вже незалежна Україна витворює собі новий культурний канон, вона нібито знаходить на смітнику ці елементи, які дуже часто абсолютно чи майже не поєднуються, і намагається їх тим чи іншим чином одне до одного припасувати, створюючи приємну для себе історію, яка подекуди робить її дещо кращою, ніж є насправді. І в цьому сенсі є логіка ревізіоністського синдрому — психічного розладу, під час якого хворий певний, що його оповідь може якось уплинути на минуле. Можливо, наш нинішній спосіб розповідати історію (й історію мистецтва зокрема, а може йтися і про політичну історію, будь-яку історію людських справ) насправді відбувається в логіці ревізіоністського синдрому».

Учасник проєкту, мистецтвознавець Олександр Сушинський нині готує дисертацію в Києві на тему постправди й фікціональних практик у мистецтві. Під час стипендійної програми Gaude Polonia він працював над глосарієм фікціональних практик, до якого увійде й проєкт «Ревізіоністський синдром».

Сушинський розповідає, яке значення мають фікціональні практики в мистецтві і до чого призводять. За його словами, вони зводять у фокус те, що в реальності є розмитим. За рахунок фікціонального персонажа чи історії, придуманих заради проєкту, розфокусована реальність збирається в одне ціле, аби показати реальний стан справ.

«Ідея Нікіти — закомунікувати Харків зі Львовом та Польщею, показати, що це все — єдиний авангард, єдиний виток, єдина універсалістська історія, хоча цього і немає в історії мистецтва. У підручниках чи Вікіпедії не прочитати, що Єрмілов з Харкова був у контакті з «Краківською групою», — говорить Олександр Сушинський. – Це те, що називається терміном контрфактуальність. Цей термін описується умовним способом «якщо б»: цього не було, але воно могло б бути. І в цьому сенсі фікціональна практика запускає обман, але вона не бреше. Вона фальсифікує не для того, щоби всіх обманути, а щоби з’єднати розфокусованість реальності й скласти пазли. У мистецтві фікціональні практики так і працюють».

Сушинському в проєкті належить ідея програми радянського радіо, яке могло б записати таку програму. Каже, за формою радіопрограма і справді радянська, але за змістом це — утопія, бо в 30-ті роки таку передачу не могли записати з міркувань цензури.

«У Харкові у 1924 році відкрилася перша радіостанція в Україні й водночас третя у світі загалом. І в цьому сенсі було круто залучити радіо як медіа, інструмент для цементування фікціональності цього проєкту, — говорить Сушинський. — Мовляв, ось — радянське радіо зробило про це репортаж. Ми це називаємо тверда фантастика. Андруховичу сподобалася ця ідея і він її підхопив».

Юрій Андрухович працював над своєю складовою проєкту в Харкові на резиденції «Слово», в квартирі Юрія Шевельова. Він досліджував роботу українського радіо 30-х років, аби написати для виставки текст радіопрограми. Зокрема намагався зрозуміти структуру тексту, спеціально підбирав мову та стилістику, схожу до поета-авангардиста Валер’яна Поліщука, який в той час був радіокореспондентом.

«Я сподівався, що мені вдасться зануритися у радіоархіви і знайти автентику тих часів. Але виявляється, в той час такого поняття як радіозапис не існувало. Радіо працювало в режимі прямого етеру. Стало зрозуміло, що щоби цей додаток до виставки був максимально вірогідним, я попрацював у Харкові над тодішніми літературними джерелами», — розповідає Юрій Андрухович.

Аудіоінсталяція — фонограма тривалістю 13 хвилин. Це такий собі телефонний радіозвіт кореспондента Поліщука, який приходить на радіостанцію в Станіславові, телефонує в студію в Харкові й зачитує свій репортаж про виставку. Звучання телефонного репортажу — робота аудіодизайнерів, які перетворили його на звук 1931 року.

«Історію авангарду в Україні присвоюють собі праві сили, архаїзують її, роблять фольклорною і народною, — говорить Олександр Сушинський. — Проєкт «Ревізіоністський синдром» про те, щоби перепрописати український і навіть не український авангард, зробити його універсальним. Авангард не був націоналістичним — не належав Польщі, Україні чи Росії. В цьому й суть авангарду. Кандинський, Малевич, Татлін, Лисицький, Хлєбніков — представники світу. Це все про планетарний масштаб, про космізм. І коли його звужують до націоналізму, це якраз і є фейковість, фікціоналізація, закріплена на державному рівні. Проєкт саме про це. І жест Нікіти — через інструмент фікціональності показати цю універсалістську історію».

«Уважний глядач точно зробить не одне відкриття, розглядаючи експозицію та слухаючи радіозапис. До такої уважності в наш швидкий час ми і запрошуємо — спочатку в нешвидке місто Івано-Франківськ, а з наступного року, сподіваюсь, і в інші міста», — запрошує Альона Каравай.

Гра в довгу

У глосарії міжнародних фікціональних практик, укладеному Олександром Сушинським, понад 100 імен митців та ще більше проєктів. В основному всі вони створені в історико-політичному контексті, з проблематизацією історичного й політичного контекстів.

Наприклад, один із проєктів арабського медіахудожника Валіда Раада присвячений громадянській війні в Лівані 60-х років. Через фікціональний колектив «Атлас груп» (The Atlas Group) та фікціонального вченого Раад робить спробу створити фікціональні архіви й таким чином говорити про історію. Ізраїльська художниця Яель Бартана представила на Венеційській бієнале 2011 року великий проєкт «Кошмари» про репатріацію понад трьох мільйонів євреїв до Польщі з фікціональною символікою, похоронами.

«Такі проєкти, як цей, що ми робимо зараз із Нікітою, намагаються показати, що історія є складнішою, ніж ми звикли думати, що сама держава створює фікцію і її варто демістифікувати, — говорить Олександр Сушинський. — Через фікцію йде повернення якщо й не до реального, істинного стану речей, то принаймні дозволяє звернути увагу на те, що насправді все — складніше».

Очікувати в мистецтві, як і в історії, політиці, повсякденному житті, чіткої межі між правдою та вигадкою не варто, бо між білим і чорним є цілий спектр відтінків — усе залежить від світла та ракурсу. Нікіта Кадан у своїх проєктах не вперше звертається до історіографії. І, на думку Сушинського, в цьому якраз прихована важлива складова проєкту: «Нікіта грає на довгу дистанцію з цією темою. Це те, що він називає історіографічним поворотом, і це дуже повільний процес. Інші проєкти Кадан робив із Олександрою Поповою, Борисом Філоненком. У цьому сенсі це довга дистанція, тривала гра з музеями, історією, історією авангарду. Художники сприймуть цей меседж, будуть його обговорювати, не погоджуватися, схвалювати. Це живий процес, невидимий, але непрямим чином він все одно дається взнаки».

Фото: Олеся Саєнко