“Зозулине яйце”: чи є життя після декомунізації?

Протягом 2016 року триватимуть зустрічі в рамках міжнародного міждисциплінарного проекту “Апокаліпсис міста”, який здійснює книгарня “Є” спільно з Польським інститутом у Києві та Інститутом східних ініціатив (Краків). KORYDOR відвідав лекцію дослідниці і координаторки проекту “(Пост)соціалістичне місто” Інституту східних ініціатив Кінґи Нендзи-Сіконьовської та зафіксував історію трансформацій варшавського Палацу культури і науки в практиках і свідомості сучасних поляків.

Палац культури й науки, зведений 1955 року у Варшаві, мав стати осердям столиці, уособленням соціалізму і “подарунком”, що скріпив би союз Польщі та СРСР. За легендою, радянські архітектори на чолі з Левом Руднєвим на запрошення керівництва ПНР відвідали кілька польських міст, придивляючись, де і як можна збудувати нову соціалістичну архітектуру відповідно до національних архітектурних акцентів та естетики соцреалізму. У Польщі, беручи до уваги стиль хмарочосів, збудованих в Нью-Йорку та Чикаго ще в кінці ХІХ століття і перефразовуючи радянське визначення соцреалізму, Палац культури і науки назвали ретро-американським за формою і радянським за змістом. Чим є Палац після зміни політичного та ідеологічного контексту? І чи небезпечний його нинішній зміст?

Соціологічні дослідження, що регулярно проводяться з 1980-х років, демонструють виразні зміни у сприйнятті Палацу містянами. Якщо на початку відновлення незалежності Польщі переважало негативне ставлення, то зараз Палац в опитуваннях займає перші місця серед головних символів Варшави, часом випереджуючи скульптуру “Русалка”, Королівський палац, Могилу невідомого солдата чи парк “Лазєнки”. Цікаво, що коли запитати про місце, до якого найбільш негативне ставлення – Палац культури й науки теж очолить список таких місць. Утім, таке амбівалентне ставлення мешканців не заважає Палацу бути потужним символом столиці, що часто використовують у рекламі та популярній культурі.

Варшава після Другої світової війни була вщент зруйнована, але відбудова міста велася двома паралельними способами. З одного боку, відбудували старе місто. Небагато хто з поляків усвідомлює, що це був компромісний політичний крок для легітимізації нової влади. Цей жест був не таким прозорим, як побудова поряд Палацу культури і науки, а тому, можливо, і більш небезпечним. З другого боку, після війни виникла потреба маркувати нову ідеологію, новий світогляд, візуалізувати символіку нового союзу. Нове соціалістичне місто, на чолі якого був зведений Палац, було покликане втілювати заперечення старого капіталістичного міста, з його закутками та вузькими вуличками, на яких вирує торгівля. Нове місто мало бути просторим, світлим і представляти нове багатство. Власне, Палац виглядав дуже ошатно: блискучі підлоги, мармурові стіни, кришталеві люстри.

Палац культури й науки став новою просторовою домінантою міста. Для Варшави взагалі характерна відсутність одного центру. Центр міста постійно змінювався, мандрував із площі Ринок на Саксонську площу, а за ПНР перемістився на площу Дефіляд. Палац культури й науки мав стати ще й початком впровадження симетрії та відновлення міста, сплюндрованого війною. Й одночасно – символом нового світу, головним осередком якого була Москва. На думку Мірча Еліаде, немає ніякої суперечності в тому, що міфологічне мислення приймає існування кількох центрів. Кожен із мікрокосмів може мати кілька центрів і, більше того, кожен із них може сприйматися як центр світу. Палац культури й науки сприймався як певний axis mundi – вісь світу, від якої розпочнеться його відбудова. Це дуже добре помітно в пропагандистській продукції того часу, де постійно згадується рух угору, прагнення до висоти. На противагу мілітарним символам, які мали мобілізувати, існувала окрема метафорика, пов’язана з будівництвом. Наприклад, говорили про “цементування дружби”, “будівничих миру”, “архітекторів миру”. Ось як ця метафорика разом із рухом угору втілилася у вірші “Палац правди” Станіслава Чахоровського:

Двісті метрів!

Двісті метрів!

Росте палац,

Угору пнеться!

Понад містом

метрів двісті!

Це дружба простягає руки,

Це дружба увінчує середмістя!

Палац культури й науки можна назвати ляпасом забудові Варшави, оскільки поверховість міста була значно нижчою. Треба сказати, що такі високі будівлі були характерною рисою “подарунків зі Сходу”. Згадаймо собор Олександра Невського, який на момент відкриття у 1912 році був найвищою спорудою у Варшаві. Палац культури й науки став черговим «подарунком» польському народу. Марсель Мосс писав, що не існує альтруїстичних подарунків: ми даруємо, аби отримати щось навзаєм.

Тож чому ми отримали палац? За офіційною версією, це був знак настання нових часів. Якщо раніше країни нападали одна на одну й грабували, то тепер вони дарують подарунки. Газета “Trybuna Ludu” до відкриття Палацу писала: “Хто тільки з Європи не грабував наше місто – і швед, і сакс, седмигородський Ракоці, й петербурзька Катерина, австрійський окупант і наполеонівський союзник. Не призвичаїла нас історія до таких подарунків, як Палац дружби”. А Болєслав Берут у листі до Сталіна називав Палац “пам’ятником турботи про інші народи, символом непорушної і зцементованої навіки дружби між радянськими народами і польським народом. Буде він пам’ятником сталінської епохи і її невичерпних сил і непереможних ідей”. Але змінилася дійсність, і “назавжди” стало коротким періодом в історії.

У 2015 році у Варшаві відсвяткували 60-річний ювілей Палацу культури й науки. Ця подія стала гострим політичним питанням, адже днем народження Палацу вважають 22 липня –  найважливіше державне святе ПНР, так званий день відродження Польщі. Зазвичай у цей день здавалися в експлуатацію головні об’єкти в міст, як-от варшавська автомобільна траса “Схід-Захід” 1949 року, Маршалковський житловий район 1950 року чи Стадіон десятиліття в 1955 році. 1955 рік, коли здали в експлуатацію Палац, був дуже важливим – це було 10-ліття соціалістичної влади в Польщі. Вочевидь, це було святкування досить пропагандистської дати, тому у зв’язку з 60-літнім ювілеєм очікували хвилі незадоволення.

Палац культури й науки. Фото: з фейсбук-сторінки “Pa?ac Kultury i Nauki Warszawa”

На початку 1990-х такі протести були б дуже ймовірними, але в 2015-му позиція “проти” виявилася маргінальною. Політик Гжегож Браун вважав, що дарма “символ соціальної деструкції обвішують гірляндами” і висловлював сподівання, що “вже восени попрощаємось із цією владою і перетворимо Палац культури і науки на музей комунізму. Це слід робити, а не культивувати пам’ять у стилі лагідних водевілів”.

Якими ж були ці “лагідні водевілі”? Урочистості справді були веселими й гучними, але паралельно відбувалися й історичні виставки, вийшла низка публікацій. Кульмінацією свята став тост за довге життя ювіляра і варшав’ян, підняти який на площі Дефіляд зібралися сотні людей. Особливо популярною була гра в тетріс просто на фасаді Палацу, який перетворився на екран.

За останні 30 років відбулася виразна зміна в сприйнятті Палацу. Ще в 1992 році постала пропозиція оточити Палац іншими хмарочосами, але такий архітектурний комплекс довкола Палацу міг би не так “прикрити”, як експонувати його. Час від часу виникають ідеї зруйнувати Палац, навіть попри те, що він внесений до переліку пам’яток архітектури. Наприклад, Радослав Сікорський пропонував знести палац і на його місці посадити траву.

Проект “Музею комунізму” у Варшаві

Цікаво, що якщо раніше Палац сакралізувала влада, то тепер його сакралізують саме нинішні противники Палацу. Дорікаючи радянській владі у наслідуванні релігії і називаючи Палац “храмом Сталіна”, вони самі сприймають його у містичних і релігійних категоріях. У їхніх закликах можна побачити страх перед божеством – mysterium tremendum, релігійне відчуття присутності трансцендентного начала в матеріальному об’єкті, про що писав Рудольф Отто. Противники Палацу впевнені, що не можна залишати пам’ятк божеству, бо в ній лишається частинка його сутності. Якщо вже не зносити Палац, то треба принаймні створити в ньому “музей комунізму”, до чого закликає, наприклад, Анджей Вайда.

Здебільшого ці ідеї сьогодні наражаються на спротив, особливо з боку молоді. Так, відомою стала графіка Бартоша Лукашевича 2009 року з твердженням, що подарунків не віддають. Для молоді вже не так гостро, як 20 років тому, стоїть питання, чи впливає палац на національну ідентичність, і в такий спосіб відбувається привласнення палацу. Палац уже не становить ані політичної, ні ідеологічної загрози. Крім того, його існування стає необхідною базою для присвоєння минулого. Страх найбільше боїться сміху, тому жарти, нові значення Палацу й практики варшав’ян і демонструють, як можна жити з минулим.

Інший важливий момент – це те, як Палац живе у свідомості людей і набуває нових значень. Для людей, яким нині по 35 років, Палац є символом сучасної країни, він вписаний у семіотику нової Варшави. Ми знаємо, що комунізм створював ідентичність згори, і в дискусіях про майбутнє Палацу треба замислитися, чи ми хочемо наслідувати цей механізм, чи змінити його? Ідея оточити Палац іншими хмарочосами або зруйнувати його ілюструє механістичне уявлення про суспільство, яке можна «відремонтувати». Проект “музею комунізму” й прагнення очистити Палац від нових значень, яких він набув за останні роки, вказує на уявлення про суспільство як організм, який можна полікувати. Мовляв, еліта має помітити хворобу й оздоровити суспільство. Але ж саме цей підхід і застосовувався попередньою владою. І якщо вже мимовільно вдалося надати палацу іронічного значення, то спроба повторення авторитарного жесту є тривожним сигналом зневаги до спільноти.

Варто згадати й про специфіку Варшави та її ставлення до пам’яті. Як уже згадувалося, столиця Польщі була знищена дощенту під час війни, а потім збудована практично з нуля. Але і до війни у Варшави було специфічне ставлення до міської міфології, бо столицею вона стала в модерні часи. Зрештою, й більша частина мешканців прибула до міста після війни. Варшава – це місто-фенікс, що прагне вписатися в минуле, недарма ми бачимо так багато пам’ятних знаків у центрі міста. Все довоєнне минуле міста – це історичний макет або міфологія. А палац – це певна автентична й збережена сторінка історії в тканині міста. Чи можемо ми позбавити таке молоде місто похмурої, але все ж – легенди?