Всі вірили, що це ніколи не почнеться, а потім – що скоро закінчиться

З початком великого вторгнення Росії 24 лютого з території України за кордон виїхало понад 7 мільйонів людей. Хтось повертається, інші намагаються облаштувати своє життя в нових країнах, хоча більшість підкреслює, що це тимчасове рішення й вони хочуть повернутися додому. У Кракові після гігантського напливу переміщених людей (177 тисяч) затрималися на довший час 50 тисяч українок з дітьми й літніми батьками. Серед них опинилася й Ірина Гончар з Харкова, яка мала успішний туристичний бізнес. Вона виїхала з Харкова з 84-літнім батьком та 15-річним племінником, якими тепер опікується в Кракові. Ірина поділилася своєю історією для проекту «По дорозі додому» (кураторки Віра Балдинюк і Вікторія Мудрицька), який оповідає про українок у Кракові, їхні труднощі й відкриття, нові виклики й знайомства в місті, яке стало для них місцем прихистку. Фотографка проекту  – Ірина Мироненко.

Виставка “По дорозі додому” відбувається за підтримки Żydowskie Muzeum Galicja (Краків).     

 

Ми приїхали до Польщі з татом, якому 84 роки, і моїм племінником, якому 16 років. Батько хлопця залишився воювати, старший брат теж на війні. Його мама залишилася в Харкові доглядати за старенькою бабусею, яка не могла виїхати. Це не були збори в поїздку, це була втеча. О пʼятій ранку мені зателефонував племінник – той, який зараз на фронті, і сказав, що він чує вибухи. Я живу в іншому районі міста й ще нічого не чула. Ми домовилися почекати й подивитися, що буде далі. Щойно я поклала трубку, мені подзвонив двоюрідний брат, який живе в Канаді, в іншому часовому поясі. Він сказав: «Іро, в тебе є година, щоб виїхати. У вас почалася війна». Я запитала, звідки інформація? «У нас показують у всіх новинах, як в Україні горять міста». Тоді я подзвонила татові й попросила його чимшвидше зібратися, а сестрі – привезти її сина до мене. У нас не було ніяких документів, довіреностей, що я можу ним опікуватися за кордоном. Ми в той момент не думали, що виїжджаємо за кордон, ми просто їхали геть.

Моя донька працює в американській ІТ компанії, приблизно за два тижні до початку війни усім співробітникам надіслали листа, мовляв, ми віримо, що все буде добре, але наполягаємо на тому, щоб у ваших родинах підготувалися до найгіршого сценарію. Компанія евакуйовувала охочі родини в санаторії на Західній Україні, наймала для цього автобуси, і за два дні до війни вивезла людей. Але ми взагалі не планували скористатися з такої можливості.

Донька просила мене готуватися до війни, а я все відмовлялася, тому що якби я почала займатися цим, це означало би, що я приймаю таку реальність. Я не хотіла навіть про це думати. У мене в Росії живе подруга, з якою ми хрестили дітей. Вона також була переконана, що війна неможлива, ніколи. Але моя донька була дуже наполегливою і попросила мене зробити це заради неї. Вона всій родині склала списки, що потрібно зібрати в рюкзак, потім прийшла й перевірила, чи ми все зробили правильно. Тому ці наплічники вже лежали в нас у машині. Продукти, які ми з нею закупили, потім знадобилися й ми харчувалися завдяки цьому цілий тиждень, поки були в дорозі.

Мій тато так хвилювався, що забувся взяти з собою свої вставні щелепи. І ми про це згадали, лише коли були пів дня в дорозі й прийшов час щось поїсти. Повернутися по зуби у нас не було шансів. Ми всю дорогу були на звʼязку з родичами за кордоном, і вони підказували нам, куди краще не їхати, яку дорогу оминати, бо там уже був підірваний міст, а в іншому місці зруйнована дорога. Так ми на ходу змінювали свій маршрут.

Коли ми приїхали в Краків, мені треба було терміново вирішувати проблему тата. Ми знайшли найближчий ортодонтичний кабінет, куди можна було звернутися з таким питанням. Його там прийняли з неймовірною теплотою, категорично відмовилися брати гроші за послуги й матеріали. Ми запевнили, що можемо за себе заплатити. Але польські лікарі сказали, що для них це честь – допомогти українським людям і дякують нам, що ми дозволяємо їм це зробити.

Ми добиралися до Польщі цілий тиждень. Останні чотири дні – це була найскладніша дорога, затор з машин почався за 54 км від кордону. Це був тяжкий відрізок, не можна було спати, за годину ми рухалися 1,5 метри. Але якщо ти пропустиш свій рух, то тебе обʼїдуть і витіснять. Ми чергувалися з племінником за кермом. Нас було четверо в маленькій машині.

В черзі до кордону нам довелося штовхати авто останні 50 км, у нас закінчувалося пальне, а після кордону мені треба ще було доїхати до якоїсь заправки. Ми були не в найгіршому становищі, бо повз нас ішли пішки люди з дітьми, з візочками, валізами, тваринами. І якщо перші 15-20 км люди несли валізи, то потім вони їх просто залишали вздовж доріг. Тато погано переносив дорогу й казав: «Якщо я зараз помру, що ти будеш зі мною робити? Краще залиш мене тут, я більше не можу».

Коли ми приїхали до Кракова, він і далі був переконаний, що ми дарма його вивезли з дому. Щовечора протягом 1,5 годин він уважно слухає новини, аналізує ситуацію й вважає, що ця війна надовго. «Але ж я так довго не проживу». Справа в тому, що під час пандемії у мене померла мама, і коли ми замовляли памʼятник на могилу, тато підібрав плиту так, щоб вони з дружиною були поруч. Вони прожили разом 50 років, і він хотів бути з нею разом і після смерті. Але тепер я не можу йому цього обіцяти… Я знаю, що це кладовище бомбили, і ми не знаємо, в якому стані перебуває могила мами. 

Я хочу безкінечно подякувати мешканцям західних областей України, тому що поки рухався потік машин, при дорозі почали зʼявлятися люди з гарячою їжею, пиріжками, засобами гігієни, вони запрошували подорожувальників до себе додому сходити в душ, туалет. Це було дуже зворушливо. Коли хтось з українців виказує нахабство чи невдячність зараз під час війни, мене це страшенно зачіпає, бо я побачила безмежну людську доброту й світлі душі.

Мої діти від самого початку війни не стоять осторонь, син разом з колегами заснував благодійний фонд “Паляниця”, у них постійно живуть різні українські родини. Ми одразу почали закуповувати продукти й ліки для Харкова, до цього підключилися всі родичі за кордоном, які на своїх роботах оголосили збір коштів, і вийшла доволі серйозна сума. Потім через них польський підприємець передав на Харків 600 тон продуктів. Я й сама їздила кілька разів через кордон з партіями бронежилетів і джгутів.

 

Я туристична агентка і перші два тижні в Кракові я займалася тим, що координувала своїх туристів, які з початком війни застрягли в різних країнах світу – в Танзанії, Занзібарі, вони не знали, куди їм взагалі подітися. І хоча кожна туристична фірма має право заявити, що війна – це форсмажорна ситуація, я особисто не могла кинути їх напризволяще, тому шукала для кожного якісь варіанти подорожі до європейських країн, бо додому вони повернутися не могли. Практично всіх клієнтів я перемістила у Варшаву.

Потім я записалася на курси польської мови, знайшла роботу. З нашої родини лише я можу зараз працювати, але, на жаль, не за своєю спеціальністю. Я хороша спеціалістка в своїй галузі, можливо, одна з найкращих в Харкові. Але для туристичного бізнесу в Польщі потрібно пройти тривале навчання з рівнем мови С1 й отримати ліцензію, у мене немає на це часу й коштів. Моє життя у Кракові стало зовсім іншим. Мені не хочеться бути одним із пунктів у списку доброчинності для своїх дітей, я хочу самостійно утримувати себе й свого тата. Я зрозуміла, що дам собі раду й від голоду не помру.

Власник квартири, в якій нас поселили, сказав, що ми можемо жити безкоштовно скільки потрібно, приніс усе – від постільної білизни до посуду. Щоправда, на початку, коли господар приходив до нас у справах, мій тато страшенно хвилювався, що нас ось-ось виженуть. Тато категорично відмовлявся купувати для себе якісь речі, футболки, домашні капці, він казав «У мене все є! Вдома, в Харкові. Навіщо мені щось тут купувати, я скоро поїду додому». Купівля речей для нього означає визнання того, що він тут надовго. Тато не хотів купувати літнє взуття, тому дедалі менше виходив на вулицю, але ми переконали його це зробити. 

Сусіди дізналися, що поруч із ними живуть люди з України, й почали нести нам продукти. Це при тому, що такий наплив людей у місто погіршив ситуацію з житлом для всіх. Ми приїхали в зимовому одязі, тому змушені були скористатися допомогою поляків. На мені все, окрім кросівок, – це дари людей.

На кордоні я розхвилювалася, що в нас можуть виникнути проблеми з документами на неповнолітнього племінника, адже я – його тітка з іншим прізвищем. Але на кордоні ніхто не запитував, якого ступеню ми родичі. Потім я звернулася до польського суду й оформила над ним опікунство, це потрібно було передусім для школи, в яку він тут пішов навчатися. Наша родина тепер розкидана по різних країнах – частина залишилася в Україні, частина в Польщі, інші в Німеччині.

Мій великий біль цієї війни – похресник, що живе в російській Курській області, син моєї близької подруги. Дуже порядний, чесний юнак. У нього відбувся захист диплома в університеті й одночасно йому вручили повістку. В нього був конфлікт з викладачами, які розповідали маячню про Україну, і він відкрито заявив, що чудово знає, як живуть люди в Україні, часто буває в Харкові, тому просить не брехати студентам. Після чого йому наказали мовчати, інакше він ніколи не отримає диплом, не знайде роботу, і його мама й дівчина втратять роботу також. І я з жахом увила собі, як мій хрещений син і мій племінник воюють один проти одного. Він би міг виїхати з Росії, але в його мами й дівчини немає закордонних паспортів, і він ніколи їх не залишить самих. Сподівання лише на те, що за антивоєнні погляди його не пошлють в Україну.  

У Харкові в мене залишився знайомий, який працював у військовому госпіталі садівником. Там велика зелена територія, з якої він зробив чудовий зразок садового мистецтва. Його донька евакуйовувалася з колегами до Ужгорода й лишила татові на тимчасовий догляд папугу. Тоді всі думали, що війна закінчиться швидко. Виявилося, що в багатьох її колег з компанії теж були тварини, яких вони хотіли забрати пізніше централізовано окремим транспортом. Ніхто з них не уявляв, що пізніше взагалі буде складно повернутися в Харків. І таким чином у цього чоловіка опинилося штук 20 кліток з тваринами. Щойно оголосили воєнний стан, у госпіталі, який належить до військових структур, почали звільняти людей, так передбачено статутом таких закладів. Тому мого знайомого звільнили з роботи. Він лишився сам із цими тваринами.

Пташкам було дуже погано у бомбосховищі, для них там мало світла, холодно, вони перестають їсти й пити, стресують від сирен. Стало зрозуміло, що по цих екзотичних пташок ніхто найближчим часом не вернеться. Я порадила йому принести птахів у госпіталь, де вони зможуть приносити хоч якусь радість пораненим. Його не взяли назад на роботу, але він там фактично живе, там годують його тварин, а він виконує різні роботи на території й доглядає за птахами. Він прихопив туди ще й кота, лікарі жартують, що в госпіталі тепер альтернативні методи лікування – птахотерапія й кішкотерапія.

Також одна моя подруга працювала у ветеринарній клініці, на початку війни в неї на руках лишилося 7 котів – кілька своїх, кілька від родичів, від пацієнтів. І вона нікуди не могла виїхати з ними, але потім з усіма переносками дісталася за кордон. І так сталося, що про неї та її котів зняло сюжет німецьке телебачення. На цей сюжет відгукнулася пані, яка написала, що в неї також є коти, приватний дім, і вона готова усіх їх прийняти в себе. Так моя знайома опинилася в Німеччині з сімома котами, зараз вони всі здорові. 

Мій племінник, яким я опікуюся, навчається у двох школах – польській і українській, він у 10 класі і для нього дуже важливо не втрачати рівень освіти. Перші тижні він не спав, стогнав уві сні. Йому складно, тому що тато не дзвонить – тато на фронті, брат на фронті. Район, де живе його мама, регулярно бомблять. Дому, де жила моя свекруха, вже немає. Для хлопця це постійний стрес. Але він зустрів тут українську дівчину, яка давно мешкає в Кракові, і вже більше думає про своє майбутнє, хоче вступати на навчання. Для нас ця юнацька замріяність – пігулка радості.

Коментарі