Що таке вернакулярне чи аматорське кіно: два погляди

Досить багато українських сімей мають власні записи якихось подій на вузькоформатних кіноплівках. Це весілля, дні народження, якісь пам’ятні дати чи подорожі. Або просто прогулянки удвох з улюбленим псом біля річки. Цей феномен має свою назву та історію – кіноаматорство. Зараз у Львові  проходить виставка «Суспільство з кіноапаратом» Центру міської історії. Вона розроблена на основі збірки аматорських та домашніх фільмів, колекція яких формувалась упродовж останніх десяти років Міським медіаархівом і продовжує поповнюватися новими знахідками. А під час весняного фестивалю Docudays UA можна було переглянути онлайн програму аматорського кіно «Трубадури кіно: Шотландія і Україна». Як розвивалось аматорське кіно в Україні усі ці часи, та чому його також називають вернакулярним? Допомагають у цих питаннях розібратися керівник Львівського міського медіаархіву Олександр Маханець та режисерка й програмерка DocuDays UA Юлія Коваленко.

Погляд дослідника

Наталя Серебрякова: Що таке вернакулярне чи аматорське кіно?

Олександр Маханець: Вернакулярне або аматорське кіно – це два терміни, які певною мірою синонімічно використовують для означення кіно, яке було зроблене непрофесійно. Тобто не з метою, наприклад, заробітку, а кіно, відокремлене від індустрії. Хоча ці терміни передбачають дуже широкий спектр фільмів, які можуть включати повноцінні завершені роботи, наративні фільми, які навіть можуть мати свій сценарій, монтаж. Дуже тісно цей термін також пов’язаний із медіумом — із кіноплівкою малих форматів. Існує ще такий термін, як «малоформатне кіно», яке фільмується на плівки 16 мм, 8 мм, super 8. Ці формати усталено існували з 20-х років ХХ століття і почали вже занепадати з початком 90-х. З цим пов’язане явище кіноаматорства.

Якщо говорити про Україну і про її радянський контекст, то зрозуміло, що кіноаматорство як явище було залежне від технічної спроможності це робити, ще й робити масово. Мається на увазі виробництво камер малого формату, які були б доступні для багатьох. В Радянському Союзі є чітка дата – 1957 рік, напередодні Всесвітнього фестивалю молоді, коли було налагоджено виробництво кінокамер і кіноплівок.  До цього часу всі кіноматеріали імпортувалися. Варто згадати також Західну Україну, яка до Другої світової війни входила до складу Польщі. Оскільки тут були інші економічні відносини, заможні люди могли собі дозволити покупку кінокамер. Серед таких авторів – Юліан Дорош, кіноаматор зі Львова, який знімав свої фільми в 30-х роках.

Н. С.: Як виникла ідея виставки «Суспільство з кіноапаратом», яка її мета? 

О. М.: Передусім варто сказати, що ми в Центрі міської історії вже тривалий час займаємося тим, що збираємо архіви з приватних, домашніх збірок, збережених на 8-ми міліметрових або 16-ти міліметрових кіноплівках — тобто всю практику й матеріал, знятий на аматорські кінокамери. Зазвичай це речі, зняті в 50-х, 60-х 70-х роках і ми довгий час формували такі колекції. Оскільки колекцій таких назбиралося досить багато, а станом на сьогодні це понад сто колекцій, які походять із приватних архівів, то ми також зайнялися глибшим дослідженням цієї теми. Інтерв’ювання людей, накопичення матеріалів і дослідження спонукало зробити виставку й розповісти про це явище кіноаматорства і кіноаматорської зйомки, оскільки воно в той час було дуже популярним, але зараз про нього майже ніхто нічого не знає. Водночас кіноаматорство дуже нагадує сучасні практики використання візуальних медіа, тобто фотографії, відео, зрештою, соціальні мережі: інстаграм, тікток. Воно все абсолютно в певному сенсі не є чимось новим, і наші дідусі й бабусі, так само як і наші батьки, дуже активно користувалися не лише фотографією, а й аматорськими кінокамерами, для того, щоб фільмувати своє життя.

Н. С.: Який час охоплюють ці фільми, представлені на виставці? 

О. М.: Виставка має історичний підхід, і ми загалом пояснюємо контекст — як явище кіноаматорства з’явилося у світі, які були місцеві особливості в Україні, з цим пов’язані. І найстаріші матеріали, які ми демонструємо — це кінець 1920-х років, подорожі Софії Яблонської до південно-східної Азії. Ці матеріали не належать до нашої колекції  медіаархіву, вони були спеціально надані для виставки родиною Софії Яблонської, її внучкою Наталі Уден. Найстаріші матеріали, які ми маємо у себе в колекції, — це приватні зйомки з 30-х років зі Львова, зйомки Яна Отка, які ми знайшли тут і оцифрували. Найпізніші фільми — це 90-ті роки. Кіноаматорство в цей період уже втратило популярність, але залишалися люди, які навіть орієнтовно до 1996-го року поповнювали свої запаси кіноплівок і знімали кіно. Тобто це така хронологічна рамка, яка в принципі збігається з періодом існування самої технології. Серед таких унікальних матеріалів, які стосуються, наприклад, 1930-х років — фільми Вітольда Ромера. Вітольд Ромер — це відомий хімік і фотограф, який проживав у Львові, і його фільм «Вода» експонується у нас. Цей фільм був створений ним у 1937 році.

Н. С.: Скільки всього фільмів на виставці можна переглянути? 

О. М.: Складно порахувати, оскільки виставка не лише показує фільми, а й те, якими були інші практики, пов’язані з кіноаматорством. Тобто прості побутові зйомки, домашнє кіно або сімейні хроніки ми також зараховуємо й експонуємо на виставці. На основі цих матеріалів створені окремі тематичні компіляції з різних колекцій, які демонструють найбільш поширені теми, що цікавили кіноаматорів, і зазвичай ці теми пов’язані з приватним життям.

Окреме місце посідають весілля. Особлива увага до дітей, які дуже часто були в центрі уваги кінокамери. Також подорожі, поїздки, відпочинок, дозвілля і публічний простір. Крім того, ми демонструємо аматорські документальні й ігрові фільми, що мають цікавий монтаж і розповідну наративну структуру. Ці фільми ми демонструємо в окремому кінозалі виставки, і кожні два або три тижні змінюємо програму для того, щоби показати більше робіт.

Почали ми виставку з ретроспективи фільмів Ореста Бачмаги у вересні, показуючи сім його фільмів, основна тематика яких була пов’язана з природою. Далі в нашій програмі були комедії та детективні фільми, це такий дуже популярний жанр, особливо в 70-х і 80-х роках. Аматори збиралися в невеликі дружні колективи й знімали розважальні фільми, які часто наслідували детективи і перебували в діалозі з популярним кінематографом того часу. Ще одна програма була з фільмами, пов’язаними з природою, екологією, таку тему ми виділили в окремий блок і показували протягом жовтня. Зараз у кінозалі можна переглянути фільми, які належать до жанру так званого «домашнього кіно», оскільки щороку в жовтні святкується Міжнародний день домашнього кіно. Демонструємо домашні відео, які часто супроводжуються сучасним записаним інтерв’ю, де власники або учасники цих зйомок коментують події і розповідають про те, що зображено в цьому фільмі.

Н. С.: Як перетинається програма виставки з програмою Docudays «Трубадури кіно: Шотландія і Україна», що була навесні? 

О. М.: Українська частина програми «Трубадури кіно. Шотландія і Україна» була побудована на збірці міського медіаархіву. Деякі теми й фільми з програми на Docudays ми також показуємо на виставці, тут у нас є більше простору й можливостей для того, щоб їх розпрацювати. Окремо висвітлюємо тему, пов’язану з розвитком аматорської технології, навіть маємо камери й експонати з серійного виробництва, і також камери, які створювалися самостійно кіноаматорами, зокрема два таких експонати — це камери Георгія Котельникова з Маріуполя, який в 50-х роках сам зробив кінокамеру, або саморобна кінокамера і саморобні кінопроектори Ореста Бачмаги. Тому виставка, звісно,  дає можливість показати, розповісти про набагато ширший спектр фільмів, ніж був у програмі навесні.

Зараз ми показуємо фільм «Зустріч» Ігоря Козака, або, наприклад, стрічку, зняту Юрієм Кондратенком зі своєю дружиною під час подорожі до Вільнюса. Також на виставці важливе місце посідають записи і зйомки львівського хіпі Грега, це доволі цікаві  візуальні матеріали, оскільки вони показують, наскільки візуальні медіа були важливими для представників різних неформальних субкультур. Вони мали можливість культивувати якийсь свій спосіб життя, свій образ і стиль. Дуже часто хіпі фотографувалися, або знімали себе на камеру.

Н. С.: А як ви проводите інтерв’ю з людьми, які знімали фільми? Які питання їм ставите? 

О. М.: Є два типи інтерв’ю, які ми проводимо. Перший тип — дослідницьке усно-історичне інтерв’ю, оскільки це, по суті, єдиний можливий спосіб дослідження цієї теми. Ми розпитуємо авторів або власників цих фільмів про те, як вони почали знімати, якою технікою користувалися, на які теми знімали, чому, коли перестали знімати. Тобто різні такі речі, пов’язані з історичним контекстом, для того щоб мати можливість у майбутньому відтворити історію цих практик. Якщо автори створювали ігрові фільми, то, звісно, ми також цікавимося, хто був залучений до фільмів, скільки часу, звідки прийшла така ідея.

Важливі питання стосуються технології і техніки: чим користувалися, якими камерами, чи це було дорого, чи це було дешево на той час, які виникали проблеми. Крім зйомки, не менш важливим був сам перегляд, тому дуже часто в інтерв’ю важливо запитати, як часто і з якої нагоди люди переглядали свої фільми, адже перегляд — це частина практики кіноаматорства. І як виявляється, люди не так часто відтворювали зняте. Деколи це відбувалося під час якихось свят. А коли ламався проєктор чи якась частина обладнання, люди зовсім переставали переглядати свої кіноплівки.

Інша частина інтерв’ю пов’язана зі змістом і з контекстом відзнятого матеріалу. Наприклад, спеціально для деяких кінопрограм ми включаємо частини фільмів і просимо авторів синхронно коментувати відзняте, щоби пізніше озвучити цей матеріал, бо аматорські фільми, зрозуміло, є німими. Крім того, щоб ідентифікувати деякі події, краще розібратися з контекстом, хто зображений, де зображений, ми також розпитуємо і фіксуємо ці дані, для того, щоб зберегти якомога більше контекстного матеріалу для майбутніх досліджень.

Н. С.: Це перша така масштабна виставка? 

О. М.: Це перша виставка в Україні, пов’язана з кіноаматорством і його практиками. Раніше цією темою у нас ніхто фактично не займався, адже вона стосується відносно недавньої історії. Перегляд матеріалів і доступ до них також проблематичний, тому що в нас не існувало якихось збірок чи архівів аматорських фільмів. Якщо фільми зберігаються в приватних колекціях, то досить складно їх переглянути, знайти обладнання, або ж оцифрувати, тому що це дорого. Але ми збираємо ці матеріали вже досить тривалий час, оцифровуємо саме для того, щоб дослідники мали можливість працювати з цим матеріалом пізніше.

Н. С.: Як ви спонукаєте людей ділитися своїми аматорськими фільмами, як ви здобуваєте ці записи? 

О. М.: Основним таким методом і випрацюваним підходом протягом п’яти років стало проведення Міжнародного дня домашнього кіно. Це щорічна міжнародна подія, ми напередодні робимо відкрите оголошення, де запрошуємо людей принести свої матеріали, в обмін на безкоштовне оцифрування просимо дозволити користуватися копією для архіву. Така ініціатива має великий відгук серед різних людей, і не лише у Львові, але й загалом в Україні — ми маємо зараз оцифровані матеріали з Маріуполя,  Харкова,  Покровська,  Львова,  Києва, Луганська, Тернополя, багатьох інших міст. Географія досить широка. Певною мірою такий спосіб визначає тип матеріалу, який ми назбируємо, тому що найчастіше це матеріали, пов’язані з сімейними хроніками і приватними зйомками. Це дозволяє виявляти таких кіноаматорів, які займалися кіно як творчістю. Також це працює як «сарафанне радіо», оскільки коли хтось один оцифрував і розповів знайомим, то потім до нас звертаються все нові люди й запитують про можливість оцифрування матеріалів, таким чином ми поповнюємо колекцію. Буквально ось сьогодні прийшов чоловік, який вже оцифрував свої колекції у нас – він приніс плівки свого товариша й сусіда, який також хотів долучитися до цієї ініціативи. 

Погляд учасниці процесу

Юлія Коваленко не лише створила програму «Трубадури кіно: Шотландія і Україна», але й сама мала досвід створення вернакулярного кіно. У 2017 році вона з власних та сімейних архівних записів змонтувала фільм «Така тепла, така довга зима» (як омаж фільму Івана Миколайчука 1981 р. «Така пізня, така тепла осінь»).

Н. С.: Де взагалі пролягає межа між вернакулярним і невернакулярним кіно?

Ю. К.: Є різні визначення — є вернакулярне кіно, аматорське кіно, і до того ж, є ще (якщо глибоко копати) експериментальне кіно, якщо ось так само звертатися до Йонаса Мекаса, з його текстом про «Трубадурів кіно», й іноді цю межу дуже важко знайти. Тому, якщо говорити про фільми з програми й про мій фільм, то тут в принципі залежить від того, як і хто це кіно дивиться.

Н С.: Як з’явилася ідея створення цієї кураторської програми?

Ю. К.: Доволі банально, тому що впродовж цілого карантинного року виходило багато блоґів, в мережі почало часто з’являтися аматорське відео. Я пам’ятаю, як буквально на початку першого локдауну по всьому світу розходилися вірусні аматорські відео про те, як люди одне одного підтримують, як сербський «оркестр» по відеозв’язку грав концерт на підтримку Італії. Ці речі стали можливими завдяки тому, що ми можемо знімати аматорське відео, не індустрійне. Кіноіндустрія потерпала впродовж від пандемії, й аматорське кіно й домашні відео стали єдиним можливим кіно впродовж багатьох місяців. Я вирішила, що було б непогано зробити якийсь такий триб’ют такому способу зйомок і кіно, доступного нам впродовж року. Коли ми щойно почали обговорювати з колегами цю  ідею, стало зрозуміло, що замало опиратися лише на український контекст, і було б непогано зробити подвійну програму, в якій можна було б подивитися, що знімають у світі. Шотландія тут випала одразу на перший план, тому що в там вернакулярне, аматорське кіно грає дуже важливу роль у культурі, в історії, і вони навіть сьогодні знімають цілі телесеріали, присвячені культурі аматорського кіно як одній із найстаріших кінематографій у світі.

В цьому сенсі само собою склалося, що в нас у цій програмі зустрічаються два різні  аматорські світи. З одного боку, давня традиція, яка склалася в окремий культурний феномен (цілі кінофестивалі в Шотландії, різноманітні техніки, а також книги, журнали – все, що впродовж 20-го століття, починаючи з 20-х, 30-х років, активно розвивалося). З другого боку — український світ, який лише починає відкриватися, оскільки у нас в Україні ніхто особливо, крім Центру міської історії, не займається колекціонуванням аматорського кіно.

Аматорське кіно як культурний феномен в Україні оформлюється з 60-х років, коли на полиці магазинів потрапила любительська кінокамера. Це різні взагалі умови, традиції й історії аматорського кіно – в Шотландії й Україні, тому цікаво подивитися, що з цього зрештою вийде. Українські аматорські фільми й шотландські аматорські фільми — це передусім різні погляди на світи. Люди з аматорською камерою по-різному бачили довколишній світ, їх цікавили різні об’єкти й герої, взагалі підхід до аматорських зйомок був абсолютно різним. Мені здається, що це найбільш яскраве і важливе надбання цієї програми. 

Н. С.: Чому ти вирішила зняти свій вернакулярний фільм?

Ю. К.: Кіно взагалі для чого нам потрібне? Для того, щоб якось осмислювати себе і навколишній світ. Це ще одна мова, можливість комунікувати з іншими людьми і з самим собою. Для мене мій фільм був радше можливістю осмислити важливі речі, які мені складно осмислити в якійсь іншій формі. Кіно, як і будь-яка інша мова, передусім насичена сенсами. Ніякими іншими способами не можливо написати текст про це, неможливо зіграти якусь театральну п’єсу, є лише кіномова, яка може тобі допомогти осмислити певні речі. Для мене це речі, пов’язані з історією, з пам’яттю, з тим, до чого ти можеш повернутися лише мисленнєво чи за допомогою власних архівів.

У нас в сім’ї були кіноархіви, зняті моїм батьком з 90-х років. 90-ті, 2000-і — роки, які в моїй свідомості закарбувалися таким доволі теплим образом, власне й фільм називається – «Така тепла, така довга зима». Це якийсь період, який для мене асоціюється не тільки з дитинством, а ще й, наприклад, зі становленням ментальності, з усвідомленням України як держави, себе як людини, яка зростає в цій державі.

Я пам’ятаю, коли в Одесі на центральних площах ще стояли фотозони у вигляді телевізорів із підписами «НТВ», «ОРТ», тобто ще дуже сильним був російський наратив. І це все зрештою складається в те, що ми зараз бачимо в нашій дійсності довкола з постійною російською загрозою. Але ті наративи в 90-х роках ніхто не аналізував, і до цієї історії, як на мене, дуже важливо підходити з приватного кута зору приватного читця, з погляду особистих історій. Такі фільми не можуть бути зроблені в професійних студіях: якщо ми говоримо про приватні досвіди й приватні практики, це означає, що ти мусиш прожити це самостійно: зняти це кіно, продивитися архівні плівки. Для мене це особиста практика. Взагалі цей фільм аматорський в повному сенсі слова — не тільки тому, що там не було якихось професійних підходів, а ще й тому, що аматорство — це політична позиція, збереження простого підходу до кіно, не індустрійного, а чогось, що може і має бути доступне для людини, яка не є професіоналом.