Тетраматика: кроки до тяглості

Фестиваль «Тетраматика», який тривав у Львові з 12 вересня по 17 жовтня, уже п’яту ітерацію залишається (ох, як не люблю ці означення) найбільшим і (на жаль) практично єдиним регіональним майданчиком для показу творів медіамистецтва українських та закордонних художників. Він дає можливість зіставляти, аналізувати, й головне, – обмінюватися досвідом та здобувати новий у живому спілкуванні. Проєкти фестивалю розширюють уявлення про межі мистецтва, сучасність і майбутнє; через технології пропонують нову оптику та інструменти для дослідження та переживання світу, себе та іншого.

Почалося все 10 років тому, коли художник Михайло Барабаш та композитор Остап Мануляк, перебуваючи на стипендійній програмі «Gaude Polonia», виявили, що мають спільний предмет зацікавлення, на який кожен дивився з пункту зору свого фаху. Так виникло усвідомлення необхідності майданчика/простору для співпраці між художниками та музикантами. Далі з’явилися спільні проєкти Остапа й Михайла спочатку як митців, а тоді – як кураторів. У 2012 році вони створили мистецьке об’єднання «Нурт» для «виходу із закритих мистецьких ґетто». Йшлося не лише про локальну проблему «професійних бульбашок», але й амбітнішу ціль – промоцію та актуалізацію українського медіамистецтва в міжнародному контексті. Таким чином народилася ідея створити у Львові міжнародний фестиваль, спрямований на мультимедійне, інтерактивне та міждисциплінарне мистецтво, у якому б поєдналися чотири складові: зображення + звук + інтеракція як дія, що є недосяжною для традиційних медіа; + технологія, що об’єднує і водночас досліджує три попередні складові. Оце й була «Тетраматика»: від тетра- з грецької «чотири».

Хоча ні. Насправді все почалося значно раніше. «Тетраматику» важливо розглядати як частину історії становлення мистецтва нових медіа у Львові, а точніше – як етап їхньої інституціоналізації.

Історик мистецтва Богдан Шумилович зазначає, що у Львові ще в кінці 1980-х перший повноцінний відеоарт зняв художник та дослідник Андрій Бояров. Розвиваючись спочатку як відеодокументалістика мистецьких акцій, львівський відеоарт поступово еволюціонував, проходячи ті стадії, які кількома десятиліттями раніше проходило європейське та американське мистецтво.

Етапним був 1993 рік, коли з’явилися твори, що більшою чи меншою мірою балансують між документацією мистецьких акцій та самодостатнім відеоартом – відеороботи Петра Старуха, Василя Бажая, Влодка Кауфмана, «Фонду Мазоха», спільні роботи Ганни Куц, Віктора Довгалюка (спочатку як групи «Таран», потім Akuvido) та їхнього викладача – професора кафедри монументального живопису Львівської академії мистецтв, Альфреда Максименка (1993 та 1996)[1].

Майданчики для репрезентації медіамистецтва з’явилися на початку 2000-х. Київські Dreamcatcher та KIMAF стимулювали появу в Україні художників, для яких медіамистецтво було визначальним засобом висловлювання. В другій половині 2000-х в Україні виникли регіональні фестивалі чи проєкти з програмами, присвяченими медіамистецтву[2]. Зокрема у Львові спочатку це був «Тиждень актуального мистецтва», що у 2008 р. включав орієнтований на медіамистецтво проєкт «АртДепо». Тоді ж з’явився проєкт «MediaDepo» (2008 – 2012, координатор Богдан Шумилович). Цей «едукаційний нефестиваль», на той час єдиний у Львові, давав можливість побачити роботи, що демонструвалися на провідних світових фестивалях медіамистецтва[3]. Проте ці проєкти передовсім були лекційного формату.

Важливою подією в історії становлення медіамистецтва у Львові був проєкт Андрія Лініка «Transformator» (2009), на якому репрезентували роботи художників з України й з-за кордону. Через рік з ініціативи Лініка було проведено ще одну значущу подію – «Футурологічний конгрес»[4]. Ці проєкти були досить камерними й не планувалися як регулярні події.

Перша Тетраматика – 2013

Отож, перша «Тетраматика» – регулярний міжнародний фестиваль медіамистецтва – був ініційований мистецьким об’єднанням «Нурт» у 2013 році й не мав визначеної теми. Окрім львівських художників і закордонних митців із семи країн, Україну тоді презентували Іван Світличний, група «Sviter», Антон Лапов (їхні роботи були показані у Львові вперше). У програмі були відеооб’єкти, інтерактивні інсталяції, аудіовізуальні перформанси, воркшопи та лекції запрошених фахівців, зокрема, тоді ще київської дослідниці медіаарту Яніни Пруденко. Вже на цьому етапі склався формат фестивалю передовсім як низки розмаїтих подій, пов’язаних із медіамистецтвом. Вони репрезентували, знайомили, але також і проблематизували й підважували глобальні стереотипи й локальні упередження щодо місця та ролі технологій в сучасному світі, і зокрема, – до технологій як мистецтва. Проєкт «не художника» Богдана Шумиловича у галереї Detenpula прозоро натякав: щоби бути сучасним художником, недостатньо диплому художнього вишу та ремісничого «вміння малювати», натомість вміння думати (бажано – критично) є визначальним. У місті з кількома мистецькими навчальними закладами, де «фундаментальними» у навчальній системі залишаються класичні художні медіа, цей жест видавався похмурим гумором.

Тетраматика 2019, Виставка “Human aspect: on/off, Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (фото Михайло Барабаш)

Тетраматика 2013, Богдан Шумилович UA, štuka Obiektyvna, інтерактивна відеоінсталяція, Галерея Detenpyla (фото Михайло Барабаш)

Тетраматика 2013, Львівська національна картинна галерея ім. Б. Возницького.

Друга Тетраматика – 2015

Фестиваль окреслився як бієнале, тож друга ітерація відбулася в 2015 році. Тоді «Тетраматика» змінила формат, додавши до програми основний проєкт – кураторську виставку Яніни Пруденко «¡WARNING!». Проєкт мав виразний і назагал не властивий для львівського мистецтва соціально-критичний наголос: українські та російські художники досліджували маніпулятивний потенціал нових медіа в контексті гібридної війни. Ця тема  розвинулася під час круглого столу «Поза пропагандою», що мав стати територією для комунікації та порозуміння між українськими й російськими художниками. Гостроти контексту додавала ситуація російсько-української війни та стереотип нетолерантного ставлення львів’ян до російськомовних і росіян загалом. Гострота не переросла у конфлікт, проте й порозуміння навряд чи з’явилося.

Як і належить солідному фестивалю, програма «Тетраматики» була дуже розмаїтою за тематикою та формою. Спільним знаменником залишалися технології та якісний рівень проєктів. Проєкт «Культивовані культури» репрезентував частину експозиції головного польського форуму мистецтва нових медіа, провідної мистецької події у Східній Європі – Міжнародного бієнале WRO 2015. На ній був представлений сайнс арт – мистецтво, що сформувалося на перетині робототехніки, нанотехнологій та генної інженерії. Проєкт проблематизував усталений погляд на життя та смерть, норму та відхилення, межі поміж технологічним об’єктом та біологічним організмом. В аудіовізуальних перформансах художники у режимі реального часу за допомогою програмування та ІТ-технологій генерували звук та зображення.

Третя Тетраматика – 2017

Центральною темою фестивалю в 2017 році стала популяризація медіамистецтва та формування контактів між різними фаховими середовищами, тому й називався він «Освіта й творчий експеримент». Експозиція розгорнулася в кількох навчальних закладах Львова – академії мистецтв, національній музичній академії ім. Миколи Лисенка, на факультеті культури та мистецтва ЛНУ ім. Івана Франка, національному медичному університеті ім. Данила Галицького, національному університеті «Львівська політехніка». Фестиваль у цих просторах прагнув розкрити творчий потенціал позамистецьких сфер, показати можливі точки перетину та перспективи співпраці творчої уяви та новітніх технологій, технічних наук, медицини. Це була спроба в буквальному сенсі зайти на територію академічної освіти різних галузей знань, щоб створити умови для появи міждисциплінарного майданчика між сучасним мистецтвом, традиційною мистецькою освітою та далекими від мистецтва галузями науки [5]. І надалі йшлося про подолання технофобії та упередженого ставлення до технології як повноцінного засобу художнього висловлювання. Як і кожного фестивалю, ці експозиції викликали неоднозначні реакції непосвяченої авдиторії: від байдужості до стриманого «цікаво…»; від скепсису – до категоричних тверджень, що все це – «дивно», і взагалі «не мистецтво».

Тетраматика 2015, Наталія Бальська (PL) “В-612” Генеративна інсталяція, Проєкт “Культивовані культури”, Львівський державний природознавчий музей НАН України.

«Розгерметизація» між мистецькою та науковою сферами таки стала реальністю аж у 2021 р. Для реалізації інсталяції Антоні Райжекова Біокоїн «Дует в самовизначенні» (Австрія – Болгарія) відбулася співпраця між художником та співробітниками кафедри генетики та біотехнології ЛНУ ім. Франка. Вони здійснили лабораторне дослідження – вирощували гриби та бактерії на радянській та українській монетах. На українській монеті мікрофлора «буйним цвітом проросла», а на радянській монеті «не проросло» практично нічого, хоча обидві монети перебували у спільному поживному середовищі. У проєкті, звісно, не йшлося про якусь «монетарну метафізику», але про фізику звуку: за допомогою технологій звуки життєдіяльності мікроорганізмів переведено у чутний для людського вуха регістр. Проєкт показали в рамках виставки Звук/Знак на території нового міждисциплінарного культурного простору «РадіоГараж»[6].

Тетраматика 2021. Антоні Райжеков, міждисциплінарний проєкт БІОКОЇН «дует в самовизначенні», «РадіоГараж» (фото Богдан Ємець)

Важливою подією ітерації 2017 року була виставка кураторської групи Відкритого архіву українського медіаарту, присвячена витокам творчості групи Akuvido. Результатом цього дослідження став проєкт «Метода», у фокусі якого був творчий метод професора Альфреда Максименка, що створював відеоарт на початку 1990-х разом з Ганною Куц та Віктором Довгалюком, та вплинув на інших львівських медіахудожників. Проєкт проявляв зв’язки між сучасним поколінням львівських медіахудожників, їхнім середовищем та методою навчання, сформованою в стінах академії мистецтв талановитим педагогом, що для української мистецької освіти є унікальним випадком.

Шукаючи оптимальний для себе формат, «Тетраматика» запровадила обов’язкову практику – проведення найрізноманітніших подій учасниками виставки – майстер-класів, воркшопів, лекцій, дискусій, зустрічей. Головним для цієї практики є живе спілкування з художником/художницею. У 2017 році відбувся воркшоп із польським художником зі світовим ім’ям Мирославом Балкою, чия перша і наразі єдина в Україні персональна виставка відбулася тоді як частина програми фестивалю.

У фокусі «Тетраматики» 2019 року з назвою «Людський чинник» була (взаємо)заміна людини технологіями: що означає «бути людиною» на межі між «людським» минулим та «цифрово-роботичним» майбутнім? Чи маємо шанс на краще життя із новими технологіями? Чи, можливо, вони (себто ми самі) ведуть нас до загибелі?[7]

Четверта Тетраматика – 2019

Центрально подією фестивалю 2019 року став проєкт «ON/OFF» від 18-ї Бієнале Wro (арт-директор Пьотр Краєвський, кураторка Аґнєшка Кубіцька-Дзєдушицька). Виставка ексцентрично контрастувала зі середовищем львівського музею етнографії та художнього промислу у неоренесансній будівлі Галицької ощадної каси кін. ХІХ ст. Окремою ремаркою в фестивальному буклеті зазначалось, що музей етнографії зберігає фраґменти колись цілісних колекцій предметів, призначення яких нині часто залишається загадкою, і це маніфестує естетичну та функціональну чутливості людини до зміни соціальних та політичних реалій. Атмосфера музею створювала незвичайний контекст для виставки, яка стосується наших сучасних відносин з технологіями: людський фактор будує наступні шари реальності, але водночас стикається зі зростаючою автономією створених ним самим технологій [8]. Загальна тональність експозиції відлунювала постапокаліптичною візією. Фінальна в експозиції робота британських митців-науковців Анни Думітріу та Алекса Мея репрезентувала роботичну істоту – археобота, створеного за взірцем найдавнішої відомої форми життя на Землі – археї, що живе в хімічно екстремальному середовищі. У радикальній візії змодельованого художниками майбутнього на зруйнованій людською діяльністю планеті наділений штучним інтелектом археобот залишиться єдиною живою істотою: архея майбутнього супроти архаїчності сьогодення [9]. Фестиваль представив аудіовізуальну виставку від Центру міської історії «Time forward, two times back», перформанси, показ фільму та VR роботи українських і польських митців і конференцію «Digital cultures Lviv».

П’ята Тетраматика – 2021

Закономірно й уже навіть трохи банально, але новий ракурс погляду на технології у 2021 році задала пандемія, що проявила амбівалентність технологій, з одного боку, як обмеження, з другого – як додаткових можливостей підтримувати соціальні зв’язки. Насичена й різнопланова програма цьогорічного фестивалю, окрім основної експозиції, включала згаданий проєкт Звук/Знак в «РадіоГаражі»; цикл перформансів; творчі зустрічі, лекції, майстер-класи, і все це – наживо, що за теперішніх карантинних обставин можна вважати додатковим бонусом фестивалю.

Фестиваль розпочали ефектні аудіовізуальні перформанси у рамках програми від польських партнерів, присвяченої 100-річчю з дня народження Станіслава Лема. Старт «Тетраматики» збігся з Днем народження польського фантаста, який 25 років прожив у Львові. З огляду на це, перша представлена робота – аудіоперформанс Voices of the Сosmos – сприймалася дуже органічно. Музична композиція була результатом співпраці між саунд-артистами Рафалом Іванським, Войцехом Зємбою та астрономом Себастіанем Соберським. Її основу творили звуки космосу, зафіксовані радіотелескопами – пульсарів, магнітосфер планет, Сонця, північного сяйва.

Тетраматика 2021. Себастіан Соберський, лекція “Голоси космосу”, LEMStation

Тетраматика 2021. Михайло Барабаш, Інтерактивна 4-х канальна інсталяція «Св.Себастьян» LEMStation

Одним із найемоційніших вражень з відкриття фестивалю був перформанс Ґордона Монагана, канадського піаніста та композитора експериментальної музики, новатора саунд-арту. У перформансі Speaker Swinging гучномовці, які перформери розкручують навколо власних тіл, трансформовані у самодостатні електромузичні інструменти. Естетичний досвід генерується в перформансі складним і крихким поєднанням руху гучномовців, підпорядкованого енергії тіл перформерів. Звук, що лине з гучномовців, змінює тембр та характер в залежності від інтенсивності та траєкторії руху, і завдяки вібрації звукових хвиль створює не лише аудіальний, але й тактильний досвід. Складовою цього синтезованого твору є світло ліхтарів, закріплених на гучномовцях, що творить об’ємний світловий рисунок, залучаючи у такий спосіб і візуальний досвід.

Цьогоріч кураторами основного проєкту були Михайло Барабаш та Остап Мануляк, а основна програма вперше була розташована у недержавній інституції – колишньому трамвайному депо LEMStation. Ледь вловний запах мазуту та вібрація бетонної підлоги від трамваїв, що проїжджали за стінами, як своєрідне тло експозиції резонували з темою основної програми та фестивалю загалом – «Технології та чуттєве».

Наратив виставки конструювався з двох умовних частин. Перша пов’язана з простором, співмірним людському масштабу – те, з чим ми повсякчас взаємодіємо на персональному рівні. Друга частина експозиції стосувалася глобальної тематики на рівні суспільства, культури, людства загалом. Ці експозиційні блоки артикулювали питання щодо меж поміж реальним, нереальним, уявним та віртуальним (Віталій Шупляк); нашої залежності й ув’язненості у технологічному цифровому світі (Сергій Петлюк); переосмислення людини у контексті постгуманістичних досліджень не як цілісної, але як симбіотичної істоти (Ніна Шукала); сумнів щодо об’єктивності та неупередженості штучного інтелекту, що переймає колоніальну оптику (Алексія Ахіллеос, Марінос Куцоміхаліс); співставлення божественного розуму та штучного інтелекту (Фаб’єн Зокко); проявлені через технології інфра-тонкі зв’язки поміж жестом та звуком, між ритмами тіла та ритмами руху руки, що пише (Джулі Зу).

Фестиваль завершився символічним перформансом «За» 314, «Проти» 38, що реферує до події, яка відбулася рівно 31 рік тому. Тоді Верховна Рада прийняла постанову щодо вимог студентської «Революції на граніті», частково задовольнивши їх, і тим самим створила прецедент успішного громадянського тиску на тоталітарну систему. У перформансі звернення до архівних матеріалів на цифрових носіях апелює не так до відтворення історичних фактів, як до чуттєвого переживання маленької, але дуже важливої символічної перемоги одночасно в двох ракурсах: у візії сучасників та учасників тих подій та нашого сприйняття з позиції пройденого шляху.

П’ять сезонів «Тетраматики» дають підстави для певних висновків та узагальнень. Експозиції фестивалю, безвідносно до цілей та задумів організаторів, вже своєю присутністю критично висловилися щодо способів нарації, засобів й цілей стаціонарних музейних експозицій. Проте інтервенції у різні державні інституції не призвели до видимих змін: хоча чіткіше проявилася їхня й без того очевидна невідповідність часові, самі інституції, найбільш імовірно, цього не зауважили. Інтервенції на територію освітніх навчальних закладів мали схожий ефект. Експозиції медіаарту ще більше проявили те, наскільки застарілою є система освіти й сама візія світу й уявлення про реальність, на які ця система опирається. Щонайгірше – ці уявлення і далі ретранслюються молодому поколінню як належний стан речей.

Український медіаарт ще залишається дуже локальним та існує у форматі поодиноких практик заледве кількох десятків художників (тих, котрі видимі на українській художній сцені). Навряд чи склалися помітні нові зв’язки завдяки фестивалю, радше зміцніли старі. Розвиток медіамистецтва суттєво гальмує відсутність опорної профільної інституції – центру, який би фокусно підтримував та розвивав цей напрямок, надавав би інституційну, технічну, фінансову підтримку. У ситуації, коли художники дуже обмежені у фінансових та технічних засобах («гівно і палки + скотч і молитви»), в країні, де професіонали ІТ сфери в основному працюють на закордонні проєкти, фінансування досліджень у сфері природничих наук залишається мізерним (що й казати про експериментальні проєкти «заради мистецтва»), – очікувати помітного розвитку складного високотехнологічного мистецтва вочевидь не дуже реалістично.

Водночас точкова зміна в мистецькій інституції – Львівській академії мистецтв – таки відбулася. Щоправда, роль фестивалю тут опосередкована: «герметичні середовища» так і залишилися герметичними, і «Тетраматика» фактично існує передовсім як фестиваль «для своїх». Проте зв’язки між «своїми» зміцніли та розвинулися. Великою мірою з ініціативи «своїх» у 2018 році в ЛНАМ була створена кафедра актуальних мистецьких практик, сфокусована на перформансі та медіамистецтві. Одним з ініціаторів створення був Михайло Барабаш. Серед викладачів нової кафедри – професор Альфред Максименко, львівський медіахудожник та учасник перших «Тетраматик» Олексій Хорошко, а також молодше покоління медіахудожників – Роман Гайдейчук та Володимир Когут. З 2021 до викладацького складу кафедри долучився співзасновник фестивалю, Остап Мануляк. Участь в основній програмі 5-ї «Тетраматики» проєктів студенток ІІІ та ІV курсу кафедри Юлії Єрьоміної та Софії Козлової свідчить про перші позитивні результати системного навчання, а зараз кафедра розпочала співпрацю з ІТ-відділом УКУ та з «РадіоГаражем».

Продовжуючи традицію вживання в українському контексті суперлативів «уперше», «найбільший», «найкращий» тощо, можна було б довго перелічувати, чому «Тетраматика» – крутий фестиваль, скільки усього там було унікального, і скільки «вперше» відбулося. Проте найважливіше – не те, що все це справді відповідає дійсності, а те, що ми є свідками, нехай відносно, але сталого розвитку. Він дає надії на те, що здійснення цілей, декларованих організаторами фестивалю, таки можливе.

Культура – повільна. Її ефект – віддалений. П’ять ітерацій – ще не така велика віддаль, щоб оцінювати ефект корисної дії в абсолютних одиницях, проте – це вже тяглість. А тяглості нашій культурі і справді дуже бракує. Як певної норми, як того, що вписане у повсякденний плин культурного життя, а не оцього перманентного «вперше». Бо лише за умови тяглості проростає значуще. Тому мати у місті крутий фестиваль з власною історією та фокусом сприймається не як над-досягнення, а як норма. Так само, як і кілька поколінь медіахудожників, що опосередковано, в результаті чи під впливом цієї відносної тяглості з’явилися. Нормально, коли середовища, інституції та різні професійні спільноти співпрацюють, і як наслідок, з’являються нові конфігурації, можливості та горизонти. Тоді є шанс на якісну розмаїту культуру, що резонує зі світовим контекстом, не як супердосягнення, але як дійсний і закономірний стан речей.

Примітки: 

[1] За матеріалами https://www.mediaartarchive.org.ua/publication/lvivske-media-mistectvo/

[2] Там само

[3] За матеріалами https://lviv-online.com/ua/articles/dni-mystetstva-perfomans-u-lvovimediadepo/

[4] За матеріалами https://www.mediaartarchive.org.ua/publication/lvivske-media-mistectvo/

[5] За матеріалами http://tetramatyka.nurt.org.ua/2017/08/educationua

[6] Міждисциплінарний культурний простір, присвячений взаємодії звуку, мистецтва і технології, що є підрозділом Музею Радіо ЛКП «Львівське радіо». Складовою простору є галерея-лабораторія для роботи зі звуком.

[7] Тетраматика: каталог фестивалю аудіо-візуального мистецтва (Львів 4 – 20 жовтня 2019 року). Львів, 2019. 78 с.

[8] Там само

[9] Там само