“Тут і зараз” Параски Плитки-Горицвіт

Розмірковуючи про Параску Плитку-Горицвіт і присвячену їй виставку «Подолання гравітації», що триває до 19 січня в Мистецькому Арсеналі, я зрозуміла, що труднощі виникають навіть там, де їх не очікуєш, а якщо бути точнішою — на рівні найменувань: як називати Параску Плитку-Горицвіт, щоб не применшити її творчого доробку?

Автопортрет з фотоархіву Параски Плитки-Горицвіт

Параска Плитка-Горицвіт — авторка 46 великих рукописних книжок, обсягом понад 500 сторінок кожна, сотні маленьких книжок і книжечок, авторських ікон, малюнків, витинанок, скульптур; її фотоархів налічує майже 4 тисячі кадрів.

У кураторському тексті до виставки йдеться про Параску як про гуцульську художницю, фольклористку, етнографку, філософиню та фотографку. В інших джерелах до перерахованого додається: письменниця, мислителька, казкарка, діалектологиня, скульпторка. Справа в тому, що по собі мисткиня лишила такий великий і різноманітний творчий спадок, що при бажанні кожен у Парасці Плитці-Горицвіт може знайти щось своє-цікаве. Цінителі фотографії порівнюють її з американською вуличною фотографкою Вівіан Майер, шанувальники «наївного» живопису — з Марією Примаченко. Одні акцентують на відлюдництві й боротьбі з системою і традиційними цінностями,  інші знаходять в ній самобутню авторку ікон. А найчастіше, мабуть, щоб догодити усім і одразу, Параску називають «Гомером Гуцульщини». Лишається одне незручне питання —  де власне сама Параска Плитка-Горицвіт: ким була? Про що думала? Як оцінювала свою творчість і навколишній світ? І як узагалі в усій цій павутині міфотворчості зрозуміти дійсний масштаб особистості?

Майже все життя, за винятком десяти років таборів за співпрацю з УПА і короткого періоду примусових робіт у Німеччині, Параска Плитка-Горицвіт не залишала рідне село Криворівня. На численних фотографіях мисткиня фіксувала буденність односельців: працю, святкування Великодня і Різдва; дитинство, дорослішання, зрілість і смерть тих, хто жив поряд із нею.

З фотоархіву Параски Плитки-Горицвіт

 У кожного знайдеться декілька схожих фотографій, які дісталися у спадок від дідусів і бабусь. Світлини, які зберігають в затишних скриньках, які викликають ностальгійний сум. У випадку Параски вражає їхня кількість — своєму захопленню вона лишалася вірна майже сорок років. Мабуть, тому, передивляючись фотографії, в якийсь момент ловиш себе на думці, що дивишся приватну фотохроніку, і стає навіть трохи незручно. Зараз дослідники намагаються знайти оптику для аналізу цих світлин, створити окремі тематичні серії, навантажуючи зображення додатковими змістами. Проте роботи Параски цінні вже тому, що документують повсякдення одного села протягом життя кількох поколінь.

Унікальність Параски Плитки-Горицвіт у надшвидкій реакції на прогрес і бажанні самій долучитися до прогресу через різноманітні види творчості. З появою друкарської машинки вона передруковує свої книги, написані раніше від руки; купівля власного фотоапарату стає можливістю для швидкої і точної фіксації дійсності. Із появою електрики (до хат Плиток, що стояли високо на горі, електрифікація дійшла лише в 1970 році) Параска починає проявляти фотографії в себе вдома і навчає цьому сільських дітей. За допомогою фотоапарату вона тиражує і водночас архівує свої твори і малюнки, створюючи з них колажі-віньєтки і фотографічні ілюстрації до книг.

Можливо через те, що Параска йшла в ногу зі своїм часом, ми маємо змогу побачити, яким був час. Ми погано розрізняємо риси самої Параски: як особистість вона зникає — так, що починає здаватися, що розриву між нею і ідеями, в яких вона жила, між нею і інформацією, яку вона отримувала, не було. Ніби час знайшов свого ідеального транслятора.

У її витинанках не було нічого особистісного, жодних сюжетів, які б вирізняли їх з-поміж інших витинанок: абстрактні орнаменти та символічні зображення хреста, герба, птаха. Цей різновид народної творчості також слугував декором для книжок і футлярів.

Серія ікон і велика частина книг на духовно-філософську тематику — «Вінець Боголюб’я», «Вінець року Божого…», «Молитва — дар Божий» тощо — немовби фіксують місце релігії та церкви в її власному житті і житті односельчан.

 Ікона «Христос рятує заблудлу овечку»

Параска увібрала в себе світогляд — релігійний, традиційний — свого села і водночас вона захоплювалася темами, породженими радянською реальністю, і максимально віддаленими від гуцульської повсякденності. Зберігся альбом із газетними вирізками «Покор[ителям] космосу» і листівки на космічну тематику. Починаючи з середини 1950-х радянські видання багато пишуть про Індію. Мисткиня збирає газетні вирізки з новинами й світлинами індійських діячів, книжки, листівки на індійську тематику; позує з подругами в одязі, схожому на індійські сарі.

У 1970-х Параска Плитка-Горицвіт створює пригодницький роман у 6 томах «Індійські заграви», а серед її графічних робіт з’являються серії малюнків, присвячені Індії. Роботи із серій «Індійські заграви» та «Пригоди в індійських джунглях» вирізняються з-поміж інших. Параска не лише фіксує навколишню реальність, як це відбувається в серіїї «Доля гуцулки» і «Доля гуцула», а й робить певний синтез двух культур — гуцульської і індійської, створюючи власний унікальний світ. У цих роботах Параска, мабуть, найяскравіше проявляє себе як художниця.

Із серії «Пригоди в індійських джунглях»

Зв’язок зі світом за межами Криворівні Параска підтримувала за допомогою листування. Вона листувалася з родичами і знайомими з Канади, Австралії, США, Великобританії, Польщі, Чехословаччини, з колишніми політв’язнями, солдатами, дисидентами, творчою інтелігенцією. На виставці представлена авторська копія листа, надісланого Параскою до співробітниці Одеської обсерваторії щодо комети Когоутека. Проте попри наявність в експозиції марок, конвертів, відповідей на листи, відчувається брак ґрунтовної дослідницької роботи зі щоденниками і листами художниці — матеріалом, який міг би допомогти більше зрозуміти її особистість на тлі часу, який вона фіксувала.

Розмірковуючи над тим, якою була Параска; роздивляючись фотознімки, на яких вона зображена в колі односельців, складається враження, що мешканці Криворівні ставилися до неї прихильно. Вона не була затвірницею, вона водила екскурсії в гори, до неї ходили в гості дорослі й діти, приносили матеріали для роботи. Це було можливе лише за умови, що в світоглядному плані вона була «своєю» не лише для творчої інтелігенції, з якою листувалася, але й для людей, які жили поруч. Параска Плитка-Горицвіт була своєю серед своїх.

Окрім надшвидкої реакції на прогрес, який був для неї можливістю знаходити нові шляхи для творчості і тиражувати вже створене, вирізняло її те, що  всі предмети довкола, як-от аркуш паперу, шматок глини, стара валіза чи мишоловка, для неї ставали матеріалами для творчості. Параска часто дарувала ікони, книжечки, фотографії близьким і друзям та говорила: «Хто нічого не творить ні словом, ні ділом — мертвий і в житті». Звідси бажання заповнити своїми малюнками, книгами, фотографіями якомога більше простору перетворюється на екзистенційне — відбутися. А зупинитися означало б померти. Тому — писати, малювати, фотографувати — документувати.

Залишається одна невизначеність із творчим спадком художниці — яке на нього чекає майбутнє після завершення виставки в Мистецькому Арсеналі? Часовий портрет рідного села Криворівня Параска Плитка-Горицвіт заповіла рідному селу Криворівня. Проте, на жаль, в селі немає оснащеного приміщення для зберігання цих творів. Колишня хата Параски, зараз хата-музей, перебуває в аварійному стані; команді, яка працювала над виставкою, довелося рятувати роботи художниці від грибка і плісняви. Зараз перед односельцями Параски стоїть виклик — власними силами започаткувати музей, де роботи будуть експонуватися і зберігатися в належному стані. Тим самим зберегти свою власну історію, адже зараз роботи Параски — це, передусім, культурна спадщина. І зберегти її мають ті, кому вона заповідалася — нащадки, нинішні мешканці Криворівні. А кому ж іще зберігати скриньку з бабусиними листами, малюнками, фотокартками, як не онукам і правнукам?

Фото надані Мистецьким Арсеналом і авторкою.