Спільноти досвідів: як і для чого документувати життя в час пандемії

Що змушує нас відчувати зв’язок з іншими? Соціальні науки пропонують низку відповідей, серед яких спільні ідентичності, пам’ять про минуле і відчуття приналежності до однієї «уявної спільноти»; міжособистісна довіра і довіра до спільновитворених інститутів; після Революції Гідності з’явилося багато аргументів на користь цінностей як основного «клею», що тримає людей разом. Антрополог Девід Керцер (David Kertzer) у книзі «Ritual, Politics, and Power» говорить про те, що солідарність виникає не тоді, коли люди мислять разом, а коли вони разом діють; тому основною категорією стає спільний досвід. Ледь не вперше в сучасній історії людство як глобальна спільнота переживає спільний виклик, на який змушене реагувати миттєво (про актуальність для світу проблеми зміни клімату, нерівностей і військових конфліктів говорять радше у вузьких колах та у довшій часовій перспективі). Зараз нам доводиться одночасно діяти всім разом, навіть будучи окремо.

Пандемія об’єднала світ, водночас розділивши його. Кожен і кожна у власній коробці (в кімнаті гуртожитку, геріатричному пансіонаті, окремій квартирі чи особняку з великим подвір’ям; самотні, разом з дітьми, поряд з коханими чи замкнені з аб’юзерами; з різними доходами і можливостями змінити свій робочий графік та стиль життя), обмежені кордонами своїх країн і швидкістю доступу до інтернету, люди переживають сумніви і непевність, відчай і надію. Ми змушені знаходити те, що тримає нас разом, наново пізнавати власний простір і час. Раптом усе людство отримало спільний досвід, який ми поки не мали можливості осмислити. У нас немає точки, звідки можна поглянути на ситуацію дистанційно; нам бракує певності щодо даних; водночас ми оточені розповідями інших людей і можемо нав’язати до них власні переживання.

Історики постійно вивчають кризи. Цю тезу Томас Ковін (Thomas Cauvin) висловив на онлайн-семінарі, присвяченому проектам, які документують COVID-19. Тепер, коли пандемія набула глобального масштабу і коли цифрові інструменти є так само поширеними і доступними, будь-хто може створити джерело. Інтуїтивно ми відчуваємо, що повсякдення 2020 року є незвичним досвідом, і починаємо його фіксувати: робимо фото порожніх вулиць і скріншоти зум-конференцій, записуємо звуки, ведемо нотатки, знімаємо відео. Миттєві реакції і тривалі рефлексії стають частиною наших приватних збірок, однак поєднані з матеріалами інших людей вони мають потенціал стати унікальним ресурсом для розуміння історичного моменту. Навіть більше – я переконана, що такі матеріали у перспективі допоможуть «перезібрати соціальне (reassembling the social)» у термінах Бруно Латура (Bruno Latour). Саме тому в світі одна за одною виникають ініціативи, які залучають людей до спільнотворення архівів пандемії.

Одна з головних ідей, на якій базована публічна історія, – це «розділена влада (shared authority)». Дослівний переклад цього терміну неможливий – поняття authority в англійській включає в себе не лише владу чи авторитет, а й авторство; уточнення shared стосується і розподілу, і спільного володіння. Автор цієї концепції, Майкл Фріш (Michael Frisch), так само доєднався до дискусії про фіксування досвідів пандемії. Він пропонує усім охочим поділитися власною розповіддю використовувати застосунок PixStori, що пов’язує світлини та короткі коментарі до них, і в такий спосіб разом укладати архів.

Для Фріша, який багато працює з методом усної історії, перехід на «коротку форму» також є показовим – пандемія вимагає швидкої реакції, а що може бути швидшим за фото на камеру смартфона? До того ж, усна історія зазвичай вимагає дистанції в часі – їй важко працювати з «незакінченим минулим», яке має відкритий фінал. Для укладання цілісної розповіді ми потребуємо безпечного простору, звідки можна споглядати минуле і надавати йому сенсу. Після декількох місяців життя на карантині (хай згодом і адаптивному) ситуація досі далека від вирішення, тож і наші спроби її осмислити є радше фрагментарними. Усе ж зібрані разом ці фрагменти дозволяють побачити цілісну картину. Ненсі МакКей (Nancy MacKay), говорячи про організацію архіву усноісторичних інтерв’ю, використовує термін «кураторство». Загалом це поняття стосується будь-якого архіву, однак принаймні на етапі збору матеріалів, які фіксують досвід пандемії COVID-19, дослідники і дослідниці свідомо від нього відмовляються, тим самим вони намагаються будувати горизонтальні зв’язки і ділитися своєю владою.

Глобальні досвіди пандемії мають дуже локальні втілення – саме їх зазвичай фіксують різні документаційні ініціативи. Однією з реакцій на початок карантину в Україні став «Архів 404» Центру міської історії. Його назва говорить про дату появи проекту – 4 квітня, а також апелює до «помилки 404», яку повертає сервер, не знайшовши заданої користувачем веб-сторінки – ми не хотіли, щоб унікальні переживання моменту загубилися у потоках цифрової інформації, яка постійно генерується. Цей архів став нашою відповіддю на зміни повсякдення і водночас увиразнив інституційні зацікавлення: як дослідники і дослідниці міської історії ми фіксуємо те, як змінюється наше сприйняття міста, чим стає приватність і публічність в умовах карантину, як звужується або розширюється наше розуміння дому. Ми також працюємо з цифровою історією, шукаємо відповіді на питання про те, як наше життя стає все більше залежним від технологій, які досвіди переходять з безпосередньої взаємодії в онлайн, а також загалом рефлексуємо над можливостями використання цифрових джерел. Врешті, публічноісторичний профіль Центру відкриває низку можливостей для спільного творення знання про минуле. «Архів 404» є експериментом у відповідь на нові виклики, тож ми не знаємо наперед, якими будуть його результати. Він є так само відкритим, як і ситуація з пандемією влітку 2020 року.

Анастасія Стьопіна: «Зазвичай снідаю просто і нашвидкуруч вдома, обідаю в їдальні на роботі, вечерю теж готую не кожного дня, часто вечеряю в місті, тому домашні страви не встигають набриднути. В умовах карантину, мої “фірмові” страви закінчились вже після першого тижня. Далі довелось експериментувати, і до того ж обмежити свою фантазію дешевими продуктами (адже не знаєш, скільки триватиме карантин, і чи не знадобляться гроші, які витратиш на доставку їжі з умовної піцерії сьогодні на ліки чи інші важливі потреби завтра). Цей рецепт гречки (“королеви” карантину 🙂 знайшла в інтернеті. Багряний колір досягається через додавання печеного буряка з лимонним соком. Страва так і називається “Червона гречка”».

Через укладання архіву робляться видимими спільні досвіди і стає можливою побудова емпатії. Написи «карантин» на закладах харчування говорять про тих, хто міг втратити роботу у зв’язку з пандемією. Жовта обмежувальна стрічка на дитячих майданчиках змінює нашу оптику на простір, нагадує про доступність тих чи інших практик і змушує думати про тілесність у місті. Скріншоти зустрічей документують зміни, яких зазнала наша праця і наше дозвілля; вони показують нову іконографію і нову перформативність, коли поряд з обличчями співрозмовників і співрозмовниць у кутку екрана натрапляєш поглядом на себе. Фото приготування їжі, вигляд із вікна, розповідь про дистанційне святкування Великодня, концерт на екрані монітора, смс-повідомлення «залишатися вдома», календар виходів на вулицю, долоні в латексних рукавицях, згадка про постійне миття продуктів, відтворення сюжетів картин у домашніх умовах, міркування про роль кур’єрів доставки – кожне з цих свідчень часу є частиною ширшої історії і з кожне з них у різний спосіб резонує з моїми власними переживаннями.

Ліана Бліхарська: «Ергономіка робочого місця дуже важлива. Велику клавіатуру можна позичити у чоловіка, а лептоп чудово стоятиме на п’єдесталі з книжок, які буде приємно читати у перервах між роботою».

Інколи матеріали супроводжують короткі оповідання, і в такий спосіб архів уже наближається до того, що Габріель Розенталь (Gabriele Rosenthal) називає «цілющою дією розповідання історій». Попри відкритість ситуації з панемією COVID-19 і непевність щодо майбутнього люди шукають можливостей для проговорення нового досвіду, вписання його у власну біографічну оповідь. Як майданчик для наративної рефлексії над подіями весни та літа 2020 року Центр міської історії спільно з програмами культурології, соціології та магістерською програмою з історії Українського католицького університету оголосили конкурс розповідей «Карантинні досвіди». На запрошення поділитися своєю історією відгукнулося понад дві сотні оповідачів та оповідачок з усіх куточків України, а також з-поза її меж. Чоловіки і жінки віком від 8 до 73 років, мешканці великих міст, сіл та містечок, люди різних професій (вчительки, інженери, науковці, журналістки, музиканти, лікарі), пенсіонерки, школярі та студентки – всі вони в різних жанрах описували власне щодення в часі пандемії.

Під час карантину разом з колегами ми також рефлексували над тим, як міняється простір навколо нас. Поряд із осяжною візуальною зміною (фото порожніх вулиць є одним із найбільш тиражованих свідчень пандемії) і нестачею тактильних досвідів, міста і місця по-іншому стали сприйматися на слух. «Звуковий ландшафт Львова» фіксує те, як звучав Львів у квітні-травня 2020 року. Це спільне дослідження, окрім документації моменту, було також вправою з уважного слухання і своєрідною археологією, коли у потоці навколишнього шуму вчишся знаходити раніше непомітні деталі. Скажімо, що можна почути на залізничному вокзалі, коли там чи не вперше взагалі немає ні потягів, ні пасажирів. Або ж як роздача безкоштовних обідів у час найгостріших карантинних обмежень стає одним із небагатьох масових скупчень у публічному просторі, а отже однією з рідкісних ситуацій, коли можна почути людський гамір, цілком звичний для нас за інших обставин. 

Мирослава Ляхович: «Графіті намалювали мої друзі-художники Ольга Стеблак і Олег Гердій, частково я. Головною ідеєю було вивести на вулицю міста Антонича та Кафку як хруща та жука, які весело проводять час в компанії одне одного за келихом вина… Деякі мешканці виступили проти графіті. Так чи інакше ми вважаємо цю пригоду цікавим експериментом, який не планувався таким бути, проте переріс у щось більше, ніж малюнок на стіні: а саме гучне втручання художників в середовище міста і створення живого діалогу між містянами та митцями про бачення міського простору. На нашу думку, ситуація карантину не відміняє можливість дискурсу про мистецтво та міський простір».

«Архів 404», «Звуковий ландшафт Львова» та конкурс «Карантинні досвіди» є одними з багатьох ініціатив зі збереження унікального переживання моменту «тут-і-тепер», що твориться спільно з людьми у цілому світі. Міжнародна федерація публічної історії (IFPH) навіть взялася документувати усі ініціативи, які збирають і архівують фрагменти життя та історії повсякдення під час пандемії COVID-19. Станом на кінець липня ця база даних об’єднує 425 проектів і залишає можливість для доповнень. Найбільше у ній представлені Північна Америка та Європа, однак поступово географія розширюється. Спільною для багатьох із цих проектів є ідея краудсорсингу і готовність архівувати усі ті матеріали, якими люди вирішили поділитися. Дехто пропонує загальні питання або задає конкретний формат (наприклад, уже згадана PixStori), інші ж є максимально відкритими і просять надсилати матеріали різних типів і жанрів: списки покупок, історії пошукових запитів, відео, твіти, щоденники, малюнки тощо. Проекти акцентують на тому, що на цьому етапі їхнє завдання – зберегти, а не аналізувати.

Скажімо, три німецькі університети – Гамбурга, Бохума та Гіссена – розпочали збір матеріалів під назвою «Coronarchiv» із мотто: «Ділитися значить піклуватися – стань частиною історії». Свої спостереження за природою задля кращого розуміння стосунків між людьми і навколишнім середовищем просять надсилати у «CoronArchivos» Національний університет Колумбії й Університет Кундінамарки. Фотографії, відео, розповіді та інтерв’ю з людьми, які живуть або працюють у Люксембурзі, збирають для архіву «Спогади Covid-19» у Люксембурзькому центрі новітньої та цифрової історії. Команда кураторів і кураторок із низки інституцій (Державного університету Аризони, Університету Мельбурну, Університету Нового-Орлеану та інших) також розпочала документування життя в часі пандемії і просить усіх охочих ділитися історіями для «Журналу Року Чуми. Архів Covid-19». Музей історії на острові Кодьяк (штат Аляска) розпочав проект «День за днем», який має подвійну мету: «створити історичні документи” та “розбудувати спільноту в часі кризи». Така «подвійність» вказує на підсилювальний (empowering) потенціал цих ініціатив, подібно до того, як Патриція Ліві (Patricia Leavy) говорить про усну історію, що може бути як науковою, так і активістською практикою (activist enterprise), що долучається до соціальних змін, часто на рівні громади.

Подібних проектів сотні. Люди з різних куточків планети переживають зміни власного повсякдення і в різний спосіб їх фіксують. Проте цифрова природа джерел, які виникають у процесі архівування досвідів пандемії COVID-19, поставить науковців і дослідниць перед новими викликами: у якому форматі зберігати ці матеріали; чи можливий спільний стандарт метаданих, який дозволить порівнювати їх між собою; які інструменти застосовувати для аналізу; як працювати з матеріалами, створеними у країні з іншим законодавством щодо авторських прав тощо. Врешті, у руслі дискусій в середовищі публічної історії, варто думати про залучення людей не лише до збору матеріалів, а й до їхнього аналізу та осмислення. Тоді історики й історикині стають модераторами, адже будуть навігувати між потенційними конфліктними інтерпретаціями, однак сам історичний наратив починає включати різні голоси і стає справді інклюзивним.

«Ми ділимося не продуктом, а процесом», – зізнався під час свого виступу Томас Ковін. Саме у цьому потенціал публічної історії – побудувати інший тип стосунків між середовищем істориків та позаакадемічними спільнотами. Документація COVID-19 є першим кроком для такої взаємодії. Далі – пошук можливостей для спільної роботи з цими матеріалами, і тут знову актуальною стає роль куратора чи кураторки архіву, який чи яка налагодить процес комунікації між різними публіками. Історики та історикині теж зможуть мобілізувати власну експертність – їхнє знання контекстів та методології буде незамінним. Архіви пандемії 2020 року можуть стати лабораторіями не лише для творення нового знання, а й для тестування нових учасницьких моделей взаємодії в полі історії та соціальних наук.

Попри закриті кордони і низку нових обмежень ми можемо будувати нові локальні та глобальні солідарності. Рано чи пізно пандемія стане минулим, а його, згідно ідеями Девіда Телена (David Thelen) “слід розглядати як спільний людський досвід та можливість для порозуміння, а не як ґрунт для поділу та підозр”.

Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.