Тротил для думок. Як кілька художників і сотня плакатів змінювали Румунію

Зазвичай так виглядає реклама прального порошку: яскраві кольори, великі літери, бульбашки, свіжість, життєрадісність. Плакати з усіма цими елементами одного ранку з’явилися на вулицях найбільших румунських міст. Тільки якщо придивитись до написів, ставало ясно: ідеться не про чистоту.

«Корупція щодня! Усі користуються. А ти?» – ішлось у «рекламі». І внизу, маленькими літерами: «Рекомендують 23 мільйони людей». Усе тогочасне населення Румунії.

Це був квітень 2002 року, і корупція дійсно стосувалась усіх сфер румунського життя. Вона супроводжувала й часи Ніколае Чаушеску, проявляючись у хитросплетених зв’язках і традиції «подарунків» за послуги (відносно скромних: зазвичай це був блок цигарок чи пачка кави). У роки ж хаотичного капіталізму хабарі стали кровоносною системою суспільства. Учні, батьки яких активніше здавали гроші в шкільний фонд чи наймали репетиторів із числа вчителів школи, отримували вищі оцінки. Хворі мали належний догляд, лише якщо давали «на руку» медсестрам та лікарям. А для тривалої автомобільної поїздки Румунією треба було запастись не лише бензином, а й готівкою для поліції.

У бідній посткомуністичній країні лише починали відкрито визнавати цю проблему. Плакати невідомого авторства справили ефект бомби – з ефірами в новинах, газетними публікаціями, спробами знищити «провокацію» та завіряннями політиків і мерів міст: мовляв, невідомо, хто скоїв це неподобство, але ми тут точно ні до того.

Разом із цими постерами з’явились інші, б’ючи по ключових проблемах тогочасної Румунії. Після тотального соціалістичного дефіциту румуни кинулись купувати все, що можна й пріоритетом стало споживання. Серед постерів був колаж обличчя з брендів і підписом: «Маю – а отже, існую». Через легалізацію релігії в містах з’явилось багато нових церков, і водночас через злидні вулиці цих міст заповнили бездомні. З’явився малюнок із безкінечним районом церков і написом «Дім Бога не є домівкою». Іноземці почали активно всиновлювати румунських дітей, але через сирість законодавства на цьому активно маніпулювали й навіть заробляли, народжуючи дітей на продаж. «Придбай одне немовля й отримай друге безкоштовно!» – обіцяв постер, ніби це розпродаж секонд-хенду. «Всього $19,990 за 11 кг».

Більшість плакатів мали підпис: «MindBomb». Доти про них не чули. Але швидко вдалось з’ясувати, звідки ця група – завдяки одній із робіт «Фарбуй румунською».

«Фарбуй румунською»

Це обігрування локальної проблеми, яка в ті роки стосувалась західнорумунського міста Клуж-Напоки. 300-тисячне місто займає в Румунії десь таке ж місце, як в Україні Львів, навіть самі румуни люблять вдаватись до такого порівняння. Клуж – неофіційна столиця регіону Трансільванія, частини теперішньої Румунії, яка була у складі Австро-Угорської імперії. Як і Галичина, Трансільванія консервативніша та релігій ніша, ніж решта країни. Як і у Львові, в Клужі чимало середньовічної архітектури, бруківки, студентів і кнайп. Як і Львів, це румунське місто вважається місцем концентрації інтелігенції та й взагалі культурних людей, особливо порівняно із «вульгарним» і «занедбаним» Бухарестом. Але є й одна відмінність: Клуж-Напока поліетнічна, тут досі живуть чимало німців, євреїв і особливо угорців, яких у місті 17%. Через це тут є страх сепаратизму й частина політиків відкрито на ньому спекулюють: мовляв, якщо Угорщина надумає повертати «свої» землі, одним із перших буде Клуж. І румунам варто мати це на увазі.

1) «Корупція вбиває. Іуда: знаменитий випадок корупції. Розмір хабара – 30 срібників (70 євро)» 2) «Бог дасть здоров’я!» Влада збирає гроші на будівництво найбільшого собору Румунської православної церкви навпроти парламенту, тоді як лікарні хронічно недофінансовані. 3) Критика «Дім Бога не є домівкою».

Таких поглядів дотримувався Ґеорґе Фумар, мер Клуж-Напоки із 1992 по 2004 роки. Нині він один із очільників маргінальної партії «Romania Mare», «Велика Румунія», на сайті якої карта Румунії включає в себе Чернівці, Хотин, Кишинів та Білгород-Дністровський. А в часи мерства Фумар запевняв людей у всесвітній єврейській змові, вивісив навпроти будівлі Угорської ради в Клуж-Напоці банер із написом «Штаб-квартира угорських шпигунів», і на початку 2000-х змусив місто закупити тонни синьої, жовтої та червоної фарби – кольорів румунського прапору.

У триколор фарбували всі можливі комунальні об’єкти Клужа: стовпи, лавки, смітники, бордюри.

– Це було абсурдно: в місті ходили по румунському прапору, сідали на нього й викидали у нього недопалки, – з усмішкою згадує клужанка Лумініца Дежеу. – Погодьтесь, сумнівний стимул для патріотизму.

Фумару цей крок теж не допоміг: над ним почали насміхатись, зокрема й через згаданий постер. 2004-го він програв вибори, а його наступник скасував більшість націоналістичних кроків. Люди ж почали здогадуватися, хто стоїть за «MindBomb». Невдовзі вже говорили відкрито: це Лумініца та її друзі, випускники і студенти Клузького університету мистецтва й дизайну.

Лумініца Дежеу

– Після навчання ми заснували невелику рекламну агенцію, створювали комерційні банери, – розповідає жінка. – Нам непогано жилось: своє коло друзів, свої цінності, приємний світ. Але все одно щодня виходиш на вулицю й бачиш, у чому живе сучасна Румунія. Коли наше місто стало синьо-жовто-червоним, ми вирішили використати свої вміння, щоб висловитись у громадсько-політичному ключі.

Провели брейнстормінг, намалювали, скинулись грішми, надрукували – і поїздами передали друзям з інших великих румунських міст. У визначену ніч усі вийшли на вулиці, розклеїли плакати – і стали чекати реакції країни. Наступного дня стало очевидним: є сенс продовжувати.

Невдовзі у «MindBomb» з’явився маніфест:

«MindBomb – це спонтанний спалах думки, який вибухає дією.
Наш інструмент – плакат, адже він має власний, особливий голос.
Самі по собі плакати нічого не змінюють. Але вони підштовхують нас, вони нам нагадують, вони змушують нас замислитись.
Ми виходимо на вулиці. Ми виставляємо свої думки на загальний огляд.
Ми не прагнемо руйнувати – лише створювати. Ми не злі, але обурені. Ми відкидаємо цинізм.
Ми не бажаємо революції – тільки еволюції. Ми прагнемо усвідомленості. Ми запалюємо детонатор думки».

– Ми справді були далекі від революційних настроїв, – підтверджує Дежеу. – Румунам вистачило революцій. Що ми хотіли, то це спонукати людей замислитись. Іноді через іронію, але завжди конструктивно. Один з наших перших плакатів був просто написом: «А ви думали сьогодні?»

2004-го «MindBomb» вийшли на вулиці румунських міст із кампанією проти однієї, але найдратівливішої проблеми країни – корупції. Не «великої» у державі, бізнесі чи церкві – а повсякденної, в якій беруть участь пересічні румуни.

– На той момент уже почались плітки, що нас спонсорують якісь політичні сили чи, там, іноземні вороги Румунії, – каже Лумініца. – Це маячня, адже собівартість кожного нашого проекту не перевищувала тисячі доларів, в основному через друк. Ми могли дозволити собі такі витрати: активних членів команди було близько 20 – художників, журналістів, архітекторів. Так що це цілком особиста ініціатива.

А вже за два роки група взялась за свій найбільш масштабний, тривалий і резонансний проект. «Рошія Монтане» – назва, в Україні практично невідома. А для Румунії ці слова – символ початку активного протестного руху, який розрісся до півмільйонних антикорупційних мітингів у 2017-2018 роках.

Почалось усе 1997-го, коли канадська видобувна компанія «Gabriel Resources» створила спільне підприємство із румунським урядом і почала видобуток золота біля села Рошія Монтане. Це поселення на заході Західних Карпат – найдавніше в Румунії місце, де постійно живуть люди. Ще з часів Римської імперії, адже в горах біля села – великі поклади золота. Там досі є добре збережені античні шахти, діє музей цього промислу.

За комуністичних часів золото видобували теж, продовжила це робити й «Gabriel Resources». А 2000 року, після додаткових геологічних досліджень, з’ясувалось, що довколишні гори – просто скарбниця. Там є ще 330 тон золота й 1600 тон срібла. Тільки, щоб це дістати, треба зруйнувати залишки давніх шахт і стерти на порох чотири довколишні гори. Видобувати дорогоцінні метали із дрібок руди пропонувалось за допомоги цианістих калію та натрію: вони розчиняють золото й срібло. А також є високоактивними отрутами. Цианідів планувалось використати 500 тон, які потім мали б зберігатись у відкритому сховищі-відстійнику біля старої річки. Вкрай сумнівна з екологічного та історичного боків комбінація. Зате ж яка спокуса: 330 тон золота – це майже 14 мільярдів доларів. Срібло – ще 600 мільйонів. Вистачить і на переселення місцевих, і на хабарі, й на надприбутки. Що обрати?

Рошія Монтане – бідне село. Але патріотичне: відселятись, навіть за великі гроші, погодилась меншість. Ще серйознішою проблемою стало те, що 2000-го в румунському місті Бая-Маре, де видобували золото у схожий спосіб, цианіди зі сховища потрапили в невелику річку Сомеш, звідти – в Тису й Дунай. Наслідком стало те, що екологи називають найбільшою техногенною катастрофою в Європі після аварії на ЧАЕС. На угорському відрізку Тиси тогоріч вимерла практично вся риба, на сербському – 80 відсотків або 200 тон. Наслідки катастрофи відчуваються досі, зокрема позначаються на здоров’ї людей. Проти проекту в Рошія Монтане активно виступили екологи, з ними – громадські активісти.

Із сусідніх міст – Клуж, Альба-Юлія – до села приїжджали десятки людей. Вони спілкувались із місцевими, вчили їх відстоювати свої права, пропонували розвивати власний бізнес і самотужки вибиратись зі злиднів. Але влада – як місцева, так і столична – хоч на словах погоджувалась з активістами, на ділі просувала проект. «Gabriel Resources» повільно, але впевнено отримувала дозвіл за дозволом. І купувала ефірний час на телеканалах.

У рамках кампанії «Врятуйте Рошія Монтане» громадські активісти робили чимало, від мітингів до майстер-класів, від адвокації за кордоном до музичного фестивалю в самому селі. Але наскільки це було помітно на тлі реклами вигод від золота у всіх ключових медіа країни? Чим активісти могли відповісти на яскраво знятий фільм про те, як нібито заможно живуть активісти «Грінпісу», «далекі від проблем простих людей»? У середині «нульових» не було не те що соцмереж – смартфонів, аби опонувати класичним ЗМІ.

– Так до нас прийшли люди з «Врятуйте Рошія Монтане» й поділились проблемою: їх не бачать, – розповідає Лумініца. – Ми взялись допомагати. І почали з логотипу.

Невдовзі з’явились і плакати. Як завжди, по всій Румунії. Як завжди, провокативні.

До цього проекту долучились близько 300 людей – як автори ідей, художники, скульптори. Цікаві рішення шукали по всій країні. А постери розійшлись рекордним накладом у 12 тисяч примірників.

– Ми також зробили тематичні трафарети, написи про Рошія Монтане досі можна зустріти в багатьох місцях, – каже Лумініца. – У Клужі їх чимало.

Це правда.

Чи реагувала якось влада на такі «неподобства»? Чи були судові процеси, затримання активістів, виховні бесіди з працівниками спецслужб? Лумініца запевняє, що не було. Хіба що на самому початку діяльності в мерії Клуж-Напоки змусили комунальні служби зняти всі плакати, оскільки, мовляв, їхнє розміщення на публічних площинах не схвалено міською радою. У відповідь активісти зробили постер, на якому в людини був обмотаний мотузкою рот: мовляв, влада забороняє висловлюватись. Над зображенням стояла імпровізована печатка: «Міська влада схвалює розклеювання цього плаката по місту».

– Влада швидко зрозуміла, що боротися з нами – лише привертати до нас більшу увагу, – каже Дежеу. – Вирішили, що краще ігнорувати. Сподіватись, що із часом нам набридне. Врешті-решт, більшість румун справно голосують за владну партію, посткомуністів.

І в цьому теж питання. Плакати можуть бути яскравими, але чи відчувається ефективність цих акцій? Чи стає суспільство менш патерналістським, активнішим, чи краще аналізує події довкола та їхні трактування? «MindBomb» може робити кампанію за кампанією – але чи сильно інакшою була б Румунія, якби цих кампаній не було?

Питаю Лумініцу, чи відчувала вона помітний масовий ефект від діяльності групи?

– Дійсно, складно щось вирахувати – особливо раніше, до фейсбуку з його фоловерами, лайками чи зголошенням на події, – каже жінка. – Хоча був момент, коли я відчула, що все має сенс. Кампанія «Врятувати Рошія Монтане» розвивалась поступово: все більше людей дізнавались про проблеми, приєднувались до руху. Восени 2013-го питання, дозволити чи заборонити розробку родовищ, мав розглянути парламент. Ми закликали оумун вийти на демонстрацію, показати, що за золото купиш не все. Думали, вийдуть кілька тисяч. Натомість – досі не можу говорити про це без емоцій – люди все сходились і сходились. Багато хто наші плакати друкував, логотип наш усюди був. На центральні площі вийшли десятки тисяч людей у різних містах.

Мітинги осені й зими 2013-го стали першим випадком масових громадських протестів у Румунії з часів повалення Чаушеску. Як і в Україні часів Євромайдану, щонеділі десятки, інколи сотні тисяч людей збирались на центральних площах великих міст, вимагаючи від влади піти на поступки. Зрештою, парламент відклав прийняття рішення щодо розробки родовищ. Остаточного «ні» не сказав: проект просто спустили на гальмах. Кілька років тому румунське Міністерство культури проголосило Рошія Монтане об’єктом культурної спадщини, заборонивши на території села й округу будь-які нові індустріальні проекти.

Кампанія на захист Рошія Монтане стала каталізатором громадських протестів у країні. Виступали ж не стільки проти потенційного екологічного лиха, скільки проти корупції, брехні у новинах, зверхності та байдужості політиків. Із середовища руху вийшло кілька нових політичних партій. 2015-го хвиля протестів відновилась після пожежі в бухарестському нічному клубі «Colectiv», який працював без потрібних дозволів. Недофінансоваі лікарні не могли дати раду опікам людей, у підсумку 64 особи загинули, 146 отримали серйозні травми. Внаслідок протестів під гаслом «Корупція вбиває» румунський уряд подав у відставку.

2017-го – нова хвиля протестів, фотографії яких розійшлись по всьому світу, а українцям нагадали знімки з наших Майданів. Сотні тисяч людей збирались на площі перед будівлею румунського уряду з вимогою не допустити махінацій з антикорупційним законодавством. Загальна назва акцій протесту, які періодичну відбуваються й досі – «#rezist», «#опирайся». Цю назву, як і логотип для неї, теж придумала Лумініца.

Ми побачились у місці, яке вже роками є фізичним центром активностей Лумініци, її друзів та дотичних організацій. Це дві просторі кімнати одноповерхового будинку в центрі Клужа. На полицях то там, то там можна зустріти ватмани й балончики з фарбою. Втім, активізм тут уже не головна точка докладання зусиль. Із роками «MindBomb» трансформувалась у кілька громадських організацій, які використовують для досягнення тих же цілей – підвищення громадянської свідомості, об’єднання активних людей, обмеження вседозволеності влади та реакція на її зловживання – ширший набір інструментів. Приміром, очолювана Дежеу організація «DeClic» – це якоюсь мірою румунська «Чесно», адже влаштовує громадські акції на підтримку певних законопроектів, якоюсь мірою «Спільнокошт», оскільки організовує збір фінансів для суспільно корисних проектів. Також це сервіс петицій.

Способи достукатись до суспільства через візуальні інструменти «DeClic» також використовує, але вже трохи по-іншому. Подарувавши жменю значків «#rezist», Лумініца підводить до полиць із іншими артефактами.

– Ось ці трикутнички «Зона, вільна від корупції» люди чіпляють собі на двері, на заднє скло автівки чи кладуть на столи, – каже. – А це наш торішній проект до сторіччя румунської держави, яке аж надто гучно й щедро відзначали по всій країні. Ми роздавали ці «наручники» й пропонували людям уявити, що буде з Румунією через іще сто років, якщо корупційні традиції збережуться.

На penalistan.ro яскраво описано антиутопічну Румунію 2118-го. Із кредитами на перший хабар, школами корупції для дітей та прокурорами, які перекваліфікувались на офіціантів – адже наглядати за збереженням законності вже зовсім не потрібно, та й навички обслуговувати замовників у прокуратурі швидко прищеплюються.

Стара добра «MindBomb», утім, теж існує й у румунських містах досі з’являються провокативні плакати. Останній з великих проектів був торік і обігрував тему так званих «надзвичайних розпоряджень».

– Це одна з причин масових антикорупційних протестів. Хитра шпарина, якої в Україні, певно, немає, – пояснює жінка. – Влада, коли не може «протиснути» потрібне їй рішення в парламенті, видає через Кабінет міністрів так зване «надзвичайне розпорядження». Воно має силу закону. Потім парламент може скасувати це рішення – але штука в тому, що розпорядження вступає в силу одразу після підписання, і навіть якщо воно пробуде чинним лише годину – цього інколи досить, щоб приватизувати потрібне підприємство чи розформувати певний орган. Так ми й живемо: ніколи не знаєш, коли наша влада вирішить зробити нам черговий сюрприз і чого він стосуватиметься.

Останнім часом такі розпорядження стосуються послаблення антикорупційного законодавства, звільнення від відповідальності тих, хто прокрався. «MindBomb» створили серію постерів про те, чого насправді мали б стосуватись такі надзвичайні заходи, вкотре тиснучи на больові точки румунського суспільства.

Цього разу плакати не просто розклеїли в різних містах, а й провели виставку на одній з площ Клуж-Напоки. Плакат про собор постраждав: його намагались порізати.

За іронією, на відстані десятка метрів від офісу «DeClic» та «MindBomb» знаходться православна духовна семінарія. За нею – головний православний собор міста. Релігія в Румунії – осередок консерватизму, впливова інституція з державною підтримкою. Чи не виникає конфліктів між такими сусідами?

– Та ні, – сміється Лумініца. – Ми ж відповідаємо за різні світи. 

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.