“Працюй як для Лувру, тоді буде тобі худсалон, а якщо працюватимеш для худсалону, буде смітник”

«Впевнена в собі, двічі лауреат, красуня, жвава, з кучерявим волоссям. Талановитий колектив закарпатських художників — біля моїх ніг. Краєвиди закарпатської природи розкриваються переді мною у всій своїй красі. І я, як муза, як богиня, несу «правду» цим зіпсованим «формалізмом» художникам, що заблукали у своїй чудовій природі — всім цим галантним Ерделіям, Коцкам та іншим. Кажу їм про «правду» та «любов до народу», про соцреалізм. А бідний Золтан Шолтес, не маючи можливості прожити мистецтвом, працює столяром. Вони, чудові художники, яких я, новоспечена лауреатка, не варта, але їду їх повчати! Хочу їм чимось допомогти». Так у 1993 році Тетяна Яблонська рефлексує, згадуючи свою палку віру в ідеали соціалістичного мистецтва.

Наприкінці минулого року у видавництві «Родовід» вийшла книжка «Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми», яку впорядкували найменша з трьох доньок-художниць Яблонської Гаяне Атаян та її донька Ірина Зайцева. В книзі пунктирно-фрагментарно видно шлях дівчинки з неспадкових дворян, яка стала однією із найвідоміших художниць СРСР, чотириразовою лауреаткою державних премій, шлях допитливої і пристрасної жінки, яка перемагала обставини.

Гаяне Атаян в інтерв’ю «Коридору» згадала родинні історії, пов’язані з українською мистецькою сценою 1960-х-1990- х років і розповіла про своє життя в різних іпостасях — художниці, доньки, хранительки архіву Тетяни Яблонської.

 

Валентина Клименко: Пані Гаяне, Ви народилися в родині, де всі були художниками — мама, батько, дві сестри, тітка Олена Яблонська, її чоловік Євген Волобуєв. Чи був у вас вибір професії?

Гаяне Атаян: У мене не було вибору (сміється). Мама примушувала мене вчитися системно мистецтву з 12 років — ставила сірникові коробочки, котушки від ниток чи інші предмети і вчила малювати з натури. Казала: будеш або художником, або двірником.

І я собі думаю, може б я краще була двірником. Бо що таке художник?  Сьогодні тобі щось вдалося — здається, що ти художник, завтра не впорався із завданням, яке собі поставив, не зміг подолати труднощі — почуваєшся нездарою.

У моєму дитинстві всі навколо були художниками. Моя двоюрідна сестра Наталія Волобуєва казала: у мене було таке враження, що є художники і є світ навколо, який існує для того, щоб художники могли жити. Штовхаючи дитину на цей шлях, батьки-художники також розуміли, як суто практично існувати в цій галузі. Ми ще зачепили час «совка», який хтось кляне, а хтось вважає благословенним; звісно, тоді був  ідеологічний тиск, обмежені можливості, для всіх майже однакові, але при цьому була соціальна забезпеченість — був Худфонд,  закупки з виставок, була зрозуміла система існування художника в професії.

Звісно, мама не підштовхувала б мене до мистецтва, якби в мене не було здібностей. А найталановитішою  серед нас була середня сестра Ольга.

В. К.: Це так мама визначила?

Г. А.: Це мама визначила, і мені самій так здається. Це видно навіть по дитячих малюнках — Олині малюнки найцікавіші  серед усіх наших.

В. К.: Ким ви хотіли бути?

Г. А.: Мене приваблювали іноземні мови, у школі мені легко давалася англійська. Може, якби не стала художницею,  працювала би перекладачкою чи вчителькою англійської. До речі, моя донька Ірина пішла тим шляхом, вона — перекладачка.

В. К.: Чи був вибір професії у ваших сестер?

Г. А.: Старша сестра Олена (художниця Олена Бейсембінова – авт.) захоплювалася біологією. Коли я ходила з сестрами в ліс, мене дуже дивувало, що вони  знають назву кожної травички, знаходять невидимі для мене гніздечка, бачать усі павутинки, знають, де живе  бджола чи комашка, —  вони обидві були дуже уважні до природи.  А старша навіть думала про це як про фах — мріяла працювати доглядачем у зоопарку, щоби бути ближче до звірів. Олена захопилася малюванням у старших класах, вступила в художню школу, а потім вчилася на прикладній спеціальності  — художник із текстилю, але згодом різним займалася, в тому числі і живописом. А Оля (художниця Ольга Отрощенко ( 1947-1999) – авт.) — єдина з нас, хто з самого малечку прагнула лише малювати, вона за малюванням забувала про все.

Моя старша сестра зовні — ботічелівська героїня, у Ботічеллі є певний типаж жінок. Наша Олена найбільше схожа на персонажа картини «Весна / Прімавера». А Оля була схожа на Мону Лізу і взагалі на леонардівських жінок. Її навіть колись у тролейбусі запитали: Знаєте, на кого ви схожа? — Знаю, — відповіла Оля.

Оля завжди  мені здавалася загадковою: надзвичайно жіночна, з м’яким характером, але коли вона бралася за пензель, у неї з’являлася  неймовірна енергія, пристрасть, сила. Коли я народилася, мамі було 42 роки, а Олені вже 18, вона вчилася в Москві, приїжджала-їхала, вона не була постійною у моєму житті, а з Олею я проводила більше часу і я в неї вчилася.

В. К.: Тобто Вас учили і Тетяна Нилівна, і Оля?

Г. А.: Так, обидві, я навіть не можу визначити, чий уплив більший. Мама була дуже зайнята людина — вона і викладала, і в Спілці художників мала обов’язки. Оля жила з нами до 1973 року, багато зі мною займалася,  вчила мене. Був період, що я за нею навіть копіювала: у Седневі ми часто ходили на етюди, я ставала позаду Олі і перемальовувала за нею, а вона мені багато пояснювала.

У 1970-ті роки мама змінювала живописну  манеру — вона трохи вичерпалася в декоративній манері й хотіла повернутися до  більш складного живопису — з’явилися картини «Вечір. Стара Флоренція», «Старий Київ» (1976).  Для  неї це був дуже складний перехід, бо вона звикла писати локально й швидко, вправно, а в Олі тоді був дуже міцний живопис, наповнений вальорами, густий по кольору, складний. Оля казала: «Мамо, ти не пишеш, ти фарбуєш».  Мама сердилася, але бачила, що Оля має рацію —  у книжці про це є в тексті «Про себе».

Мене якраз треба було готувати до вступу в інститут, а Оля казала мамі: «Ти не маєш права її вчити». Мені було дивно: мама — такий авторитет, а між нею та Олею  точаться страшенно емоційні суперечки про те, чи має вона право мене навчати.

Мама сприймала Олю як колегу, не було такого ставлення, що це донька, і яйця курку не вчать, вона ставилася до неї як до рівної.

І, до речі, це Оля малювала її фігуру зі спини для картини «Вечір. Стара Флоренція» —  дуже хороший малюнок був, мама перемальовувала з нього.  І десь дівся, я не змогла його знайти. Мама дуже поважала Олю, яка в нашій сім’ї завжди вважалася Живописцем.

В. К.: Розкажіть про іншу гілку родини Яблонських — сестру Тетяни Нилівни Олену і її чоловіка Євгена Волобуєва. Ви якось сказали: «дядя Женя у нашій сім’ї завжди був авторитетним критиком».

Г. А.: Дядя Женя був ідолом. У нашій родині він був незаперечною зіркою, єдиний і найкращий талант, і його слово було присудом. Я досі пам’ятаю, які з моїх  етюдів він похвалив, для мене це було дуже важливо: раз дядя Женя похвалив, значить, мені щось таки вдалося. Мама могла різко сказати, відверто давала негативні оцінки, а Волобуєв був лагідною людиною, м’якою, міг нічого не сказати, щоб не акцентувати на невдачах, але отримати від нього схвальну оцінку – то була велика рідкість. І для мами оцінка Євгена Всеволодовича була найважливіша.

Восени 1964 року мама повернулася з Канева, зібрала родину, і показує свій доробок — етюди, живопис, малюнки і текст про тітку Химку, і в кінці дядя Женя дає оцінку: найгірше — живопис, на другому місці — рисунок, а текст на першому. І справді, той текст із літературного боку найдосконаліший.

З Оленою Нилівною у мами все в житті відбувалося паралельно — вони вступили на один курс в інститут, хоч і вчилися в різних викладачів, одночасно закінчили навчання в 1941 році, разом були в евакуації, і потім усе життя разом.

У них по-різному склалися професійні кар’єри: мама одразу стала зіркою — в 1949 році після картини «Хліб», її доля в мистецтві була яскравою, життя динамічним, сповненим подій; Олена Нилівна жила дещо інакше, вона працювала переважно в ілюстрації, зробила їх  величезну кількість, я нещодавно якраз натрапила  на  її книжки — вони мене вразили найвищим мистецьким рівнем. В кінці життя вона  перейшла на  живопис.

Тетяна й Олена були різні за характером: мама була схильна до ризику, а тітка Олена  — більш поміркована. Часом сперечалися, а загалом вони дуже любили одна одну.

І я дуже любила тітоньку Олену. Коли мами не стало, я так до неї горнулася, вона мені дуже допомогла пережити втрату, сказавши важливу річ: тримайся за пензель!  На маминому похороні Олена Нилівна сильно плакала, я навіть запитала в неї: тьотя Льоля, за мамою ви плачете сильніше, ніж за дядею Женею, чому? “Ти розумієш, дядя Женя — це частина життя, а мама — це ціле життя”. Вона трошки пережила маму, померла в 2009 році.

В. К.: А які були стосунки у Тетяни Яблонської з братом Дмитром?

Г. А.: Дмитро Нилович був архітектором, але працював не стільки як архітектор-проектувальник, скільки як дослідник, історик архітектури. Його книжку «Портали українського бароко» у радянські часи спіткала така сама доля, як і спільну книжку Тетяни Яблонської та Івана Драча в 1960-х роках — наклад знищили в друкарні, бо побачили там  український націоналізм.  Нещодавно Анна, донька Дмитра Ниловича, перевидала цю книжку —  вийшло гарне, урочисте видання, в якому репродуковані майстерні архітектурні  акварелі Дмитра Ниловича —  вони можуть бути взірцем для студентів архітектурних факультетів.

Дядя Дмитро був дуже цікавою людиною, інтелектуалом, зі своїми глибинними духовними пошуками.  Вони з мамою були близькі, часто спілкувалися телефоном, у складних житейських ситуаціях Дмитро Нилович завжди давав вчасну, влучну пораду, міг розв’язати якийсь житейський вузол. Мама розповідала, що бувало —  влітку, коли мої старші сестри їхали з бабусями на канікули на дачу, у неї траплялися напади гострої самотності, суму. Тоді вона викликала в майстерню Діму, і той одразу приїжджав. Вони відчували одне одного.

І мені він допоміг у деяких життєвих ситуаціях, коли потрібні були мудра порада, підтримка. Я взагалі відчувала підтримку від родини. Тоді я того не дуже помічала і цінувала, —  то все було природним,  але тепер, коли ні мами, ні її сестри й брата на світі немає, розумію, що дуже я затишно почувалася всередині сильного родинного клану.

В. К.: Клан часто збирався разом?

Г. А.: Завжди на свята були великі застілля. Коли я була малою,  ми ходили до тітки Олени —  чомусь її дім був тоді головний. Потім стали в нас збиратися —  на  Новий рік, мамин День народження обов’язково всі приходили.

Мама вбиралася Дідом Морозом. А дядя Женя Волобуєв був просто геніальний на вигадки! Колись на рік Щура він одягнув кожуха сірою кучерявою вовною навиворіт, зробив маску з  довгою щурячою мордою з пап’є маше, але найсмішнішими були рожеві людські  ручки, що стирчали з кожуха, він так цікаво й виразно ними рухав, що вони сприймалися абсолютно як щурячі. Ми страшенно реготали! А одного разу він зобразив старичка-Лісовичка: вийшов у тому самому кожусі, на голові якась шапка, на обличчі маска, борода, в руках палка, але головне – високий дядя Женя став дуже маленький на зріст. Я знаю, що це дядя Женя. Мені страшно! Думаю —  Боже! як це? Що ж це він зробив, що став такий маленький? Де його ноги?! І сміюся, і страшно! А потім я зрозуміла, що то було: він вийшов на колінах і прив’язав попереду колін лапті, які наштовхав папером чи ганчірками, наче це ноги. І такого багато було —  дядя Женя завжди вносив у новорічні святкування щось творче, живе. З ним дуже цікаво було, він умів жартувати: наче щось серйозне говорить, а всі сміються. Дядя Женя просто чудо була людина!

І мама любила наряджатися, всякі номери робити. Я пам’ятаю, був рік Півня. Білі стіни в нашій квартирі були вже трішки бруднуваті, потребували нової фарби, тож не шкода було щось із ними робити. Тоді в канцтоварах продавалися  тонкі дерев’яні стружки, пофарбовані аніліновою фарбою — рожеві, фіолетові, зелені, дуже яскраві, в селі жінки дуже любили крутити з них  квіти. І мама з тих стружок зробила півня на всю стіну, причепила хвіст здоровенний. В неї багато було таких експромтів.

Релігійні свята в родині не відзначали, хоча традиція  фарбувати яйця тягнулася, напевне, ще з маминого дитинства. Мама казала мені: ти добре помий пальці, щоб у школі не побачили, що ти крашанки робила. У 1980-ті на початку 1990-х Дмитро Нилович дуже захопився релігією —  напевне, в ньому заговорили священицькі гени, він навіть зовні схожий на рід Дмитра Ниловича, батько якого був священиком. Пам’ятаю, дядько Дмитро ходив до людей, які потребували підтримки, допомагав, чим міг, і робив це абсолютно від душі.  Тож у  1990-ті роки на Паску, Різдво ми ходили щоразу до нього — дядина, його дружина Інга Михайлівна, була велика майстриня, вміла всі страви готувати, як треба на святковий стіл.

В. К.: Це були тільки родинні застілля, без друзів?

Г. А.: Завжди  було кілька  близьких друзів. Вони мінялися, у різні періоди по-різному. У Седневі, наприклад, мама багато спілкувалася на етюдах зі Свєтою Шаповаловою. За віком та була як Оля,  але вони з мамою чудово одна одну розуміли. Вона приходила до нас додому, спілкувалися дуже тісно.

Раніше мама товаришувала із родиною мистецтвознавців — Володимиром Павловичем Цельтнером  та його дружиною Лідією Поповою, це були близькі їй за духом люди. Ще – з родиною художників Одайників, Вадимом та Зоєю, про це згадувала у спогадах. Був приятель Вітя Романщак —  її учень, а згодом асистент. У кінці 1980-х  й на початку 1990-х маминою телефонною подругою була Анна Львівна Файнерман, художниця, дружина Бориса Наумовича Рапопорта: обидві були вже немолоді й читали одна одній вірші по телефону —  зійшлися на ґрунті поезії.

Мені мама також читала: сідай, я тобі почитаю вірші, але я інколи це сприймала, а бувало, що не сприймала —  мабуть, моя голова була зайнята чимось іншим.  Але тепер дивуюся тому, що деякі вірші знаю з  маминого голосу напам’ять. Вона любила не тільки класику, а й  сучасних поетів —  нам залишилася книжкова поличка її улюбленої поезії.

В. К.: Поговоримо про інших родичів-художників. Перший чоловік Тетяни Яблонської —  художник Сергій Отрощенко. Ви казали, що на фотографії, де Тетяна Нилівна в красивому костюмі та в  капелюсі на фоні художнього інституту, це Отрощенко її «стилізував».

Г. А.: Отрощенко дуже хотів, щоб мама виглядала жіночною. А в неї була теорія, що жінка не має себе прикрашати. Вона вважала, що прикрашати себе —   це міщанство.

Вона й мою дочку Іру сварила за те, що та очі фарбує. Мене, до речі, вона так привчила —  «Глаза красить не надо, зачем? Они у тебя и так чёрные».

Я пам’ятаю маму в строгому, елегантному образі. В неї  було небагато одягу —   був один костюм,  в якому вона весь час ходила, потім з’являвся інший —  ходила в ньому. Вона це не вважала важливим. У неї був такий принцип, здається, англійський: «Слід одягатися так, щоб не виділятися в пристойному товаристві». В пристойному, але не виділятися. Вона намагалася бути елегантною, в стилі, але без понтів, без екстравагантності. Хоча в 1960-ті роки вона носила брючні костюми, коли це було дивиною і винятком. Після мого народження вона поправилася, а потім спеціально худнула. Займалася йогою. Хотіла бути енергійною. Голодувала 2 рази по 30 днів по спеціальній системі.

В. К.: І схудла?

Г. А.: Дуже. Розповідала, що в цей період у неї дуже прояснювалося мислення – «Я так все бачу!». Приходила в інститут,  а студенти її бояться —   Яблонська знов голодна прийшла! Вона їм розноси страшні влаштовувала, казала: «Двійка —  то найкраща оцінка, після двійок студенти добре працюють!»

Вона бувала різкою. Колись прийшла в інститут, бачить: на подіумі, де натурниця має позувати, лежать студенти і грають у шахи, натурниця в халатику ходить.  Мама зайшла,  —  все таки професор, викладач, мали би встати, —  не встали, лежать. Вона обурилась, ці шахи швир! Її обурювала грубість і хамство, вона цього не терпіла.

Щодо зовнішності, вона казала, що Отрощенко намагався з неї «зробити  дамочку». А для неї це було штучним. Фото у капелюсі коментувала так: це не мій образ.

В. К.: А премії отримувати? Червоні доріжки?

Г. А.: Ситцеве платтячко купила собі. Купила дяді Дімі  моторний човен. Діти завжди були скромно вдягнені —   нормально, акуратно, але без «надмірностей». Їй художниця одна казала, чого ти так просто одягаєш своїх дітей, ти ж художниця?!  А мама каже: саме  тому, що я художниця, я їх просто одягаю.

З творчих грошей важко жити. Якщо продав якісь роботи, ти маєш розтягти ці гроші на довше, щоб спокійно працювати і хоч якийсь час не думати про заробіток. Мама себе свідомо обмежувала, і нас так вчила: якщо ти працюєш в мистецтві, маєш себе обмежувати. Коли вона викладала, мала постійну зарплату, а бувало, що вона з творчих коштів жила. Було по-всякому, не завжди легко.

В. К.: Наскільки  вплив Отрощенка як художника відчувався в сім’ї? Після розлучення, чи стежила Тетяна Нилівна за його подальшою долею?

Г. А.: Мама його поважала як художника, і завжди казала, що Сергій дуже талановитий.  Про це свідчить і те, що  вона повісила його роботи в колекції на стіні майстерні. Не знаю, чи були у них спільні роботи, але обмін ідеями точно був.

А з моїм батьком Арменом Атаяном вони  разом писали пейзажі для заробітку: батько писав пейзаж —  ліс або море, а  мама вмальовувала фігурки.

У Худфонді  був реалізатор на прізвище Піскун, який дуже добре вмів знаходити замовлення для художників по всій країні —  від Карпат до Далекого Сходу, і вони непогано заробляли. Я нещодавно знайшла їхні підрамники  100х120 або 120х150, для мене це здорові розміри, там написано —  «Утро в лесу» чи «Вечір на морі». Тепер мені інколи антиквари показують ці пейзажі, підписані двома прізвищами.

В. К.: Як Ви відрізняєте ті картини, що були для заробітку написані?

Г. А.: Є речі першого ряду, є речі другого ряду, мама сама їх так вирізняла. Але, знаєте, вона завжди старалася робити якнайкраще, і для заробітку також. Вона  й мене так учила: ти працюй як для Лувру, тоді буде тобі худсалон,  а якщо працюватимеш для худсалону, буде смітник.

Тобто вона навіть у тих заробітчанських роботах була фахівцем, вкладала  всю свою майстерність.

Пам’ятаю, у 1970-ті  роки ми приїжджали з Седнева після літа і привозили велику купу етюдів, потім вона їх перебирала — у цій роботі є якась перспектива, може, це буде етюд, з якого щось виросте; оце уже готова виставочна річ; оце може бути на продаж; а оце можна викинуть. Найкращі твори були для виставок..

Те, що вважала невдалим, вона безжально спалювала в пічці в майстерні, а потім шкодувала —  хороші такі полотна, треба було хоча б полотна зберегти!

Я в це не втручалася. То  була її справа, і вона сама вирішувала, що робити зі своїми картинами.

В. К.: З якого віку ви почали їздити в Седнів?

Г. А.: Будинок творчості у Седневі з’явився десь на початку 1960-х, і з тих пір ми постійно бували там.  Щоліта їздили туди всією родиною у різному складі. Ми  жили у будинку творчості, мабуть, в усіх кімнатах, але в   останні роки в нас була одна улюблена кімната, ми їздили на одне й те саме місце. Це така велика і важлива частина життя. Я дуже мрію, коли той ковід  вщухне, поїхати в Седнів.

В. К.: Там, напевне, вже час робити музей…

Г. А.: Ні-ні, треба зберегти його саме як Будинок творчості, щоб художники і далі могли там працювати. Але зараз уже немає тих умов, що були раніше. Колись ми  їздили по два-три місяці працювали, на місці був продаж полотен та фарб. Тепер матеріали треба везти з дому, а творча подорож — це один тиждень, і за це треба віддати  меценатам, які заплатили за  поїздку художника, дві роботи. Тиждень ти думаєш за ці дві роботи, — щоб вони були зрозумілі меценату. Якщо є гроші, краще їхати за свій кошт і почувати себе вільною людиною.

В. К.: Пані Гаяне, Ви казали, що Тетяна Нилівна була жінкою, яка часом закохувалась. А в книжці  про особисте якраз найменше  написано. Це тому, що у вашої мами  не було записів, чи Ви як авторка-упорядниця вирішили не публікувати особистого?

Г. А.: Мама була  емоційною  людиною, могла  й захоплюватись кимось, могла  комусь подобатись. Але такого тексту, щоб вона розповідала про усі свої  романтичні історії, немає. Є в різних текстах натяки на якісь її почуття до когось, — я вважаю, що цього достатньо.

Це завжди важкий вибір — що публікувати, а що ні. Деякі спогади я не опублікувала — або занадто особисті, або занадто різкі тексти, де є вкрай суворі оцінки, — я не хотіла зачепити почуття нащадків тих  людей, про кого вона писала.

В. К.: А замінити, наприклад, прізвище на N?

Г. А.: В одному місці я так і зробила. Інколи мені трапляються якісь історії з «жовтої преси» про мою маму — вона цікавить і бентежить людей. Мені подруги присилають, а я не хочу того читати, бо  від чиєїсь брехні почну нервувати, нащо це мені?

Я знаю першоджерело. Щось знаю, чогось не знаю, а вигадок чужих не хочу. Я знаю, що моя мама двічі була в шлюбі, в кожному шлюбі прожила по 11 років. Вона намагалася бути зразковою дружиною, був період, коли навіть консервувала овочі, а потім банки лопалися і доводилося все викидати. (Сміється). Подушечки шила, і всю домашню роботу  старалася робити. А потім її знов якийсь вихор тягнув у майстерню.

Вона не могла витримати, щоб усе було по стандарту — перше, друге, третє. Старалася, і коли було натхнення — робила, але й користувалась чиєюсь допомогою, щоб витримати побут. Були помічниці, мені нянечок наймала. Я пам’ятаю одну тільки бабусю, яка жила в нас на кухні, на розкладачці.

Яблонська не була  жінкою для родинного життя, усталеного побуту. Якщо було натхнення, вона й пиріжки могла спекти, і борщу зварити. А коли натхнення не було, купувала в кулінарії.

У мами все було підпорядковано роботі: так все було налаштовано, щоб інші справи кудись посунути, а для роботи знайти час і можливість. Так вона жила.