Сполучені посудини

У видавництві «Родовід» цього року вийшли книги «Інсценізація українського авангарду 1910–1920 років» (Український Музей в Нью-Йорку) і «Українська академія мистецтва. Історія заснування та фундатори». Обидві книги будуть представлені на Книжковому Арсеналі. 

Сполучені посудини. Саме такий образ прийшов до мене після першого перегляду цих двох книжок, хоча за формально-жанровою ознакою вони відносяться до різних типів мистецтвознавчих видань. Каталог виставки «Iнсценізація українського авангарду 1910-1920 років» (вид. Українського Музею, Нью-Йорк у співпраці з видавництвом «Родовід», Київ) – із розряду тих коштовностей, не лише дизайн і поліграфія яких роблять їх бажаною річчю на полиці будь-якої висоти. Принципи подачі візуальної частини – близькі до бездоганних: раритетні зображення сфотографовані так, що можна годинами медитувати на усі щонайменші особливості й зображення, і матеріалу, і «відміток часу». Подякую дизайнерському колективу – Марії Норазян, Іллі Павлову, Дар`ї Тітаренко за такт і пропорційність, елегантну роботу зі шрифтами. Солідний науковий апарат книжки сприймається як ще одна можливість вчитатися у подробиці, деталі, пояснення, доповнення. І найголовніше: тексти, що передують власне каталогу, написані як концептуальний супровід творів. Не набір окремих статей про окремі постаті чи аспекти, а як спроба вписування означеного явища у контекст пошуків європейського мистецтва 20-х років ХХ сторіччя.

І ось тут починаються складнощі.

Наведу кілька цитат, скрізь основне – виділено мною.

Мирослава Мудрак: «Наприкінці 1910-х років підґрунтя різноманітних експериментальних зв’язків між мольбертом і сценою закладали такі події, як салони Іздебського 1909–1910 років в Одесі й Києві, турне футуристів по Україні, на яке їх підбив український «батько російського футуризму» Давид Бурлюк, виставка «Ланка» («Звено»), теж організована невгамовним Бурлюком, у якій брала участь місцева художниця і майбутня авторка новаторських декорацій Олександра Екстер, та інші. Про ці події не знав і їх не помічав Захід, але то були знакові, важливі віхи на шляху світового модернізму в Україну».

Тетяна Руденко: «Мало сказати про лаконічність чи продуманість оформлення сцени — йдеться про довершеність, точність вираження. Тут дали знати про себе уроки скульптури в Парижі, відчуття простору і форми».

Джон Е. Боyлт: «Вони переносили нові концепції неопримітивізму, кубофутуризму, супрематизму й конструктивізму на декорації й костюми і в такий спосіб допомагали антрепренерам, режисерам, акторам оновити традиції українського театру та одночасно визначити його місце в міжнародному контексті. Звичайно, декому здавалося недоречним розвивати український театр у часи, коли національні межі розмиваються під тиском загального курсу на всесвітній комунізм. І хоча українська мова й література відігравали визначальну роль у культурному підйомі, український театральний ренесанс характеризує саме інтернаціональна, а не етнічна природа форми й змісту чи радше художніх засобів…».

Якщо спрощувати – українські авангардисти у цій концепції є певним чином місіонерами європейського модернізму, таким собі «братством новітнього мистецтва», яке намагається навернути місцеве населення (тобто пропагувати) за допомогою театру в нову художню (стилістично-ідеологічну) віру. Не те щоби концепція нова, як на мене – вона є продовженням уявлення про українських митців як «молодших братів» великих художніх шкіл і «основних» митців епохи. Не те щоби мені бракувало підкреслення особливої «самобутності» чи «художнього генію» представлених у книзі митців – справа не в риторичних пасажах. Радше у підборі зображень до статей бракує отих самих зображень, хоча би декількох, на яких вчились українські авангардисти, які були для них зразками, «іконами стилю», певними стилістичними стандартами. Якби вони були, то «уроки скульптури в Парижі» чи «світовий модернізм», а також «нові концепції неопримітивізму, кубофутуризму, супрематизму і конструктивізму» не були б занадто узагальненими фразами, за якими годі зрозуміти, про що конкретно йдеться.

Звісно, каталог розраховано на поінформованого читача, для якого за термінами стоїть вже й певний візуальний досвід. Однак при такій скрупульозності ставлення до візуального матеріалу в каталозі окремих прикладів візуального досвіду митців, на який вказують автори статей, таки бракує.

Так, Мирослава Мудрак пише: «Ескізи Меллера чудово доповнювали концепцію Курбаса, котрий суворіше тримався німецького експресіонізму: він уподібнював пози і рухи акторів до геометричних постатей на картинах Ґеорґа Ґроса або вписував дію повномасштабного ревю («Алло на хвилі 477!») у віньєтки порочного нічного берлінського кабаре з картин Отто Дікса». Ось тут би й побачити, які ж саме полотна маються на увазі. Або у Тетяни Руденко читаємо: «Його доробок помітно виділяється на тлі робіт інших українських театральних художників завдяки мистецькій довершеності, поєднанню витонченої форми і вишуканої композиції. Ці риси невластиві представникам авангардного мистецтва, для яких авторський меседж важив більше, ніж майстерність виконання». Адже й тут потрібно підкріпити цікаве спостереження візуальною конкретикою!

У книзі «Українська Академія Мистецтва. Історія заснування і фундатори» видавництва «Родовід» на перший погляд все зроблено «з точністю до навпаки» стосовно принципів оформлення вищеописаного видання. Лаконічний дизайн «Інсценізації…»  і крупний мінімалістичний шрифт контрастує зі складним палімпсестом історичних образів і використанням різних шрифтових композицій. Ніби художники, які стали фундаторами нашої академії мистецтв, були людьми настільки зануреними у політичну ситуацію і національну образність, що усі європейські революційно-стилістичні новації обійшли їх якоюсь далекою стороною.

Однак при більш вдумливому читанні та перегляді книжки це враження зникає. Авторка, мистецтвознавець Олена Кашуба-Вольвач так творчо підійшла до наявних документів і артефактів часу, що витворила один із найоригінальніших (для вітчизняного книговидання принаймні) концептів: історія кількох чорно-білих світлин розгорнута в повноколірний альбом творів.

Груповий портрет засновників і світлини з Першої виставки засновників 1917 року, що проходила у нинішньому Будинку вчителя, стали поштовхом до того, щоби за допомогою сучасних засобів поліграфії показати їхні твори як цілісне стильове явище, як ті засади, на яких новонароджений український академізм намагався уникнути формалізму академізму ХІХ століття. Нам складно сьогодні уявити (і ретельно дібрані матеріали якраз і заповнюють цю історичну прогалину), але ідея заснувати національну академію мистецтв сприймалась у збуреному революцією Києві як недоречна і невчасна. Зокрема й тому, що художники-авангардисти (вони так себе не називали, однак ними були, про що свідчить проект «Інсценізації…») вважали будь-які прояви навчання академізму і старомодними, і навіть реакційними. Це для нас вони – корифеї і класики, а з позицій 1917-го все виглядало дещо інакше.

Авторка підсумовує про виставку, яка стала осердям даного книжкового проекту: «Загалом виставка не лише репрезентувала громаді професуру академії, а й стала своєрідною відповіддю на закиди щодо неспроможності та рівня обраних викладачів».

Вступна частина й численні додатки таким чином є лише вибагливою, але вкрай необхідною «рамою», в якій історія створення установи виглядає частиною мистецького життя, а не рядовим епізодом «з історії державотворення». Прикметно, що уважне, ба навіть – любовне ставлення до різноманітних документів, не закінчується лише візуальним, хоча робота дизайнерів Олега Грищенко й Олени Старанчук із матеріалами далеко не найкращої якості просто філігранна. Авторка монографії (а даний альбом за формальною ознакою – це наукове видання) додає  і вибрані статті у періодиці, і вибрану бібліографію, і розлогий анотований іменний покажчик, які оцю саме «сенсову раму» роблять якраз артефактом приналежності до класичного.

І ще одна публікація у цій гармонійній (хоча багато в чому – навіть й авангардній) монографії є надзвичайно зворушливою – стаття 1917 р. «Українська Академія Мистецтва і Вища Художня Школа при ній» одного з фундаторів Академії, художника Михайла Жука,  цитата з якої є надзвичайно промовистою. Бо вона свідчить: «академісти» були не лише творчими особистостями й чуйними педагогами, але й проникливими стратегами, чия художня інтуїція залишається актуальною і сьогодні:

«І коли зараз, в такий важкий час, під звуки стогонів і конання, ми, сплячі, просинаємось, коли ми справді хочемо і маємо право на життя, то ми повинні відродити наші погляди на ті зв’язки з минулим народу, що теж досі лежали нерухомо, очікуючи моменту Воскресення. Культ лінії і барви у нас великий, багатий і ріжноманітний. Перенесемо його обережно у нашу Академію мистецтв, і він розцвіте тим пишним цвітом на втіху живому народові».