24 лютого Росія почала повномасштабну окупаційну війну на території всієї України.
Сьогодні восьмий день бомбардувань. Восьмий день звитяги українських людей, невпинного потоку страшних людських втрат, дитячих смертей у прямому ефірі. Слова залишають нас, коли ми проживаємо жахіття цієї війни.
Але ми мусимо їх говорити.
Анна Вовченко
Літературна перекладачка з англійської та іспанської мов. Співзасновниця та програмна директорка фестивалю “Острів Європа” (м. Вінниця).
Я все ще в Києві й нікуди звідси не піду.
Парадоксально, що саме за ці сім днів я, здається, навчилася спати. Не те щоб у мене це добре й довго виходило, час не той, але ті, хто засинав зі мною колись в одному ліжку чи спільній кімнаті, знають, яке це буває багатогодинне виснажливе пекло. Тепер же організм не може собі дозволити марнувати енергію на намагання стабілізувати нервову систему й почав класти її за мить — на годину, на дві, між обстрілами, сиренами, бомбардуваннями і просто месенджерами й роботою. А ще — воланнями березневих котів, які нікуди з двору не поділися й давно, як знали, забронювали собі всі найкращі на районі укриття. Цінність найпростішого розуміється на клітинному рівні. Бути людиною зараз — дивно і дуже цікаво.
За ці ж сім днів я дізналася дуже багато нового про допомогу, підтримку, вдячність і різні способи оформити її вербально та невербально. Нікого не тегаю і не тегатиму, скажу всім усе віч-на-віч, коли переможемо орків.
Думаю ще й про те, скільком людям довкола, так само, як і мені, забракне самої лише перемоги. Скільки людей довкола так само складаються з чистої люті й ненависті, мріють про те, щоб кожен лапоть, незалежно від того, ступив він на українську землю чи ні, довіку боявся підняти очі та вийти з дому, щоб свист і улюлюкання “русскій-воєнний-корабль-ідінахуй” у спину було найлагіднішим віднині звертанням на їхню адресу, яке вони чутимуть до кінця своїх жалюгідних життів у морях, океанах, на узбережжях і суші, в полях, на вулицях, у світі, де їх не прийме більше жодна земля — ні політична, ні та, на якій вони врешті-решт закінчаться фізично.
Тільки зараз прийшли слова з можливістю зібрати їх докупи тією силою, яка єднає відважних і гордих беззбройних людей Енергодара, Бердянська, Куп’янська та інших міст і сіл супроти російських танків. Під час Революції Гідності всі ми були краплями живої води в океані; тепер же, мені здається, кожен із українців — пульсуюче слово тієї мови, якою вже пишеться найновіша історія цілого світу. Найвищий з можливих рівнів суб’єктності. І ця мова наша.
Українська.
Бог, ким би він не був, сьогодні носить форму ЗСУ.
Томаш Сікора
Польський композитор, музикант гурту “Карбідо”, засновник видавництва “Hermetyczny Garaż”
Я не «вмиратиму» за Шостаковича, не в час, коли мої знайомі артисти, музиканти, письменники, активісти готові померти за Україну.
Я чую голоси обурення, що хтось там зняв з афіші «Бориса Годунова» (Варшавська опера зі згоди самого режисера), десь не грають Чайковського, а тут і там не почуємо Рахманінова. Їхній аргумент у тому, що ці композитори не підтримували Путіна. Але часто сам Путін стояв за ними, тому що велика російська культура – теж, на жаль, елемент м’якої сили Русского Мира. І ні, справа не в тому, щоб оголосити всесвітню заборону на ці твори, тому що ніхто в здоровому глузді цього не хоче. Але давайте дамо людям культури вирішувати згідно з власним сумлінням і чутливістю, чи хочуть вони в рамках солідарності з Україною грати російські, хай навіть найвидатніші твори, чи ні.
Бо досі нас мало хвилювало, що ми запрошували на виступи збірну імперсько-радянську солянку хору Александрова, закривали очі на витівки великих друзів російської культури – того ж Бреговича, який катався з концертами по окупованому Криму, чи тішилися з мрійливого кіна Кустуріци, чия мрія, як виявилося, — обійняти посаду директора театру Російської Армії в момент наступу тієї ж армії на територію України. Також коли ми запрошували сучасних російських поп-артистів, видатних інструменталістів, які грають всі ці видатні твори російської музики, оперних дів, ми рідко запитували прямо: “Ви за Путіна?” (хоча про багатьох знаємо, що це так), бо чомусь здавалося, що це не важливо, тому Русский Мир безперешкодно розлізся по світу, а пересічний француз чи іспанець часто вважав, що Україна – це частина Росії без унікальної культури.
А між тим, коли зараз в Україні люди гинуть, живуть у страху й б’ються за свою свободу в колись русифікованих, а тепер оточених російською армією містах, то ми починаємо битву за Шостаковича. Це неприйнятно, це перекручення теми. Хто-небудь серйозно вважає, що твори цих майстрів назавжди зникнуть з поверхні землі? Ну справді, якщо кілька місяців відпочинемо від російської культури, в жодного з них волосинка з голови не впаде, на відміну від українських артистів, які вступили до війська. Тому що українська культура, духовна й матеріальна, платить набагато страшнішу ціну, ніж покійний Шостакович, якому давно байдуже, а ми його й так послухаємо в мережі, на спотіфаях, тайдалах, дисках. Можемо хоча б тому, що маємо вільний доступ до мережі на відміну від тих, хто зараз сидять у київському метро.
Виклик у тому, що українська культура знову зазнає грубої русифікації, а враховуючи виявлений розвідкою США список українських інтелектуалів і людей культури, призначених для ліквідації під час російського нападу й окупації, вона перед загрозою цілковитої загибелі. А Шостакович? Він собі дасть раду, він почекає, адже він і так давно мертвий.
Все це здається мені якимось непотрібним збиванням піни і марною тратою часу, минуло кілька днів з початку війни і після великої мобілізації ми вже шукаємо дірку в усьому, так ніби війни вже майже не було, Захід переміг і час змінити тему в нашому стрімкому часі. Але є, мені здається, більш важливі для вирішення речі, і ця війна за свободу відбувається насправді на інших фронтах. Якщо ця хвилина без Булгакова чи Прокоф’єва має стати однією з цеглин (а може навіть “коктейлем Молотова”), яка врятує Україну, то ми, не вагаючись, скористаємося з неї.
А тепер давайте просто читати, слухати і дивитися сучасних українських художниць і художників, тому що невідомо, чи зможемо ми взагалі побачити їхні нові твори…
Олена Панич
Експертка з питань освіти й освітніх реформ
Що робити з російським ресентиментом? Якось трапився на очі вислів: “Коли ми чули від них “можем повторить”, ми думали, що це про перемогу над фашизмом, а виявилося, що це про фашизм”.
Історія — це така річ, що в ній важко проводити паралелі. Але одна паралель таки напрошується. Не секрет, що Друга світова війна стала наслідком ресентименту Німеччини, який виник після Першої світової війни. Встановлену тоді Веймарську республіку в 1920-х роках німці інтерпретували як “приниження” своєї нації, і це легко стало основою нацистської ідеології. Німеччині знадобилося близько 20 років для того, щоб бути готовою воювати знову. Всі ці роки вона плекала свій ресентимент і готувалася до війни.
Щось подібне сталося і з Росією. Розпад СРСР усі ці “російсько-радянські” люди сприйняли як власну поразку у холодній війні. Подальші спроби будувати “демократичне суспільство” не додавали їм самоповаги. Дійсно, що хорошого в демократії, коли це одні чвари? Зате постійно підживлюваний ресентимент, відчуття ображеної імперської “гордості” рано чи пізно мало дати свої плоди.
Вже стає ясно, що нинішні поразки в Україні не зупинять російський режим. Рано чи пізно він відновить свої сили і буде нападати знову. Економічні санкції і ізоляція Росії — це шлях до того, щоб нам отримати ще одну Північну Корею, тільки вже на наших кордонах. Напевно, санкції могли б дати ефект, якби Росія мала хоча б якісь критичні елементи демократичної культури, але вона не їх не має. Зараз вона буде лише більше закриватися й озлоблюватися на весь світ. Її почуття ресентименту буде ставати ще більш стійким.
Це завжди був один із капканів у політиці західного світу: намагання міряти Росію власною міркою, дивитися на неї крізь призму європейський цінностей. Легко думати, що всі люди на світі хочуть безпеки й люблять гроші. Напевно, більшість західних країн, отримавши жорсткі санкції, зупинили б свою агресивну політику. Хоча за таких загроз вони б її навіть не починали. Чомусь думаю, що санкції — такий собі стримувач.
Політика держави — це частина культури, ідентичності. І що робити, якщо ця культура заснована на стійкому почутті ресентименту? Російська пропагандистська система ніжно плекала це почуття у свого народу, розвивала його, підкріплювала аргументами. Агентами цієї ресентиментної “національної ідеї” були практично всі російські медіа, а також освіта, наука, церква, мистецтво, бізнес. Ну, і, звичайно, силові структури. В Росії практично немає нічого ідеологічно нейтрального. І на цьому вже виросло покоління.
Це не так легко змінити, але поки воно існує, ми ніколи не будемо в безпеці. І світ також не буде, хоча він все ще цього не розуміє.
Наразі історія знає успішний приклад подолання масового почуття ресентименту в Німеччині (після Другої світової війни). Напевно, існують і якісь інші гарні приклади. В будь-якому разі має бути стратегія подолання цього нещастя в Росії, тому що вже очевидно, що воно буде становити постійну загрозу. Карфаген має бути зруйнований. Інакше ніхто з нас не зможе спати спокійно.
Олексій Шмурак
Український композитор
Увидел в Инстаграме поддержку Украины от Изабель Юппер. Понятно, что сейчас Украину поддерживают, мягко говоря, многие, но, всё равно, это было приятно. Она для меня символ Европы — Европы многомерной, юной и опытной, рефлексивной и в то же время роскошной. Как мимолётный привет из прошлой жизни, где было спокойное тонкое удовольствие и микронюансы, сложное кино и споры об интеллектуальном.
Но вряд ли сложное кино, микронюансы и интеллектуальное возможно в том разлагающемся буквально на глазах, превращающемся в фашистский ад режиме, который сейчас складывается в РФ под влиянием “специальной”, прости Господи, “военной операции”. Именно этот смрадный дух, “освобождая” нас, “денацифицируя”, хочет нам навязать путин.
Нет, русского мира нам не нужно. Топите подводные лодки, травите заложников в концертных залах, кастрируйте журналистику унизительными плашками и ограничениями, пытайте и похищайте людей в регионах с особыми полномочиями, посылайте необученных мальчиков под предлогом учений на войну на верную смерть, сажайте оппозицию, — делайте то, что делали, если вам, как стране, это присуще, — но делайте это у себя. Мы другие, и эти семь дней, кажется, мягко говоря, доказали это.
Именно в последние месяцы перед войной, записывая подкасты, давая уроки, читая лекции, сочиняя музыку, общаясь с близкими, друзьями и коллегами, я, мне кажется, почти полностью сложил у себя в голове наш нарратив, украинский. Я ощутил эту нежность и любовь, эту взаимопомощь и терпимость, это уважение и разнообразие.
Хочу, чтобы мы победили и смогли ощутить эти чувства снова. Сил всем нам.
Коментарі