Живі обличчя Оксани Цюпи

З 10 по 30 серпня в галереї «Білий Світ» у Києві експонувалася виставка знаної української мисткині Оксани Цюпи «Поворот на Ірпінь». В основу проєкту ліг досвід переживання авторкою початку війни та виходу з Ірпеня разом з літньою мамою в березні 2022 року.

Оксану Цюпу називають майстринею ляльок, хоча більш точним буде її жанрове самовизначення – тканинна скульптура. «Поворот на Ірпінь» – дуже переконливе підтвердження тому.

Дядя Саша озирається довкола, спираючись на милицю. У Олі в руках великий закіптюжений чайник і дві хлібини під пахвою. Баба Маша Якімець, здається, тягне “кравчучку”, але насправді тримається за неї, аби не злетіти в небо. Надія несе в одній руці рудого кота, в другій – переноску з чорним котом, а ще в неї наплічник з яблуками. Прокопович у кашкеті й шарфі, зі розмаяним волоссям, евакуює песика. Шурік, зі слідами багатої біографії на обличчі, виглядає дещо по-піжонськи в усьому червоному, зайнятий цінним вантажем у двох чималих пакетах. Алік – у стильному розшитому кожусі, рожевому шарфі й кльошах, а Женя – в окулярах, з крихітним песиком і двома згортками яскравого сміття. Павленчиха втомлено шкандибає, допомагаючи собі паличкою. «П’ятеро» – це молода вагітна жінка, малий син з валізкою та дочка з кицею.

Замикають цикл інсталяція «Вихід» – вирізані з картону чорно-білі людські силуети та найбільш пронизлива скульптура – «Сховай мене (мама)». Власне, Цюпа зобразила свою матір такою, якою вона виходила з зони бойових дій – з картатою ковдрою на голові й плечах, руки підняті до обличчя в дитинно-безпорадному жесті.

Кожна та кожен із цих персонажів має унікальний характер, кожна та кожен має свою історію в одязі, особистих речах, позі, виразі обличчя.

І не тільки люди: за скульптурами на стінах – графіка на великих аркушах паперу – фасади ірпінських багатоповерхівок, і це не просто тло, а такі ж сповнені ніжності портрети.

В Цюпи, фактично, вийшла справжня драма, високий театр. Так війну ще не осмислював ніхто.

Оксана розповіла нам про те, як робила «Поворот на Ірпінь».

Я побігла і відміряла у дворі шматок землі

Ще в 2014 році було чітко домовлено в сім’ї, що якщо що, то я лишаюсь тут з мамою, бо в неї Альцгеймер. Таким хворим не можна міняти обстановку. Вони щоранку прокидаються в незнайомому місці. Рухати їх дуже травматично.

Мама 1930 року народження. Вона жила в Запорізькій області і в 11 років застала бомбардування, коли наступали німці, а потім в 1943 році по їхньому селу пройшов фронт. І от знову бомбардування. А вона якраз перебувала ніби у віці 12-13 років у цьому Альцгеймері. І вона згадала війну, її тригернуло. Я навіть штори зашила, щоб не пробивалося нічого, отак до 8 березня і прожили.

Це було найбільше моє переживання минулого року. Я 26 лютого, це було, дай Боже пам’яті, субота, побігла і відміряла целофаном у нашому дворі шматок землі. Думаю, якщо мама помре… 92 роки їй виповнювалося 13 квітня. Дякую їй, що прожила стільки. Я відміряла місце, перевірила, лопата є, все окей. Раптом що. Я бачила з вікон, як гвинтокрили йшли на Гостомель, як винищувачі пролетіли. Канонада зранку до ночі.

Я втратила матір уже 26 квітня. Але до того все ж вивела з-під удару.

Живу одним днем

В мене не було вираженого страху.  В мене була ненависть до них – прямо руки трусилися. А що страх? Це війна, або тебе вб’ють, або ні. При тому я людина страшенно пацифістична. З двох років знаю про смерть. Але навіть якщо зі своєю смертю ти трохи вже поладнав на шостому десятку, то з чужою примиритися найскладніше.

Я нічого не планую, розумію, що мені треба вижити, зберегти себе до перемоги. Живу одним днем. І, виявляється, військові теж приблизно так налаштовані.

Таке не робить ніхто

Я з 1999 року займаюся текстилем. Те, що я роблю, в Україні не робить ніхто. Дуже мало хто щось подібне робить у світі. Мабуть, це у мене так і по життю. Знаходжу щось рідкісне, як у роботі, так і в інших питаннях. Пропрацювати, наприклад, емоції на обличчі – ніхто ніде не робить. І це не лялька, а скульптура. Отакою малою урбаністичною скульптурою мало хто займається, а текстильною і поготів.

Я люблю дивитися на людей, і, попри свою мізантропію, люблю їх. Люблю дивитися на тих, про кого не знімають фільми, про кого мало говорять. Вони з одного боку є, а з другого – на них не заведено звертати увагу. На маргінесі. А я таке люблю. Ти ж бачив, що то конкретні персонажі. Але це, як не дивно,  архетипове бачення їх. Ну і, власне, це дуже ірпінські типи. З ними я стикаюсь у дворі, в магазині, по дорозі на електричку, їжджу в маршрутках.

Мені ж ніхто не казав, вибирай тих чи тих. У мене сусідки недавно питали: «А чого ти й Любу не зобразила?» Ну, це так як варка борщу. В мене такий вийшов. Це все власні переживання. Оці люди, про них думала, або мама, ну як про неї не думати?

Просто мусиш

Спочатку мене трусило так, що я думала, що вже ніколи не буду займатися мистецтвом. Мама померла 26 квітня. Травень почався, і я така: щось мусиш зробити, просто мусиш. І потім стрельнуло: маєш показати свій досвід. Своє власне переживання показати й викинути.

29 квітня 2022-го я виносила сміття і побачила трьох бомжів з сусіднього будинку: жінку й двох чоловіків. В одного шарф розвивався, другий в жіночий шубі був. З «Новуса» великі пакети в руках. А жінка несла маленького собачку. Це для мене був дух Ірпеня, який тут лишився. Вони проходили, і я зрозуміла, що робитиму виставку. А потім уже набиралися персонажі.

В основному зображено тих, кого я бачила біля будинку. Сусіди з будинку поруч, з мого під’їзду, з другого під’їзду. Першою я зробила бабу Машу. Дядя Саша сам лишився, троє дітей не потурбувались про нього ніяк. Ліда з мамою Анею, мамі 86 років, мама не ходить. Оля, яка тут лишалася, бігала до дяді Саші на дев’ятий поверх. Коли ми виходили, я віддала їй свій чайник, той, що в Олі в руках, чорний, закопчений. 24 лютого я побігла на «Нову пошту» й забрала посилку з цим чайником. Він на три літри, мідний, данський, краса. Я його віддала, бо прекрасно розуміла, що вони зможуть у ньому нагрівати воду.

А «П’ятеро» – збірний образ. Ми як виїжджали, підібрали тата, маму і дівчинку років восьми. Дівчинка тягне кота в сумці. Машина як маршрутка, тільки вікон немає, темно, і я, щоб вона не боялась, із нею постійно розмовляла. Така світленька, в рожевому пальтечку. Тож ці персонажі з одного боку узагальнені, а з другого – мають прототипів. Ти не встигаєш за війною, тобі здається, що цього не може бути. Ну як можна стріляти в дітей, в приватні машини?

Ніколи не роблю ескізи

Я скульптурам створюю біографії. Завжди, коли починаю, розписую це в голові, весь концепт, обдумую все в кольорі. Працюю, розраховуючи. Для мене це як диплом написати. Звучить доволі раціонально, хоч серія продукує безліч емоцій. Але це професіоналізм. Емоції ти проробив, опрацював, прокрутив через себе і подивився, як цю переробку показати. А далі техніка.

Спершу скручую каркаси з тонкого мідного дроту, потім роблю об’ємні силуети з сіруватої монотканини, а потім кольори. У мене, до речі, в один момент усе зупинилося: бракує міді. Приятеля зустріла: «А ти не знаєш, де можна дріт узяти?» Він каже: «Заходь до мене». Витягує бухту, і 15 метрів відмотав.

Решта все текстиль. З льону, з бавовни, буває ще така щільна тікова тканина. Спершу робиться тіло, потім окремо голова. Я ліплю й вишиваю образ, пропрацьовую одяг, додаю все, потім воно стає до голови. Ніколи не роблю ескізи. Тому що невідомо, як поведе матеріал. Я загальне бачу в кольорі, а що буде далі? Тут питання поєднання, змогти їх доточити й скласти. В «Повороті» я робила все, як то кажуть, «на живу нитку». Через війну все зовнішнє стало не таким акцентованим. Головне – людина як людина, без різниці, що ти вдягнеш на неї. Важливий образ, обличчя, важливо передати емоцію. А одяг – на живу нитку. Звучить двоїсто: на живу нитку, тобто швидкома, і на живе, як нитка життя.

Усі будинки мають конкретні адреси

Маючи задумку, я починаю шукати, де це показати. І коли ти знаєш галерею, знаєш об’єм, ти розумієш, яка подача.

Я люблю освоювати простір повністю. У «Білому світі» ті будинки самі просяться. Думки, буває, йдуть фрагментарно, скачуть. Хоп-хоп, будинок чужий, будинок свій, будинок як те, що ти береш із собою, чи те, що ти лишаєш. Хочеш забрати будинок, який стоїть на землі. Ти йдеш з землі, а будинок лишається на землі, як орієнтир, як маркер свого.

Будинок в Ірпені, де я прожила з 1968 по 1989 рік – панельний, довгий, рожевуватий – стояв там, де були найбільші прильоти. Ми з подругою прийшли, а він побитий-побитий, правда, наш під’їзд більш-менш уцілів. А в листопаді його знесли. Будинок, в якому я народилася в Києві, теж знесли, тепер там офісний центр.

Тож я спеціально вибрала крафтовий пакувальний папір, що передає крихкість, легкість цих будинків, бо вони зникають так само, як папір. Ну, дурниця, так? Загорнули щось, якусь книжку. В тому заклалася оця тонкість і подвійність.

Мені було дуже приємно, що художники підійшли і сказали, що дуже хороша графіка.

Маму не могла робити

Починаю робити – у мене болить серце, віднімається ліва рука, починаю плакати. Відклала. Пішла, продихалась. Знову. Я днів п’ять до неї підходила. Знаєш, як ото штангісти. Перший підхід, другий підхід.

«Сховай мене» – це в минулорічному щоденнику. Мама здитиніла, але те, що війна почалася, вона прекрасно зрозуміла. Вона перейшла зі мною в якийсь день на російську, бо піднялися її дитячі уяви, до того сховані на підсвідомому рівні. Вона бере мене за руки і тихо каже: «А вы могли би меня отвести к моим папе и маме?» Я кажу: «Да, мамочка, не переживай, ми поїдемо. Весна наступить, ми поїдемо до тата й мами». Вона потребувала, щоб її заспокоювали і обіцяли. І дякуючи тому вона в мене встала. Я восьмого числа кажу: «Пам’ятаєш, я обіцяла, що ми підемо до тата і мами?» Так, пам’ятає. Кажу: «Вставай, дочечка, будемо зараз одягатися, ми йдемо до тати і мами». Вона встала і я її спустила з шостого поверху.

Про «Сховай мене» є навіть фотографія. Ракети бахкають, ідуть канонади. І вона вертається в своє дитинство, каже: «Сховай мене, сховай». Я питаю: «Мамочка, дочечка, як тебе сховати? Давай я тебе отак накрию».  Їй дуже подобалася темно-синя ковдра. «Трошки сховала?» – «Мало». Я її великою такою накриваю, кажу: «Дочечка, сховала я тебе?» – «Сховала».

Я її вивозила в цій ковдрі. Нас двома машинами до баптистської церкви довезли, а потім довезли хлопці на розбитий міст. Рюкзак, кота на плечі, і маму вела, а вона швидко ж не може, десь метрів 50 до того мосту, 23 сходинки вниз – ми з нею йшли і рахували, один, два, три кроки. І ми йдемо:  прилетить, не прилетить? Уже пізніше виявилося, що 7 і 8 березня були найтихішими днями. Але ми ж про це не знали.

Ця серія — останнє, що я могла зробити для мами. При тому що вона ще не похована. Її попіл стоїть у мене в кімнаті, аж поки звільнять її село в Запорізькій області, бо вона хотіла, щоб її поховали біля тата-мами.

Здоров’я і перемоги

Сідаю робити брошки. Я ж тобі кажу: живу одним днем. У мене, мабуть, найбільш вживані дві фрази, це «здоров’я і перемоги» і «раю українського», розумієш? Живим здоров’я і перемоги, а померлим раю українського, все-все-все. А нашим усім воїнам – янгола-охоронця.

Я ще 24-го числа знала, що ми переможемо. Навіть приблизно орієнтуюсь, коли.

Фото: Дмитро Десятерик