Три з половиною доби. Дніпровський блокнот

Замість епіграфа

Якось Гі Дебору і компанії одна багата людина запропонувала побудувати місто, де кожна частина відповідала би певним емоціям. Планувався навіть квартал страху. Ситуаціоністи відмовилися, бо не хотіли залежати від мерзенного капіталіста. Насправді вони побудували те, що хотіли – правда, дуже далеко від Франції й дуже таємно, так що досі ніхто нічого про це не знає.

Незворотність Донцова

В Дніпрі є вулиця Дмитра Донцова, названа так через лінощі муніципалітету, бо раніше звалася Дмитра Донского. По ній я, Дмитро Д., люблю ходити тільки вгору. Це так званий ефект незворотності Донцова, все ще не досліджений як  слід вітчизняними психогеографами.

Коли йдеш по Донцова вгору, ти лишаєш за спиною морг лікарні Мечнікова і пустир біля моргу, лишаєш руїни канатної дороги та колишній пивбар обіч неї (раніше – кубло компаній п’яних студентів, що чвалали шеренгами в обнімку, співаючи хором «Молодого коногона»), лишаєш три дев’ятиповерхівки, в якій пройшло твоє не дуже лагідне дитинство та в яких жив і помер негідник Селітра, лишаєш підліткові образи і сльози, обідраність і сірість, партію і уряд, Карла і Маркса і підіймаєшся до світлого капіталістичного теперішнього: до ультрамодерного розважального комплексу «Цунамі», до Нагірного супермаркету, до колій найкращого в центрально-східній Україні першого трамваю і до скверу Івана Старова. По суті, ти за кілька хвилин повторюєш траєкторію свого життя.

А якщо йти вниз – то відповідно це означає падіння в захланне минуле. Тому додому на Акінфієва я повертаюся сяючою вулицею Яворницького, в існування якої в теперішньому вигляді досі не вірю.

Концептуалізм і ленд-арт

Вийшовши з Донцова, повертаю наліво і прямую уздовж паркану лікарні Мечнікова. 10 років поспіль ходив тут у школу, можу здолати цей маршрут із заплющеними очима. Але тепер трапляється багато невеличких див і дивацтв. Прямо біля входу до лікарні по тополі гасають дві вгодовані білки. На тротуарі сидять люди і продають різне і нехитре. «Розпродаж» пістрявих шапочок і шарфиків прямо з землі. Якийсь антикварний крам. Справжня  блошиний ринок біля головної лікарні міста. Де ще так може бути?

Далі перехрестя і танк.

Танк? Який танк? Бачу тільки постамент: трапецевидну брилу, упаковану в салатову тканину й обперезану оливковими мотузками.

Хрісто закутував у тканину мости і парламенти, перепривласнюючи значущі частини краєвиду. Безіменні дніпрянські комунальники запакували постамент знесеного пам’ятника Пушкіну (!), на якому стояв танк (!), і тим самим згенерували не меншу кількість означуваних, аніж Хрісто, бо постамент тепер виглядає як величезний знущальний подарунок, а в повітрі поруч з ним висить невидимий прес-реліз, де пояснюється про випадкове мистецтво, про порожнечу радянського, про дикий збіг прізвищ двох імперців, царського поета і сталінського генерала, пам’ятники яким знесли одночасно, про скасування колоніальної міфології Другої світової війни на користь дискурсу війни реальної, котрому не потрібні такі підтвердження, як танки на постаментах, націлені просто в центр міста, про розірване коло поневолення і про багато іншого.

Були Пушкіни – нема Пушкіних. Дніпро любить тавтології.

Гастрономія

Але далі, йдемо далі, проспектом Гагаріна. Осьдечки будівля, де зараз «Сільпо», а поруч із нею ресторанчик, але там і 40 років тому теж був, як тоді називали, заклад, який мигтів вогнями світломузики і гупав модним диско. Я навіть встиг потрапити у цей пластиковий рай, коли вже мав 18, і випити червоного шампана з льодом. Так. Червоне з льодом. Таке смачне. З ким я тоді був? Здається, навіть із кимось з сусідів по дому. Це було моє останнє шампанське перед дворічною перервою, чи б пак прірвою, перед висилкою в казахстанський степ (можливо, за доносом одного з тих, з ким я тоді пив), де червоними були хіба зірки на формі і кров на розбитих обличчях. Я вижив там, мабуть, завдяки цим крижаним кубикам, всупереч хорошому смаку кинутим у склянку з дешевим радянським ігристим, бо вони десь глибоко в мені так і осіли незнищуваною скалкою льоду, солодкого, мов повернення додому.

На мене дивиться чоловік у крисатому капелюсі й костюмі з автоматом у руках.

За спиною в нього чорний автомобіль і ще двоє озброєних мужчин. Всі вони намальовані кострубато, але старанно, як і годиться для району, де на кожному розі інститут або гуртожиток. Озброєні люди запевняють, що це ресторан «Хайфа» та обіцяють хука-бар і кальян. З вивіски, затиснутої між словами Хайфа і Haifa, позирає дон Віто Корлеоне.

Стоп. Це ж було вже. Вчора я сидів з оравою друзів у ресторані «Дон Віто», де кухарем працює справжній італієць, і як його занесло сюди – велика каллабрійська таємниця. І там теж за мною спостерігав дон Корлеоне. Точнісінько такий самий.

Натяк зрозумів.

Я гуляю, але гуляю без поваги.

Поважна історія

Ще кілька кроків по проспекту того Гагаріна, що ніколи не літав у космос, і я підходжу до сірої двоповерхової сталінки, котра за стилем випадає з ряду простіших будівель.

На другому поверсі там жила моя однокласниця. Ми були вже класі у 8 чи 9-му, коли вона влаштувала  святкування свого дня народження. Причому, здається, навіть без батьків. Була висока, спортивна. Що я їй подарував, уже не пам’ятаю, але важливіше те, що я долучив поздоровлення на поштівці, в яке вклав усі свої літературні таланти. В підсумку всі присутні дівчата зійшлися в гурт і це поздоровлення читали мало не хором, сяючи від зворушення.

Святкування тривало, всі розбрелися по чималій квартирі. Я присів на піаніно, спершись на кришку руками. До мене підійшла іменинниця. І сіла поруч. Точніше, сіла чомусь прямо на мою долоню. Своїм пружним фізкультурним задком у трусиках так, що її спідниця вдало накрила, мов парашут, точку нашого дотику. Я подумки здивувався: з якого дива, чому раптом вона отак незграбно приземлилася на мої пальці? Ми сиділи і мовчали. Мовчали і сиділи.

Тільки через багато років я зрозумів, що тоді трапилось.

Вийшла доволі поважна історія про те, що хороше слово може здобути тобі набагато більше, ніж просто вдячну авдиторію і що язик не тільки до Києва доведе. А могло б бути перше еротичне переживання.

Nevermore

Переходжу проспект Яворницького біля 23 школи, де я і (не) моя спортсменка чомусь училися. Сам вид школи – як Прустова магдаленка, тільки з цикутою. Поруч плентається добродій передпенсійних років. Назустріч іде дівчина. Порівнявшись із нею, добродій повертає голову і вистрілює: «Тобой владеет дьявол!»

Дівчина прискорює крок.

– Слааавааа Христу спасителюууу! – раптом додає небайдужий громадянин на всю вулицю.

Заходжу разом з ним у сквер імені Старова і повертаю на іншу доріжку.

– Слааавааа Христу спасителюууу! – відбивається від дерев.

23 школа продовжує не горіти, трамваї довкола скверу продовжують їздити. Раптом у краєвид вривається юнак на самокаті, і несе він благу звістку – гучно увімкнений «Рамштайн». В центрі скверу – зелений паркан довкола колишнього бомбосховища. Біля паркану будка, на якій табличка з перекресленим собакою. З-за будки вибігає рудий пес і бадьоро на мене гавкає. Тіль Ліндеманн бадьоро співає.

– Слааавааа Христу спасителюууу! – погоджується з ними далекий голос.

На жовтому кам’яному стовпчику біля Преображенського собору, цього класицистичного анекдоту, де колись качався величезний маятник Фуко, сидить грак, чий дзьоб складає ідеальний перпендикуляр зі шпилями огорожі. Грак нічого не каже, він навіть не каже Nevermore, бо він, зрештою, грак, а не якийсь там крук, але дає себе сфотографувати, оскільки огорожа чорна, собор жовтий, а він естет.

– Слааавааа Христу спасителюууу! – затихає порив вітру.

– Nevermore – відповідає чорний-пречорний грак, хоча він грак, а не крук.

Спалах

Піти в бар «Спалах», щоби слухати Фредді Меркурі і Стінга з вінілової платівки – одна з тих справ, які треба зробити, якщо опиняєшся в Дніпрі. «Спалах» – це блукаючий бар. Він регулярно зникає і потім з’являється на іншому місці. У вашого візиту туди завжди є особливе надзавдання, навіть якщо ви переконані, що зайшли дьорнути сто грамів і нічого більше. Я зазирнув, аби від неголеного розбишаки-бармена, вдячного мені за перехід на українську, почути історію про кризу гендерних стереотипів:

– Одного разу я зустрівся з улюбленою вчителькою математики. Йшов собі по району, а тут вона. Вона була чудова. Правда, в неї росли вуса. Але чудова все одно. Поговорили про те, про се. А потім я запропонував обійнятися на прощання. І ось її щетинка вколола мене точнісінько в пору шкіри на моїй щоці. Не моя – її, а її – мою! Невже так буває? Моя учителька увійшла в мене!

Люблю «Спалах», тому що це по-дніпровськи роздовбайське місце. Там зависають, п’ють і розмовляють з таким смаком до життя, що вийти звідти дуже тяжко, от наче як комасі вибратися з меду. Там можна зустріти електронних авангардистів, хлопців у камуфляжі просто з нуля (інколи перших і других у одній особі), модних дівчат, старих пнів на кшталт мене. Якщо відвідати тамтешній туалет, то можна збагатитися інтелектуально.

“Нагадай козі смерть

Вона бігає “перть-та-перть”

Так ото і ти!”

         Маєш класний хуй!

         Шоб шо?

Останови внутренний диалог.

         Дніпро – східне восточное крыло украинского национализма

         Я (іншим почерком) їблан! Яке на хуй крыло

Не пиши більше такої хуйні, бо коли шеймиш за мову, то сам як їблан!

Адміністрація

         Вникайте, по-перше, перш ніж таке писати.

         Не адміністрація

 Будь чемним

 Палай!

         «Спалах» – то почуття всередині, що побуджує рухатись! Pycня – die, а ти дій!

         Кохайтеся, чорнобриві, та й не з мocкалями!

Ти – чудо

Russ – ні

Peace – да

           Дайте мocкаля за горло подержать!

          Пам’ятай, що живеш

 Шо ти?

Ти – мрія

 

Народна мудрість не зі «Спалаху»

“Коту треба дути в ніс, щоб він пігулку проковтнув”. Чому саме коту? Якому саме коту? Хто це сказав? Де я?

Десятерик і танатос

Всі меморіали є, безумовно, місцями магії, бо там текстами заклинають смерть. На Запорізькому цвинтарі це починається ще на дальніх підходах:

         Федерація рукопашного бою

         Дитяча школа більярдного спорту

         Доставка дров

         Опарыш, червь

Звісно, головні чари вже за воротами. Обожнюю дивитись на прізвища на кладовищі. Уявляти собі, як їх під’юджували в школі, як викликали до лікаря, як називали по роботі. Такої музики більше ніде не почуєш.

Кейтельгиссер-Подвальная

Таловиря

Лобур

Малая

Похилько

Жилка

Костянц

Гасс

Бортуаль

Беспарточные

Лушпа

Чмих

Зоф

Шпет

Берелет

Безхлібна

Гуммудавалли

Десятерик

На могилі мого батька – козацький кам’яний хрест. Тепер раптом розумію, що не знаю, як батька дражнили в дитинстві. Чому він нічого про це не розповідав? Хоча перекручувати таке достоту січове прізвище заради забави нема сенсу, бо воно й з’явилося як прізвисько.

До речі, погоняла в кримінальних авторитетів викликають думку про дорослих людей, які так і не вийшли з підліткового віку. На своїх пам’ятниках вони тих позивних не позначають, а дарма.

Я хочу, аби на моїй могилі написали три слова і більше нічого:

Ха

Ха

Ха

Хоча краще взагалі без.

Майже всі старі поховання мають однаковий рік відходу – 1968. Студентська революція в Парижі, Празька весна, бітлівський «Сержант Пеппер», «Космічна Одіссея» Кубрика, день народження Наомі Воттс і мого брата.

Сідаю за кам’яний столик і швидко строчу все це в блокноті.

– Тато на тебе зараз дивиться і радіє – зауважує мама, прибираючи сухе листя з надгробку.

«Ти не уявляєш собі, наскільки» – думаю я. І згадую про бразильський джаз.

Бразильський джаз

Всі знають, як звучить бразильський джаз. Проте він цілком інакший у Дніпрі. Я власне й приїхав, аби понад добу в компанії найкращих у світі друзів слухати тільки його. Бразильський джаз вступає м’яко, тепло. Спочатку він навіть спричиняє легку тривогу: організм наче опирається урагану емоцій, який уже насувається. Скоро від бразильського джазу тебе охоплює небувала ейфорія, а в горлі пересихає від радості. Під бразильський джаз охоплює бажання танцювати втрьох, від бразильського джазу зникають тілесні кордони, через бразильський джаз ти робиш те, про що тільки мріяв, цей ритм виносить тебе як блюдце повне таємниць над морем, і я, і ти, і ви всі разом мчите над хвилями, які запалюють вас відбитими сонячними променями. Ставати одне одними. Ставати краєвидами. Ставати джазом. Бути реалістами. Робити неможливе.

Наступного дня на Крутогірному узвозі з тобою вітається ставний вусатий чолов’яга. Питає, як справи. А в нього як?

 – Та ось, нарешті дозволили виїзд за кордон. Готуюся в Бразилію.  

Подивися, яка краса, сповнена витонченості.

Це вона, дівчина, що проходить повз

солодко погойдуючись дорогою до моря

 Дівчина з золотим тілом від сонця Іпанеми

Її плавна хода більше ніж поема

Це найкрасивіша річ, що я коли-небудь бачив

 Коли вона йде – схоже, що вона танцює самбу

Її хода настільки зухвала, а рухи такі м’які,

що коли вона йде,

кожен, повз кого вона проходить, видихає

“Ах!”

Зупинка

8 березня вирушаю до будинку №118 на набережній Перемоги, розбитого російською ракетою. Хочу купити квітів. На розі Донцова дівчина продає тюльпани по 200 гривень штука. Вдалого вам дня. Звісно, саме біля входу в Мечнікова купую гожий мініатюрний букетик з гілкою туї за мініатюрну суму.

Будинок знаходжу не одразу. Взагалі тут красиво. За шосе – розкішний сосновий парк, за ним – ріка. Вікна крайніх будинків, серед них і 118-й, дивляться на Дніпро. Квартири, мабуть, недешеві, все влаштовано комфортно – магазини і кафе на перших поверхах, не надто щільний рух, по парку вигулюють собак. В дитинстві Перемога була улюбленим районом, я годинами вештався по дюнах, уявляючи собі цілі баталії з космічними прибульцями, які висаджувалися саме тут – цей краєвид, створений штучно, намивом, ідеально підходив для війни світів. Але не війни реальної.

Спочатку бачу дев’ятиповерхівку з шибами, затягненими поліетиленом. Заходжу за ріг, на фасаді – величезний чорний транспарант «Геть рф з ООН!» і далі – моторошна порожнеча в два під’їзди завширшки. Але більше вражає тролейбусна зупинка на протилежному боці. З вибитим склом (осколки досі лежать на бруківці), з пом’ятим дашком. Вся лавка закладена дитячими іграшками. До рами підвішена пара боксерських рукавичок з написом «Вічна пам’ять і повага. Кореневський М. М». Кладу свій букетик до лап світло-коричневого ведмедика.

За що…

Як завжди

Зі сторони двору місце катастрофи обгороджене червоно-білим парканом з попередженням: «Обережно! Небезпечна зона. Не підходити, автомобілі не паркувати». За парканом припаркований чийсь бірюзовий самоход. Мені не можна не любити, тобі не можна не цвісти.

 

Туман

В останній ранок Дніпро накриває прощальну скатертину туману. Хапаю фотоапарат і біжу в парк Шевченка. Дерева ще голі, чорні від вологи, глибина алей губиться в білястому серпанку, через що здається, то ти потроху заходиш усередину готичного роману, і ота ледь помітна постать у перспективі височенних чорних стовбурів – не зовсім людина.

Тумани заворожують мене з дитинства, бо відміняють мету і час.

Спускаюся до пішохідного мосту через Дніпро. На протилежному березі, на Монастирському острові височіє масивний Тарас. Колись про цей пам’ятник ходила легенда, що раніше там стояв Сталін, потім його зняли, а ноги лишили й на них установили Кобзаря, тож народ склав вірша:

Ой ви любі браття, що ж понаробляли:

До такої сраки ви мене припхали.

Через туман здається, що Шевченко ось-ось відірветься від постаменту, рушить гуляти і випадково зіб’є величезну ЛЕП позаду нього, або просто злетить у повітря. День народження в нього лише завтра, але вітаю я його вже сьогодні – бо він прекрасний. Прекрасний на прекрасному острові, в прекрасному місті, яке я так довго вчився любити.

Більшість шукає в любові вічну батьківщину. Інші, втім, дуже нечисельні, – вічні мандри.

Мені пора.

 

В статті використані цитати з текстів Антоніу Карлоса Жобіна і Вальтера Беньяміна. Фото автора.